Державне регулювання зайнятості в Україні

Держава забезпечує надання  додаткових гарантій щодо зайнятості громадянам, які потребують соціального  захисту і не здатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці, у  разі їх звернення за сприянням у  працевлаштуванні до державної служби зайнятості. До зазначених категорій  громадян належать: жінки, які мають  дітей віком до 6 років; одинокі  батьки, які мають дітей віком  до 14 років або дітей-інвалідів; молодь, яка закінчила або припинила  навчання у загальноосвітніх, професійно-технічних  та вищих навчальних закладах, завершила  професійну підготовку та перепідготовку, звільнилася зі строкової військової або альтернативної (невійськової) служби і якій надається перше  робоче місце, діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування; особи  передпенсійного віку (чоловіки по досягненні 58 років, жінки — 53 років); особи, звільнені після відбуття покарання або примусового лікування; особи, які входять до складу сім'ї, де двоє або більше її членів є безробітними (чоловік, дружина та неодружені діти, які проживають разом з батьками); особи з обмеженими фізичними  та розумовими можливостями, які не досягли пенсійного віку.

Для працевлаштування зазначених категорій громадян місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних  рад за поданням центрів зайнятості встановлюють квоту робочих місць  до 5 % від загальної кількості  робочих місць, у тому числі з  гнучкими формами зайнятості.

Державним органом, який забезпечує додержання наданих державою громадянам гарантій зайнятості та соціального  захисту від безробіття, є державна служба зайнятості. Основними завданнями державної служби зайнятості є:

· надання громадянам, які  до неї звертаються, соціальних послуг та здійснення матеріального забезпечення відповідно до Закону України "Про  зайнятість населення" і Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок  безробіття";

· надання роботодавцям за їх заявами послуг щодо добору працівників, у тому числі шляхом професійного навчання громадян, які звернулися до державної служби зайнятості з  метою подальшого їх працевлаштування;

· здійснення контролю за додержанням  законодавства про зайнятість населення  та про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок  безробіття;

· інформування населення  та органів виконавчої влади про  послуги, що надаються державною  службою зайнятості, та результати її діяльності;

· створення банку даних  про вільні робочі місця та вакантні посади на підставі інформації роботодавців;

· забезпечення громадянам вільного доступу до інформації про  вільні робочі місця, вакантні посади, умови праці та її оплату, юридичну адресу роботодавців;

· надання громадянам, інформаційних  і консультаційних послуг з питань сприяння у працевлаштуванні або  започаткуванні власної справи;

 

· облік громадян, які  звертаються до служби зайнятості, реєстрація їх у встановленому порядку  як безробітних, облік наданих послуг;

· підбір підходящої роботи та сприяння зареєстрованим безробітним  у працевлаштуванні або започаткуванні власної справи, в тому числі шляхом професійної освіти;

· систематизація одержаної  в установленому законодавством порядку від роботодавців інформації про наявність вільних робочих  місць, чисельність вивільнюваних, прийнятих та звільнених працівників, чисельність працівників, які працюють неповний робочий день (тиждень), або  які не працюють у зв'язку з простоєм виробництва з незалежних від  них причин, про передбачувані  зміни в організації виробництва  і праці, інші заходи, що можуть призвести  до вивільнення працівників;

· здійснення у порядку, встановленому  законодавством, збирання та опрацювання  адміністративних даних, ведення та опрацювання статистичної інформації, яка відображає стан ринку праці  та становище у сфері зайнятості населення;

· участь у розробленні  та виконанні державної і територіальних програм зайнятості населення та інших програм соціального і  економічного спрямування в межах  своїх повноважень.

Послуги, що надаються державною  службою зайнятості відповідно до покладених на неї завдань, є безоплатними.

З метою реалізації державної  політики зайнятості Кабінет Міністрів  України розробляє, а Верховна Рада України затверджує державну програму зайнятості населення. Державна програма зайнятості населення розробляється  на підставі основних прогнозних параметрів соціально-економічного розвитку України, державних, галузевих та регіональних програм у частині їх впливу на сферу зайнятості. У державній  програмі зайнятості населення визначаються пріоритети у сфері зайнятості, механізми  їх реалізації, джерела фінансового  забезпечення її виконання, прогнозні  загальнодержавні й територіальні  показники зайнятості та безробіття. Реалізація державної програми зайнятості населення здійснюється шляхом виконання  планів дій та заходів щодо сприяння зайнятості населення, які розробляються з урахуванням основних показників ринку праці Міністерством праці та соціальної політики за участю інших центральних і місцевих органів виконавчої влади.

 

4. Міжнародний досвід регулювання зайнятості

 

Створення в 1919 р. Міжнародної  організації праці і перша  прийнята нею конвенція, присвячена обмеженню робочого часу на промислових  підприємствах до 8 годин на день, і друга — про безробіття, по праву вважаються початком нового типу відносин між державою, роботодавцями  та працівниками. Світова економічна криза 1920—1930-х років, поширення новаторських ідей Дж.М. Кейнса про роль трудового фактора в макроекономічному регулюванні привели до різкої зміни політики багатьох держав щодо зайнятості. Навіть ті уряди, що проводили політику невтручання у сферу зайнятості, не змогли з часом не визнати позитивних результатів цього втручання в інших країнах.

Слід сказати, що нині всі  країни, які ми називаємо економічно розвиненими, і їх міжнародні організації  приділяють першочергову увагу проблемам  зайнятості як таким, без вирішення  яких не можна забезпечити соціально-економічну стабільність. В цих країнах регулярно  розробляються, фінансуються і виконуються  програми зайнятості, що враховують специфіку  конкретної соціально-економічної  ситуації. В загальному випадку програми зайнятості можна поділити на групи  активних підпрограм (сприяння зайнятості) і пасивних підпрограм (підтримання  доходів). До першої групи належать:

· програми по субсидуванню найму на постійну роботу в приватному секторі. За цими програмами субсидії виділяються або на стимулювання зайнятості окремих груп працівників (наприклад, молоді), або на збереження робочих місць для працівників, що підлягають звільненню;

· програми підтримки підприємств, що створюються самими безробітними (програми самозайнятості). Така підтримка  може надаватися на основі допомоги по безробіттю (одноразова виплата суми, що дорівнює одно- або дворічній  сумі допомоги) або на основі соціальної допомоги. Крім цього, такі програми включають  багато інших послуг, що надаються  безкоштовно безробітним, які розпочинають свою справу;

· програми професійного навчання, перепідготовки і підвищення кваліфікації безробітних;

· програми безпосереднього  створення нових робочих місць  у державному або комерційному секторі. Найчастіше такі програми надають тимчасову  роботу як можливість для безробітного адаптуватися в соціально-трудовій сфері, отримати нові навички, збагатити  свій людський капітал і мати більше шансів знайти постійну роботу.

До групи пасивних підпрограм належать програми надання всіх видів  допомоги у зв'язку з втратою роботи (допомога по безробіттю, вихідні виплати, допомога працівникам збанкрутілих підприємств, спеціальна підтримка  різних груп працівників тощо) та програми дострокового виходу на пенсію (або  передпенсію, оскільки людина може повернутися  на роботу або з досягненням пенсійного віку перейти на пенсію).

Вплив податкової політики держави на стимулювання зайнятості в розвинених країнах здійснюється шляхом надання пільг по звільненню від виплат у соціальні фонди, компенсації витрат на професійну підготовку і підвищення кваліфікації працівників  і безпосередньо по зменшенню  податків за створення нових робочих  місць, розвиток персоналу, за працевлаштування неконкурентоспроможних категорій  громадян. Одним з найефективніших  стимулюючих факторів для підприємців  є пільги по оподаткуванню прибутку. Вони спрямовані найчастіше на зменшення  оподатковуваної бази на суму коштів, витрачених на створення робочих  місць (особливо спеціалізованих, наприклад  для інвалідів), на професійне навчання або підвищення кваліфікації працівників  тощо.

Визнаючи, що найефективнішою  політику зайнятості робить її орієнтація на забезпечення максимальної мобільності  робочої сили, уряди розвинених країн  сприяють створенню гнучкої системи  професійного навчання, яка б готувала працівників відповідно до сучасних вимог економіки і була б здатною  швидко і ефективно перенавчати  безробітних. В багатьох країнах  держава здійснює пряме цільове  фінансування створення і функціонування центрів професійної підготовки та перепідготовки на підприємствах. Поширеною  є практика дотацій держави у  розмірі 50—80 % витрат, пов'язаних із створенням центрів професійного навчання на підприємствах.

Крім того, існує практика спеціальних державних субсидій на заробітну плату працевлаштованим молодим людям, безробітним або  особам передпенсійного віку у розмірі 50 % витрат роботодавця на зазначені  цілі протягом 3—6 місяців, що значно здешевлює  для підприємств використання такої  робочої сили.

Фінансові штрафи застосовуються в розвинених країнах в основному  при використанні такого адміністративного  заходу, як квотування робочих місць  для інвалідів та інших неконкурентоспроможних категорій працівників. У таких  випадках держава зобов'язує підприємців, що не створюють спеціальні робочі місця, сплачувати штрафи. Штрафи застосовуються також при порушенні соціально-трудового  законодавства.

Державні субсидії надаються  також безпосередньо громадянам для цілей професійного навчання, або, як уже зазначалося, для організації  власної справи.

Таким чином, розглянуті заходи регулювання зайнятості в економічно розвинених країнах показують значні масштаби втручання держави в  трудові відносини, яке, з одного боку, є виваженим і програмно-плановим та ґрунтується на наукових прогнозах  і довгостроковій політиці, враховуючи загальноекономічну кон'юнктуру, а  з іншого — не втручається у  власне підприємницьку діяльність, яка до того ж стає ефективнішою за рахунок державних програм.

 

 

Висновок

 

Зайнятість — це діяльність громадян, пов'язана із задоволенням особистих і суспільних потреб, що не суперечить чинному законодавству  і, як правило, приносить заробіток (трудовий дохід). Це надзвичайно важливе  явище соціально-економічного життя  суспільства, яке далеко не вичерпується проблемами безробіття, а включає  також такі аспекти як раціональне  використання праці; забезпечення гідного  рівня життя працюючого населення; задоволення потреб економіки у  робочій силі із врахуванням її кількості  та якості; задоволення професійних  потреб працівників, включаючи потреби  у професійній освіті та підтриманні  кваліфікації; соціальну підтримку  у разі втрати роботи тощо.

Соціально-економічна політика держави в галузі зайнятості повинна  мати комплексний характер і спрямовуватися на досягнення поставлених перспективних  цілей в цій сфері: забезпечення повної і раціональної зайнятості як необхідної передумови реалізації права  громадян на працю та досягнення високого рівня життя населення. Найближчою тактичною ціллю політики зайнятості має бути збалансування попиту і  пропозиції праці.

Безробіттям називається  соціально-економічна ситуація в суспільстві, за якої частина активних працездатних громадян не може знайти роботу. Критеріями вирізнення видів безробіття є причини  його виникнення та тривалість, а основними  видами безробіття вважаються структурне, фрикційне і циклічне безробіття. Згідно із законом Оукена зростання  рівня безробіття на 1 процентний пункт  над природним рівнем дає 2—2,5 % втрати потенційного валового національного  продукту.

Міжнародний досвід свідчить, що втручання держави в трудові  відносини повинно бути виваженим  і програмно-плановим, грунтуватися на наукових прогнозах і довгостроковій політиці, враховуючи загальноекономічну кон'юнктуру. Разом з тим в розвинених країнах держава не втручається у власне підприємницьку діяльність, яка до того ж стає ефективнішою за рахунок державних програм.

 

 

Список використаної літератури

 

1. Грішнова О. Вплив  рівня освіти на зайнятість: теоретичний  та емпіричний аналіз // Україна:  аспекти праці. — 2001. — №.  б. — С. З— 11.

2. Грішнова О. Тендерні  особливості конкурентоспроможності  громадян на українському ринку  праці // Україна: аспекти праці.  — 2001. — №4. —С. 3—8.

3. Економічна активність  населення України в 2002 році: Статист,  зб. — К.: Держкомстат України.  — 2003. — 209 с.