Теорія прав власності та трансакційних витрат

Саме прагненням уникати  витрат після укладення угод на ринку  можна, на думку Коуза, пояснити існування  фірми, в якій розподіл (алокація) ресурсів проходить адміністративним шляхом (за допомогою наказів, а не на основі цінових сигналів). Фірма буде існувати лише до тих пір, доки вона реалізує функцію координації при менших витратах, ніж це досягалось би за ринкових угод. «Щоб мати ефективну економічну систему, - писав Коуз, - необхідно розпоряджатися не лише ринками, але й галузями планування всередині організацій відповідного розміру» (тобто всередині фірми). Коуз твердив, що це поєднання відшукується за допомогою конкуренції.

Таким чином, Р. Коуз увів у економічну теорію новий клас витрат, які отримали назву трансакційних (неокласична теорія знала два види обмежень – фізичні, породжені рідкісністю ресурсів, і технологічні, що відображають рівень знань і практичної майстерності економічних агентів). Ним же була здійснена спроба пояснити закономірності, які керують процесом виникнення і зростання фірми. Фірма зростає до тієї межі, доки економія на витратах, пов’язана із укладанням ринкових угод, не почне перекриватися збільшенням витрат, пов’язаних з використанням адміністративного механізму.

Становлення теорії трансакційних  витрат як цілісної наукової концепції  пов’язано насамперед з працями  таких дослідників, як А. Алчіан, Г. Демсец, О.Вільямсон, С. Чанг, Й. Барель, М. Дженсен. Протягом історії розвитку цього  теоретичного напряму пропонувалися різні визначення трансакційних витрат і робилися спроби їх класифікувати.

Таблиця 1. Основні визначення трансакційних витрат

Більшість дослідників  розуміють трансакційні витрати як витрати на функціонування системи. У сучасній економічній літературі немає загальноприйнятої класифікації трансакційних витрат. Кожен дослідник звертає увагу на найцікавіші для нього елементи.

Пізніше до трансакційних  витрат стали відносити будь-які види витрат, що супроводжують взаємодію економічних агентів незалежно від того, де вони здійснюються – на ринку чи всередині організації.

Розвиваючи аналіз Коуза, сучасні економісти запропонували  декілька класифікацій трансакційних  витрат. Відповідно до однієї з них виділяють:

1. витрати пошуку інформації – витрати часу і ресурсів на отримання і обробку інформації, а також витрати від недосконалості інформації;
2. витрати на ведення переговорів;
3. витрати вимірювання – витрати на проміри, вимірювальну техніку, витрати від помилок і неточностей і т. п.;
4. витрати на специфікацію (точне визначення) і захист прав власності – витрати на утримання судів, арбітражу, органів державного управління, витрати часу і ресурсів, необхідних для поновлення порушених прав, а також витрати на виховання «консенсусної ідеології» - у дусі дотримання неписаних правил і норм;
5. витрати опортуністичної поведінки, що становлять елемент трансакційних витрат, який найбільш важко визначається.

Розглядають такі дві  основні форми опортуністичної поведінки.

Ухилення – воно виникає  тоді, коли працюють «командою», але  отримання інформації про ефективність дії кожного або надто дороге, або неможливе. При асиметрії  інформації (підлеглий точно знає, скільки ним витрачено зусиль, а керівник має про це лише приблизне уявлення) виникає і стимул, і можливість працювати з неповною віддачею.

Здирство – воно спостерігається  у тих випадках, коли який-небудь агент володіє ресурсом, спеціально пристосованим для використання у даній «команді» і не має високої вартості поза нею. Такий ресурс називається специфічним. У решти учасників тоді з’являється можливість претендувати на частину доходу (квазіренту) від цього ресурсу, загрожуючи його власнику розривом відносин, якщо той відмовиться з ним поділитися. Небезпека «здирства» підриває стимул до інвестування у специфічні активи.

Відмінність між витратами трансакційного сектору в цілому і трансакційними витратами фірми зокрема дає змогу оцінити економію за рахунок виникнення фірми як інституту в суспільстві. Ця величина становить 50 %. Створення фірми дає економію на загальних витратах шляхом трансформації витрат незалежних агентів на відкритому ринку у внутрішньофірмові. 

Економічна теорія прав власності

У чому ж суть економічної  теорії прав власності? Фундаторами теорії прав власності у сучасній економічній літературі вважають А. Алчіана і Г. Демсеца.  Згідно з їхніми поглядами права власності – це право на вибір способів використання економічних благ, яке забезпечується суспільством. Вони можуть бути становлені в правовому або адміністративному порядку та закріплені звичаями або ієрархічною структурою суспільства. 

Згодом цю теорію опрацьовували  Р. Коуз, Й. Барцель, Д. Норт та інші. Своєрідність цієї теорії полягала в трактуванні власності та її використанні як методологічної й теоретичної основи економічного аналізу. Поняття «власність» прихильники теорії замінили терміном «право власності». Власність є не ресурс сам по собі, а низка прав або принаймні частка права використання ресурсу.

Ця частка включає 11 елементів: право володіння, право користування,  право управління на дохід і податки. Права власності є не що інше, як певні «правила гри», санкціоновані суспільством. Друга особливість теорії права власності полягає в тім, що категорія власності виводиться з проблеми обмеженості ресурсів. Ті ресурси, кількість яких не обмежена, не стають об’єктом власності. З приводу їх використання між людьми не виникає ринкових відносин.

Права власності мають  бути чітко визначені, і саме вони стають об’єктом купівлі і продажу. «Якщо права на здійснення певних дій можуть бути куплені або продані, - пише Коуз, - їх зрештою придбають ті, хто вище цінує даровані ними можливості виробництва або розваг». Отже, чітке визначення прав власності, усунення інших осіб від вільного доступу до ресурсів змінюють і поведінку суб’єктів господарювання. Ці обставини сприяють створенню умов для придбання прав власності тими, хто їх цінує вище і здатний одержувати від них більшу користь. Для ринку не має значення, хто персонально володіє ресурсом. Важливо, щоб був такий власник.

На думку Коуза, для  успішного функціонування ринку  важливе значення мають як трансакційні витрати, так і права власності. Якщо трансакційні витрати невеликі, а права власності чітко визначені  і виконуються суб’єктами господарювання – ринок здатний до саморегулювання настільки, що може усувати навіть соціально значущі зовнішні ефекти (екстерналії). Зовнішні ефекти – це витрати, або вигоди, зв’язані з економічною діяльністю, що стосуються осіб, які не є учасниками даної ринкової угоди. Наприклад, забруднення навколишнього середовища якимось підприємством, шум аеропорту тощо. Той, хто спричиняє ці «ефекти», часто змушує населення збільшувати витрати на охоронні заходи, але далеко не завжди компенсує їх.

Досліджувати цю проблему почав іще англійський економіст А. Пігу. Він доводив, що ринкова система нездатна її розв’язати, оскільки зовнішні ефекти не можна оцінити. Тому він обґрунтував необхідність державного втручання і запровадження спеціального податку на винних. Р. Коуз довів помилковість теоретичних висновків А. Пігу і показав можливість трансформації зовнішніх ефектів у внутрішні витрати учасників ринкової угоди без будь-якого втручання держави. Цей висновок має назву теореми Коуза. Державне втручання не завжди бажане. Воно буде ефективним тоді, коли витрати державного втручання будуть меншими за витрати, зв’язані з нестабільністю ринку.

У мінімізації трансакційних  витрат державі теж надається  певна роль: прийняття відповідних  законів і забезпечення їх дотримання, виробництво суспільних благ, оборона, державний апарат, інфраструктура, соціальні потреби тощо.

Під системою прав власності, згідно з поглядами А. Алчіана  і Г. Демсеца, розуміється вся  сукупність норм, які регулюють доступ до рідкісних ресурсів.

У суспільстві права  власності виступають як «правила гри», які упорядковують відносини  між окремими агентами. З точки  зору індивіда, вони являють собою  «пучки правомочності» на прийняття  рішень з приводу того чи іншого ресурсу. Права власності мають поведінкове значення; одні способи дій вони стимулюють, інші – придушують (через заборони або підвищення витрат) і таким чином впливають на економічний вибір.

До основних елементів  пучка прав власності відносять: право на виключення із доступу до ресурсу інших агентів; право на використання ресурсів; право на отримання від них доходу; право на передачу всіх попередніх повноважень. Чим ширший набір повноважень, закріплених за ресурсом, тим вища його вартість.

Згідно з неоінституціональною теорією, будь-який акт обміну є не що інше, як обмін «пучками прав власності». Каналом, по якому вони передаються, служить контракт. Контракт фіксує, яке саме повноваження і на яких умовах підлягає передачі.

Обов’язковою умовою ефективної роботи ринку є точне визначення, або «специфікація», прав власності. Чим конкретніше визначені і надійніше захищені права власності, тим тісніший зв'язок між діями економічних агентів і їх добробутом. Зворотне явище – «розмивання» прав власності – має місце тоді, коли вони неточно встановлені і погано захищені або підпадають під різного роду обмеження.

Принциповий тезис нової  інституціональної теорії полягає  в тому, що специфікація прав власності  не безкоштовна. Часом вона потребує великих витрат.

Теорема Рональда Коуза

До загальних положень нової інституціональної теорії відносять так звану теорему Коуза, викладену в його статті «Проблема соціальних витрат» (1960). Теорема присвячена проблемі зовнішніх ефектів (екстерналій). Так називають побічні наслідки будь-якої діяльності, що стосуються не безпосередніх її учасників, а третіх осіб.

Приклади негативних екстерналій: дим із заводських труб, яким вимушені дихати оточуючі, забруднення  рік стічними водами і т. п. Приклади позитивних ектерналій: приватний квітник  чи газон, який милує око перехожих, установка індивідуального ліхтаря у дачному провулку і т. п. Існування екстерна лій приводить до розходження між приватними і соціальними витратами (за формулою – соціальні витрати дорівнюють сумі приватних витрат і екстерна лій, тобто покладених на третіх осіб). У випадку негативних ефектів приватні витрати виявляються нижчими від соціальних, при позитивних зовнішніх ефектах – соціальні витрати нижчі від приватних.

Згідно з дослідженням Пігу, який одним із перших досліджував  цю проблему, це «провали ринку», оскільки орієнтація лише на власні вигоди і витрати приводить або до перевиробництва благ з негативними екстерналіями, або до недовиробництва благ з позитивними екстерналіями. Вказівки на «провали ринку» служили для Пігу теоретичною основою державного втручання в економіку. Він пропонував накладати на діяльність, яка є джерелом негативних зовнішніх ефектів, штрафи (що за розмірами дорівнюють екстернальним витратам) і відшкодовувати у формі субсидій еквівалент екстернальних вигод виробникам благ з позитивним зовнішнім ефектом.

Проти позиції А. Пігу щодо державного втручання була спрямована теорема Коуза. З його точки зору, в умовах нульових трансакційних  витрат ринок сам зуміє справитись із зовнішніми ефектами. Теорема Коуза  говорить: «Якщо права власності чітко визначені і трансакційні витрати дорівнюють нулю, то алокація ресурсів буде залишатися незмінною й ефективною незалежно від змін у розподілі прав власності».

Із цієї теорії випливає декілька важливих теоретичних і  практичних висновків.

По-перше, вона розкриває економічний зміст прав власності. Згідно з Коузом, екстерналії (розходження між приватними і соціальними витратами і вигодами) з’являються лише тоді, коли права власності розмиті.

По-друге, теорема Коуза  відводить звинувачення ринку в «провалах». Шлях до подолання екстерналій лежить через створення нових прав власності в тих галузях, де вони були нечітко визначені. Тому зовнішні ефекти і їх негативні наслідки породжуються недосконалим законодавством. Теорема Коуза по суті знімає стандартні звинувачення у руйнуванні навколишнього середовища, які висувають проти ринку і приватної власності. Із неї випливає зворотний висновок – до деградації зовнішнього середовища веде не надлишковий, а недостатній розвиток приватної власності.