Державне регулювання зайнятості в Україні

 

Вступ

 

Зайнятість розкриває  один з найважливіших аспектів соціально-економічного життя людини, пов'язаний із задоволенням її потреб у сфері праці. Водночас трудова зайнятість населення країни забезпечує виробництво валового національного продукту, а отже — економічну основу життя суспільства. Разом з тим зайнятість має і соціальний характер: вона відображає потреби людей не лише в заробітках, але і у самореалізації через суспільно корисну діяльність.

Таким чином, зайнятість — це надзвичайно важливе явище соціально-економічного життя суспільства, яке далеко не вичерпується проблемами безробіття, а включає також такі аспекти, як раціональне використання праці; забезпечення гідного рівня життя працюючого населення; задоволення потреб економіки у робочій силі із врахуванням її кількості та якості; задоволення професійних потреб працівників, включаючи потреби у професійній освіті та підтриманні кваліфікації; соціальну підтримку у разі втрати роботи тощо.

 

 

1. Соціально-економічна суть, форми і види зайнятості

 

Зайнятість — це трудова  діяльність громадян, пов'язана із задоволенням особистих і суспільних потреб, що не суперечить законодавству і, як правило, приносить заробіток (трудовий дохід).

Згідно з Законом України "Про зайнятість населення" відносини  зайнятості в Україні ґрунтуються  на таких принципах:

- виключне право громадян розпоряджатися своїми здібностями до праці, заборона обов'язкової, примусової праці (крім випадків, спеціально встановлених законодавством). Цей принцип передбачає право людини працювати чи не працювати, а якщо працювати — то там і стільки, де і скільки це їй потрібно. Сфера найманої праці стає однією з рівноправних сфер суспільно корисної діяльності (як наприклад, навчання, виховання дітей, ведення домашнього господарства, зміцнення здоров'я, громадська і благодійницька діяльність, спорт та інші незаборонені види діяльності);

- створення державою умов для реалізації права громадян на працю, на захист від безробіття, на допомогу в працевлаштуванні і матеріальну підтримку в разі втрати роботи згідно з Конституцією України.

Зайнятість — складна  і багатоаспектна економічна категорія, що характеризує дуже важливі соціально-економічні відносини. Вона характеризується різними  аспектами, основними з яких є: види, форми і показники.

Класифікація основних видів  та форм зайнятості подана на рис.1.

Як бачимо з рис.1, форми зайнятості класифікуються за багатьма ознаками.

За способом участі працівника в суспільній праці розрізняють  зайнятість за наймом і самозайнятість (підприємництво).

За формами власності  підприємств розрізняють зайнятість на державних, колективних і приватних  підприємствах.

 

 

За легітимністю працевлаштування розрізняють формальну (законно зареєстровану в офіційній економіці) зайнятість на підприємствах і в організаціях реального сектору та неформальну (не зареєстровану в офіційній економіці) — вулична торгівля, домашнє виробництво, особисте підсобне господарство з реалізацією продукції без реєстрації, зайнятість на підприємствах тіньового сектору економіки і т. ін. Неформальний сектор ринку праці виникає внаслідок зростання безробіття, коли формальний сектор не може забезпечити роботою всіх бажаючих, а соціальна підтримка непрацюючих слабка. Між тим масове зубожіння населення за роки економічної кризи призвело до того, що абсолютна більшість людей не може залишатися без роботи, яка є єдиним джерелом засобів існування. Тому вони шукають роботу в межах неформального сектору. Зайнятість в неформальному секторі характеризується такими рисами:

· відсутність офіційної  реєстрації діяльності;

· переважання самозайнятості;

· низька капіталоозброєність  праці, застарілі і шкідливі технології;

· легкий доступ для працівників, відсутність перешкод;

· низький рівень доходів, безправ'я працівників;

· нерідко "контроль" діяльності з боку кримінальних структур.             Оцінюючи зайнятість в неформальному секторі, слід мати на увазі, що низький рівень оплати праці та значне поширення прихованого безробіття стимулює і зайнятих у формальному секторі працівників шукати додаткові джерела доходу в неформальному і нетоварному секторах. Часто основну частину часу і трудових затрат цілком добросовісний працівник, законослухняний громадянин віддає вторинній зайнятості, тобто зайнятості за сумісництвом в формальному або в неформальному і нетоварному секторах.

За формами організації  розрізняють стандартну зайнятість, що характеризується стабільністю трудових відносин, стаціонарністю робочого місця, повною нормою робочого часу, та нестандартну зайнятість, що характеризується протилежними ознаками: нестабільністю трудових відносин, нестаціонариістю робочого місця, неповною нормою робочого часу і виявляється  як робота вдома, вторинна зайнятість (сумісництво), маятникова трудова міграція, робота за тимчасовими контрактами, випадкова робота і т. ін.

Одним з різновидів нестандартної  зайнятості є нетоварна зайнятість. Вона означає всі види неоплачуваної  роботи, результати якої споживаються самими працівниками або членами  їх сімей. Передусім це робота в особистому підсобному та домашньому господарстві, а також перенесення в сім'ю  тієї роботи, яка при нормальній платоспроможності є платними послугами (наприклад, ремонт квартири, підстригання волосся, чистка чи пошиття одягу  тощо). Чим нижчі грошові доходи сім'ї, тим більшу частку засобів  існування вона отримує з нетоварного  сектору. Проблеми зайнятості в неформальному  і нетоварному секторах можна  звести до таких груп:

1) порушення норм законодавства  про працю, зокрема щодо її  безпеки, тривалості, оплати, тяжкості  і шкідливості для здоров'я,  використання дитячої праці тощо;

2) соціальна незахищеність  працівників на випадок втрати  роботи, виробничої травми, хвороби,  старості;

3) несплата податків державі.

За мірою охоплення  економічно активного населення  розрізняють неповну зайнятість, що виявляється, з одного боку, як нестача  робочих місць для всіх бажаючих працювати (безробіття), а з іншого боку, — як вимушена зайнятість неповний робочий час (неповний робочий день або тиждень, поділ робочих місць, неоплачувані відпустки з ініціативи адміністрації), та повну зайнятість.

Основними видами зайнятості є повна, продуктивна, раціональна і ефективна зайнятість.

Враховуючи принцип добровільності праці, повна зайнятість в ринковій економіці означає не максимально  можливе залучення до роботи працездатного  населення, як це було в радянські  часи, а достатність робочих місць  для всіх добровільно бажаючих працювати. Повна зайнятість є важливою характеристикою  соціального захисту населення  у трудовій сфері. Разом з тим  вона є основою ефективного використання трудового потенціалу суспільства. Однак сама собою повна зайнятість ще не означає найраціональніше, найдоцільніше  використання ресурсів для праці.

Продуктивна зайнятість —  це економічно доцільна, вигідна зайнятість. Вона означає перевищення економічних  вигід, отриманих в результаті цієї зайнятості порівняно з витратами  на організацію цієї роботи. Продуктивність зайнятості з погляду працівника означає отримання трудового  доходу більшого, ніж мінімально необхідний для відтворення робочої сили. Продуктивність зайнятості з погляду  роботодавця означає отримання  прибутку від найманої праці.

Раціональна зайнятість —  це одночасно і економічно, і соціально  доцільна зайнятість. Раціональність зайнятості визначається ефективністю трудової діяльності в найширшому розумінні  цього поняття: суспільною корисністю результатів праці; оптимальністю  суспільного поділу пращ; якісною  відповідністю робіт і працівників; економічною доцільністю робочих  місць, що без шкоди для здоров'я  дає змогу працівникові досягти  високої продуктивності праці і  мати заробіток, який забезпечує нормальне  життя, а підприємцю дає змогу досягти високої ефективності виробництва без екологічної, соціальної та іншої шкоди для суспільства.

Повну зайнятість, що водночас відповідає вимогам раціональності, називають ефективною зайнятістю.

Таким чином, ефективна і  вільно обрана зайнятість відображає стан кількісної і якісної збалансованості  між потребою населення в роботі і робочими місцями, за якої створюються  сприятливі умови для соціально-економічного прогресу і дотримуються інтереси як окремих працівників, так і суспільства  в цілому. Зрозуміло, що в зв'язку з постійним розвитком потреб людини і суспільства, з науково-технічним  прогресом зростають кількісні  та якісні параметри ідеалу ефективної зайнятості, в результаті чого його постійно треба прагнути, але неможливо  досягти.

В економічній теорії і  практиці розроблена система показників, яка відображає рівень ефективності зайнятості. Ця система включає такі групи показників.

1. Пропорції розподілу ресурсів праці суспільства за характером їхньої участі в суспільно корисній діяльності. Вони показують, на якому рівні продуктивності задовольняється потреба населення в робочих місцях і якими шляхами досягається повна зайнятість. Чим вища продуктивність праці, тим більше передумов для високих доходів працівників, для вдосконалення сфери праці, підвищення якості трудового життя та ін. Відповідно громадяни можуть мати більше вільного часу без зниження рівня життя. Тому повна зайнятість зі зростанням продуктивності праці досягається при зменшенні рівня участі працездатного населення в суспільному виробництві.

2. Рівень зайнятості працездатного населення в суспільному господарстві відображає, з одного боку, потребу громадян у оплачуваній роботі, а з іншого — потребу суспільного господарства у працівниках. Кількісно він визначається відношенням кількості населення, зайнятого професійною працею, що приносить дохід, до загальної кількості працездатного населення. В будь-якому випадку високий рівень зайнятості означає її низьку ефективність, оскільки не забезпечує достатнього рівня продуктивності праці й достойного рівня її оплати.

3. Структура розподілу працівників за галузями економіки, що по суті являє собою пропорції розподілу трудового потенціалу за видами занять. Сучасна галузева структура зайнятих в Україні відображає низьку ефективність зайнятості й потребує докорінних змін згідно із загальносвітовими тенденціями, для яких характерні високі темпи зростання чисельності й частки працюючих в галузях сфери послуг та науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт. На жаль, в наш час для економіки України характерні прямо протилежні тенденції, що можуть назавжди відкинути країну з групи науково розвинених держав.

4. Професійно-кваліфікаційна структура працюючих показує розподіл працюючого населення за професійно-кваліфікаційними групами і відображає міру збалансованості підготовки кадрів з потребою економіки у кваліфікованих працівниках. Сучасна професійно-кваліфікаційна структура працюючого населення України явно не ефективна і значно відрізняється від аналогічної структури в країнах з високорозвиненою економікою. Серед зайнятих висока частка працівників фізичної праці, низькокваліфікованих робітників, надзвичайно мала частка технічних виконавців тощо. Це засвідчує про збереження в нашій економіці застарілих технологій. Значно погіршує показники професійно-кваліфікаційної структури інтенсивна еміграція з України висококваліфікованих робітників, спеціалістів, науковців. Проблеми набуття якісної професійної освіти також призводять до погіршення цих показників. Вирішення цих проблем потребує особливої уваги держави.

Наведена система показників дозволяє на макрорівні оцінити зайнятість з позицій її ефективності. Такі оцінки важливі не лише для виявлення  проблем, але і для визначення нових тенденцій у зайнятості населення. Сам зміст цих показників засвідчує, що зайнятість має не лише економічне, а і велике соціальне  значення, у зв'язку з чим вона стає важливим елементом соціально-економічної політики держави і пріоритетним напрямом соціальльно-трудових відносин.

 

2. Безробіття як соціально-економічне явище

 

Безробіттям називається  соціально-економічна ситуація в суспільстві, за якої частина активних працездатних громадян не може знайти роботу, яку  вони здатні виконувати, що обумовлена переважанням пропозиції праці над  попитом на неї. Хоча й існує думка, що безробіття є стимулятором трудової дисциплінованості і активності працюючого населення, однак соціально-економічні втрати від безробіття настільки  значні, що в усьому світі докладається багато зусиль для його мінімізації, і все ж жодній країні не вдається ліквідувати його повністю.

Безробітні, у визначенні МОП, — це особи у віці 15—70 років (як зареєстровані, так і незареєстровані  в державній службі зайнятості), які одночасно задовольняють  трьом умовам: не мають роботи (прибуткового заняття), шукають роботу або намагаються  організувати власну справу, готові приступити до роботи протягом наступних 2 тижнів. До цієї категорії належать також особи, що навчаються за направленнями служби зайнятості, знайшли роботу і чекають відповіді або готуються до неї приступити, але на даний момент ще не працюють.

 

За українським законодавством1 безробітними визнаються громадяни  працездатного віку, що не мають  роботи і заробітку, зареєстровані  в органах служби зайнятості, шукають  роботу і готові до неї приступити. Як бачимо, офіційна система обліку безробіття в Україні занижує  реальні показники, оскільки велика частка безробітних такими не вважаються, тому що вони з різних причин не реєструються в службі зайнятості.

 

Безробіття — складна  і багатоаспектна економічна категорія, що відображає дуже важливі соціально-економічні відносини. Воно характеризується різними  аспектами, основними з яких є  його види, форми і показники. На рис.2 показано класифікацію безробіття за різними ознаками.

Як бачимо з рис. 2, за повнотою обліку безробітних розрізняють безробіття офіційне (зареєстроване державною службою зайнятості) і реальне (виявлене в результаті обстежень економічної активності населення. За характером вияву розрізняють безробіття відкрите і приховане (його проаналізуємо нижче). За поширеністю розрізняють безробіття загальне (що охопило всю країну), галузеве (що виявляється у певній галузі), регіональне (поширене в певному регіоні). Часто класифікують безробіття і за соціально-професійним складом безробітних. За такого підходу розрізняють безробіття професійне (за певною професією, наприклад безробіття серед шахтарів), етнічне (серед представників певної етнічної групи), молодіжне (серед громадян віком 15—28 років), жіноче, серед соціально вразливих груп населення (інвалідів, громадян передпенсійного віку, з великою перервою у трудовому стажі, багатодітних батьків і т. ін.).