Теорія прав власності та трансакційних витрат

ВСТУП

Неоінституціоналізм як особлива економічна теорія отримав  визнання у 80 – 90-х роках. На противагу  «старим» інституціоналістам, які довший час перебували на периферії економічної  думки, «нові» інституціоналісти змогли стати фаворитами світового товариства вчених-економістів. Досягненню їхнього визнання сприяли нові підходи і використання нових методів дослідження.

Загальним постулатом неоінституціоналістів  є: по-перше, визнання, що соціальні  інститути мають значення і, по-друге, що вони піддаються аналізу за допомогою стандартних інструментів мікроекономіки.

Основною теорією неоінституціоналізму є теорія трансакційних витрат. Теорія трансакційних витрат розглядалася різними вченими-економістами та висувались різні трактування цих витрат. Рональд Коуз одним з перших запровадив у науковий обіг таку категорію, як трансакційні витрати (витрати на пошук інформації про ціни, попит, пошук партнерів, укладання контрактів тощо). На думку самого автора, без поняття трансакційних витрат, яке значною мірою не висвітлюється у сучасній економічній теорії, неможливо зрозуміти, як працює економічна система, продуктивно проаналізувати цілий ряд проблем, які виникають у ній, а також отримати основу для політичних рекомендацій.

Наступний етап розвитку теорії припадає на 50-ті роки XX ст. Він пов´язаний з цілою групою імен, серед яких Кеннет Ерроу, Джордж Стіглер, Армен А. Алчіан, Гарольд Демсетц, Олівер Вільямсон. Ці вчені вийшли на наступний рівень абстракції, об´єднавши в одну категорію витрати функціонування фірми та ринку і протиставивши їх трансформаційним витратам (витрати, що супроводжують процес фізичної зміни матеріалу, внаслідок чого отримується продукт, який має певну цінність. У ці витрати входять не лише витрати обробки матеріалу, але і витрати, що пов´язані з плануванням та координацією процесу виробництва (якщо останній стосується технології, а не взаємовідносин між людьми).

У межах сучасної економічної  теорії транзакційні витрати отримали безліч трактувань, іноді навіть діаметрально протилежних. Так, К. Ерроу визначав транзакційні втрати як витрати експлуатації економічної системи – «витрати з підтримки економічних систем на ходу». К. Ерроу порівнював дію транзакційних витрат в економіці з дією тертя у фізиці: "Подібно до того, як тертя заважає руху фізичних об´єктів, розпилюючи енергію у формі тепла, так і транзакційні витрати перешкоджають переміщенню ресурсів до користувачів, для яких вони є найбільшою цінністю, «розпилюючи» корисність цих ресурсів з рухом економічного процесу. Подібно до того, як кожному відомому фізичному об´єкту дається така форма, яка сприяє або мінімізації тертя, або за рахунок нього – якому-небудь корисному ефекту (колесо, наприклад, служить і тому, і іншому), так фактично і будь-який відомий інститут виникає як реакція на присутність транзакційних витрат і для того, щоб мінімізувати їх вплив, збільшивши тим самим вигоди від обміну. Нарешті, потрібно зазначити, що економіст, який ігнорує існування транзакційних витрат, буде стикатися з такими ж труднощами при поясненні економічної поведінки, з якими стикався б фізик, що ігнорує факт тертя при описі руху фізичних об´єктів". Я. Корнаї прямо використовує термін "тертя" для опису чинників, що перешкоджають оперативному укладанню угод між економічними агентами.

Ще однією фундаментальною  проблемою неоінституціональної економічної теорії є права власності. Економічна теорія прав власності пов´язується перш за все з іменами А. Алчіана та Г. Демсетца. Саме вони поклали початок систематичному аналізу цієї проблеми, не зважаючи на те, що економічне значення відносин прав власності достатньо очевидне. Під системою прав власності, згідно з поглядами А. Алчіана та Г. Демсетца, розуміється вся сукупність норм, що регулюють доступ до рідкісних ресурсів. Ці норми можуть встановлюватися і захищатися не тільки державою, але й іншими соціальними механізмами – звичаями, моральними настановами, релігійними заповідями.

З погляду суспільства  права власності виступають як правила  гри, які впорядковують відносини  між окремими агентами, а з погляду  індивідуальних агентів вони становлять пучки правомочності на прийняття рішень з приводу того чи іншого ресурсу.

Згідно з неоінституціональною теорією, будь-який акт обміну є не що інше, як обмін пучками прав власності  за допомогою контракту, який виконує  роль передавального каналу. Контракт є ще одним із ключових термінів нового підходу, що поєднує між собою у єдиний ланцюг такі поняття, як права власності та економічна організація.

Аналіз основних характеристик  фірм став підґрунтям для більш загальних  висновків, які стосуються інституціональної структури економіки. Сам Р. Коуз заклав основу для цього на наступній стадії своєї наукової діяльності. Він розробив теорію, яку спеціалісти вважають революційною з погляду наукового підходу до прав власності. Заснований ним напрям економічної науки отримав назву «проблеми соціальної вартості».

Праця Р. Коуза була спрямована проти панівної в економічній  теорії тенденції всюди, де тільки можна, шукати так звані «провали ринку» та закликати до державного втручання з метою їх подолання. Результати проведеного ним аналізу доводять, що велика кількість законів не має реального значення при нульових витратах із діловодства. Ця теза є паралеллю до висновку у статті «Природа фірми», що фірми за тих же умов – непотрібні. Усі взаємостосунки можуть здійснюватися шляхом простих угод без адміністративного втручання, тобто безпосередньо через ринок.

У другій половині XX ст. у  зв´язку з початком становлення  у США та інших найбільш високорозвинутих країнах постіндустріального суспільства, зміни структури виробництва та структури зайнятості зростає роль та значення сфери послуг, у тому числі інформаційних. У зв´язку з цим виникає необхідність встановлення прав власності для створення ринків, на яких об´єктами є такі, що фізично не спостерігаються або майже не спостерігаються.

Особливості розвитку неоінституціоналізму

Після другої світової війни  відбулось відродження інституціоналізму  на дещо інших засадах. Неоінституціоналізм як особлива економічна теорія отримав визнання у 80 – 90-х роках. Це виразилось у присудженні Нобелівської премії з економіки його найвидатнішим представникам Рональду Коузу (1991),  Дугласу Норту і Роберту  Фогелю (1993).

У своїй нобелівській лекції Р. Коуз ставить у докір  традиційній теорії її відірваність від  життя: «Те, що вивчається, є системою, яка живе в уяві економістів, а не в дійсності. Я назвав цей результат «економічною теорією класної дошки». Свою ж заслугу Коуз вбачає у «доведенні важливості для роботи економічної системи того, що може бути названо інституційною структурою виробництва».

На противагу «старим» інституціоналістам, які довший час  перебували на периферії економічної  думки, «нові» інституціоналісти змогли стати фаворитами світового товариства вчених-економістів.

Досягненню їхнього  визнання сприяли нові підходи і використання нових методів дослідження.

Серед цілої низки  відмінностей найважливішими є:

по-перше, «старі» інституціоналісти (послідовники Т. Веблена) намагалися вивчати  проблеми сучасної економічної теорії методами інших наук про суспільство. Неоінституціоналісти (послідовники Р. Коуза) пішли протилежним шляхом – вони відродили неокласичні методи економічної теорії (із застосуванням апарату сучасної мікроекономіки і теорії ігор) при вивченні політологічних, правових, соціологічних та інших проблем;

по-друге, використання індуктивного методу дослідження (від випадку  до узагальнення) не сприяло оформленню традиційного інституціоналізму в  загальну інституціональну теорію. Неоінституціоналізм  пішов дедуктивним шляхом – від  загальних принципів неокласичної економічної теорії до пояснення конкретних явищ суспільного життя;

по-третє, центром уваги  «старого» інституціоналізму як течії радикальної економічної  думки переважно були дії колективів (профспілок, урядів) щодо захисту інтересів  індивіда, неоінституціоналізму – незалежний індивід, який добровільно відповідно до своїх інтересів вирішує, членом яких колективів йому вигідніше бути. При цьому неоінституціоналісти повніше враховують два суттєві елементи, які характеризують дії, рухомі інтереси: зосередженість на собі, тобто увага суб’єкта на наслідках будь-якої обдуманої дії для самого себе, і раціональний розрахунок, тобто систематичне намагання оцінювати очікувані витрати, вигоди, задоволення тощо.

Є й інші відмінності  між «старим» і «новим» інституціоналізмом, але саме ці три сприяли швидкому зростанню нового напряму економічної теорії вшир і вглиб. Це підтверджує і зростання в останні десятиріччя інтересу до інституціональних досліджень.

Неоінституціоналізм своїм  ядром значно ближчий до неокласики ніж до «старого» інституціоналізму. Загальним для всіх неоінституціоналістів є: по-перше, визнання, що соціальні інститути мають значення і, по-друге, що вони піддаються аналізу за допомогою стандартних інструментів мікроекономіки.

Теорія трансакційних  витрат

Рональд Коуз (1910 р. нар.) – американський економіст англійського походження. 1991 р. він одержав Нобелівську  премію за праці з проблем трансакційних  витрат – «Природа фірми» (1937), «Проблеми  соціальних витрат» (1960). Тоді ці публікації мало кому були відомі. А згодом про них заговорили як про епохальні праці, зокрема статтю «Проблеми соціальних витрат» визнано чи не найбільшим досягненням економічної думки після другої світової війни.

Одна з найважливіших  заслуг Коуза полягає в тім, що він визначив і запровадив у науковий обіг таку категорію, як трансакційні витрати (витрати на пошук інформації про ціни, попит, пошук партнерів, укладання контрактів тощо). На думку самого автора, без поняття трансакційних витрат, яке значною мірою не висвітлюється у сучасній економічній теорії, неможливо зрозуміти, як працює економічна система, продуктивно проаналізувати цілий ряд проблем, які виникають у ній, а також отримати основу для політичних рекомендацій.

На відміну від неокласичної теорії, яка розглядала ринок як досконалий механізм, що не потребує витрат на обслуговування угод, Рональд Коуз показав реальність таких витрат. За кожної угоди необхідно провадити переговори, налагоджувати взаємозв’язки, ліквідовувати суперечності. Трансакційні витрати визначалися ним як витрати користування ринковим механізмом, які не пов’язані з процесом створення вартості.

Трансакційні витрати  створюють блага, які мають цінність для індивіда або колективного агента економіки (підприємства, фірми, асоціації). Трансакція – це не обмін товарами, а відчуження і присвоєння прав власності і свобод, створених суспільством. Таке визначення має сенс, оскільки інститути, які забезпечують поширення волі окремої людини за межі сфери, в якій вона може впливати на навколишнє середовище безпосередньо своїми діями, є трансакціями на відміну від індивідуальної поведінки як такої або обміну товарами.

У 1937 р. Коузу вперше вдалося  поставити і частково розв’язати питання, яке традиційною теорією  навіть не ставилося: чому існує фірма, якщо є ринок?

Господарська система  – це своєрідно впорядкована система  зв’язку між виробниками матеріальних і нематеріальних благ і послуг та споживачами. Координація цього зв’язку, тобто вирішення що виготовляти, як виготовляти, для кого виготовляти, може здійснюватися двома способами: спонтанним, або стихійним порядком і ієрархією.

Спонтанний порядок  – це ринок, який виник природним  шляхом, у процесі розвитку людської цивілізації. За умов ринкової системи  інформацію щодо наявності товарів, цін на них, щодо смаків споживачів розпорошено. За цих умов інформація, необхідна суб’єктам господарювання, може передаватися лише через механізм коливання цін. Пошук інформації (щодо цін, попиту, пошуку партнерів тощо) потребує великих витрат, які Коуз назвав трансакційними.

Іншим способом одержання інформації про те, що, як і для кого виготовляти, є ієрархія, тобто система, коли з одного центру йде низка наказів і доручень до виконавця (виробника). Прикладом ієрархічного порядку був соціалізм, де панувала командно-адміністративна система, і всі накази щодо виробництва й розподілу ресурсів віддавала держава через систему державних органів і партійних інституцій.

Ієрархія має місце  в будь-якій фірмі, де керівник віддає накази своїм підлеглим. У фірмі  робітники не займаються пошуком  інформації, вони одержують наказ. Це забезпечує скорочення трансакційних витрат. Таку саму роль виконує й держава. Відтак може скластись враження, що саме ієрархія, тобто централізоване керівництво, ефективніша, бо потребує менших трансакційних витрат. Насправді це залишається справедливим тільки щодо фірми. Що ж до держави, то вона взагалі не може здійснювати ефективного регулювання всіх економічних процесів. В одному центрі неможливо сконцентрувати всю необхідну інформацію про наявність ресурсів, їх використання, попит, смаки споживачів тощо. Отже, ставити питання, що краще – спонтанне регулювання (ринок) чи ієрархія (фірма, держава), або, як ми часто говоримо, «ринок чи план» - неправомірно. Вирішувати це питання слід з позицій економії трансакційних витрат. Щоправда, це не єдиний критерій, але з економічного погляду надзвичайно важливий.

Скорочення трансакційних  витрат, отже, підвищення ефективності функціонування економіки забезпечується існуванням правових норм і їх дотриманням. Зв'язок між юридичними нормами (правами власності) і трансакційними витратами було сформульовано Коузом у його знаменитій теоремі. Коуз зазначав, що визначення прав власності є важливою попередньою умовою ринкових угод. Якби спонтанний, ціновий механізм не передбачав витрат часу й коштів на пошук інформації та укладання контрактів, то не було б і необхідності в опрацюванні прав власності (юридичних норм). Але функціонування економіки без трансакційних витрат неможливе. І не випадково американський економіст Дж. Стіглер писав, що світ з нульовими трансакційними витратами такий же страшний, як природний світ без тертя.