Теоретичні засади формування попиту та його вплив на процес ціноутворення

Серед західних економістів поширилася ідея про невідповідність ринкового механізму так званим суспільним благам, якими є дороги, мости, канали тощо, оскільки користування цими благами дуже важко обмежити запровадженням безпосередньої плати. У розвинутих країнах різними способами регулюють ринки: через механізм оподаткування, надання субсидій, встановлення контролю за цінами та ін. Саме так вчинив уряд США у 1974—1975 pp., коли зросли світові ціни на нафту, а на внутрішньому ринку була встановлена нижча ціна.

Встановлення нижчих цін (від ціни рівноваги) нерідко є соціально виправданим заходом, який дає змогу людям з низькими доходами придбати певні види життєво необхідних товарів і послуг. Типовий приклад ринку, який потребує державного регулювання, — ринок житла, зокрема регулювання квартирної плати. Побічними негативними наслідками такого регулювання може бути поява нових державних установ і відповідного штату працівників, які регламентують чергу на отримання житла, виникнення «чорного ринку». Оптимальним шляхом розв'язання цієї проблеми є дотації держави для розширення житлового будівництва у формі пільгових кредитів.

Державне регулювання цін доцільне і в тому разі, коли ціна рівноваги надто низька. Така ситуація, зокрема, виникає в сільському господарстві. Це зумовлено насамперед особливостями ціноутворення у цій сфері. Тут формування суспільно необхідних витрат відбувається відповідно не до середніх (як у промисловості) витрат, а до найгірших, граничних, які здійснюються на гірших за якістю ділянках землі. Інакше ціна рівноваги не забезпечить дохід товаровиробникам на таких ділянках землі. Причиною державного регулювання цін у сільському господарстві є також потреба стимулювання такого обсягу виробництва продовольства, щоб країна змогла цілком забезпечити себе, що є ознакою економічної безпеки. Внаслідок регулювання утворюється надлишок сільськогосподарської продукції, який країна може спробувати продати на світових ринках за демпінговими (заниженими) цінами. Паралельно держава захищає своє сільське господарство за допомогою високого мита.

Непрямі податки зумовлюють зростання ціни рівноваги, зниження обсягу реалізації товарів та послуг, і ці податки за умов вільної конкуренції розподіляються між виробниками і споживачами. Великі монополії мають змогу перекладати їх на споживачів.

Виходячи з реалій, зокрема переважання недосконалої конкуренції (що визнає П.-Е. Самуельсон), неправомірно заперечувати необхідність державного втручання у процес ціноутворення, доцільність певного перерозподілу національного доходу на користь найбідніших верств населення. Тому необґрунтованим є висновок класичної школи політичної економії про те, що будь-який перерозподіл порівняно з ринковою рівновагою призводить до зростання сукупних витрат. Правильнішим є твердження А. Пігу, що трансферт доходу від багатих до бідних збільшить сукупний добробут, оскільки сума задоволення останніх зростає більше, ніж зменшується сума задоволення перших.

Практика розвитку передових країн засвідчила, що ринкова економіка неспроможна досягти загальної рівноваги (тобто одночасної рівноваги на всіх ринках і в усьому господарстві) без державного регулювання. Інші позиції обстоював автор теорії загальної рівноваги Л. Вальрас. Цю теорію у модернізованому вигляді й нині вважають ядром політичної економії, а Й. Шумпетер назвав її «священним писанням» політичної економії.

Закон Сея і закон Вальраса. Головним регулюючим механізмом у теорії загальної рівноваги Л. Вальраса (закон Вальраса) є зміна структури цін рівноваги. Цю теорію він побудував у формі системи рівнянь.

Закон Вальраса — закон, згідно з яким сукупна сума попиту в народному господарстві за вартістю завжди дорівнює сумі пропозиції (поняття рівноваги й вартості збігаються).

Теорія загальної ринкової рівноваги Л. Вальраса значною мірою збігається з концепцією попиту і пропозиції Ж.-Б. Сея (законом Сея).

Закон Сея — закон, згідно з яким продавець товару чи послуги отримує за їх реалізацію гроші, купує за них інші товари або послуги, тому пропозиція породжує власний попит і в господарстві вони автоматично урівноважуються по всій сукупності реальних товарів і послуг, внаслідок чого неможливі їхнє надвиробництво і дефіцит.

Ж.-Б. Сей допускав лише часткове надвиробництво через надлишок деяких товарів і через нестачу інших. Основними недоліками цього закону є:

— ототожнення простого товарного обміну (де продаж одного товару здійснюється для придбання іншого) з товарним обміном, що відбувається за допомогою грошей (тому його можна вважати справедливим лише для натурального господарства);

— ототожнення виробничого споживання з особистим.

Таку концепцію підтримував і Д. Рікардо. За капіталізму є типовим розподіл доходу на споживання і заощадження, перерозподіл значної частини національного доходу через державний бюджет, що теж ускладнює механізм взаємодії попиту і пропозиції. Закон Сея обґрунтовано критикував Дж. Кейнс.

Між законом Сея та законом Вальраса існує принципова відмінність. У моделі Вальраса товарами і послугами вважаються такі специфічні товари, як гроші й цінні папери. Тому продавець будь-якого товару чи послуги пред'являє попит на інший товар або послугу, але цей попит може пред'являтися не лише на реальні товари і послуги, а й на гроші, цінні папери. Тому загальна сума доходів і витрат, згідно із законом Вальраса, збігається за умови, що до витрат зараховують і грошові заощадження. Будь-який рівень цих заощаджень виражається у попиті та пропозиції такого товару, як гроші. Якщо попит зосереджується на грошах, то в народному господарстві бракує ефективного попиту (тобто попиту на реальні товари й послуги), що спричиняє надвиробництво товарів і послуг.

Головним недоліком концепції Л. Вальраса є те, що це надто абстрактна, гіпотетична модель «ідеального ринку», в якій для того, щоб довести здатність ринкового механізму досягати рівноваги, необхідно прийняти попередню умову, що всі процеси ринкового пристосування й наближення до рівноваги здійснюються ще до початку самого виробництва та обміну, а сам обмін відбувається уже за цінами рівноваги. Тому Вальрас не вважав свою систему рівнянь такою, що цілком відповідає дійсності, а розглядав її як ефективний допоміжний засіб математичного аналізу, висновки якого слід обережно переносити на реальні проблеми.

Прообразом моделі Вальраса, як слушно зазначають західні та вітчизняні науковці, послужила біржа, зокрема дії аукціоніста, який називає попередні ціни, що дає змогу укладати попередні контракти. Аукціоніст також швидко реагує на найменші розбіжності між попитом і пропозицією. Згодом вальрасівського аукціоніста в теоріях неокласиків було замінено умовою повної інформованості економічних суб'єктів про всі параметри попиту і пропозиції (ціни, якості товарів тощо). Конкретніше надмірна абстрактність і гіпотетичність моделі Вальраса виявляються в тому, що в ній не існує реального часу (всі акти купівлі-продажу здійснюються протягом певного часу одного дня, а торгівля ведеться наявними товарами без урахування тих, що вироблятимуться в майбутньому); відсутня невизначеність (усі учасники достатньо поінформовані про ціни, якість товарів тощо); немає трансакційних витрат, тобто витрат на ведення переговорів, укладення контрактів, на розробку стандартів, вимірів якості товарів тощо, а вся інформація надається безкоштовно.

Унаслідок низки спрощень у західній економічній літературі створено чимало нових моделей досягнення ринкової рівноваги. Але переважна більшість із них, починаючи з теорії Дж. Кейнса, передбачає досягнення рівноваги економічної системи з участю не лише ринкового механізму, а й державного регулювання.

1.2.Економічні  науки / 6. Маркетинг і менеджмент

к.е.н. Чаплінський Ю.Б., Томусяк А.О

Чернівецький торговельно-економічний інститут КНТЕУ

Особливості ціноутворення на ринку сільсько-господарської продукції

Провідною ланкою агропромислового комплексу України є сільське господарство. Як відомо, Україна за природно-ресурсним та аграрним потенціалом посідає провідне місце у світі. На жаль, цей потенціал використовується неефективно, а агропромисловий комплекс України за рівнем

розвитку відстає від передових країн світу. Саме тому одним із важливих аспектів розбудови економічних відносин є вирішення проблем ціноутворення, які мають місце у механізмі функціонування аграрного ринку. З теорії і практики розвитку економічних систем відомо, що економічні відносини у суспільстві формуються навколо ціни, яка визначає принципи і засади перерозподілу вартостей, а також рівень добробуту учасників економіки.

         Теоретичним і практичним питанням  розвитку ціноутворення в АПК  присвячені праці П.Т. Саблука, В.П. Ситника, О.М.Шпичака, М.Й. Хорунжого, В.А. Валентинова, О.М. Чечеля, О.Г. Шпикуляка, Н.А. Мазур, Л.В. Вакуленко. Позиції більшості  дослідників збігаються в тому, що цінова політика в аграрному  секторі має базуватись на  вільному ціноутворенні в поєднанні  з державним регулюванням і  посиленням антимонопольного контролю  за цінами на матерально-технічні  ресурси.

         Метою статті є привернення  і акцентування уваги на важливості  ціноутворення для сільського  господарства, виявлення існуючих  тенденцій та розробка пропозицій  щодо удосконалення цінової політики.

Агропродовольча система складається з великої кількості підприємств: постачальників, виробників, переробних підприємств, підприємств харчової промисловості, дистриб’юторів, продавців. Для суб’єктів економічної діяльності основним завданням є отримання прибутку в максимальному розмірі при оптимальних (мінімальних) витратах. У свою чергу, економічний інтерес господарювання в аграрній сфері значною мірою залежить від зовнішніх факторів, які в ринкових умовах кардинально змінили порядок формування доходів у сільськогосподарських підприємствах. „Вимогою часу стала необхідність виробляти те, що можна продати й одержати необхідний прибуток. Особливості формування доходів сільськогосподарських товаровиробників зумовлені також високим ступенем відносної демонополізації сільського господарства, нееластичністю зв’язку між попитом на аграрну продукцію та цінами на неї, низькою купівельною спроможністю населення України” [3, с.19].

         Зміна ціни відбувається внаслідок  низки ціноутворюючих факторів. Зокрема, Мазур Н.А. вважає, що найважливішими  серед них є „суспільна ціна  виробництва, співвідношення попиту  і пропозиції, темпи інфляції  та купівельна спроможність грошей, ступінь державного адміністративного  й економічного регулювання цін,  стан цінової і нецінової конкуренції, ступінь монополізації виробництва” [2, с.99].

Як видно з таблиці 1 середні ціни практично на всі основні види сільськогосподарської продукції зростали в 2010 році в порівнянні з 2009 роком, та у 2011 році в порівнянні з 2010 р. Виключенням є лише зниження цін на картоплю та овочі у 2011 році, що, в першу чергу, пов’язано з їх хорошим урожаєм.

В сучасних умовах на українському сільськогосподарському ринку функціонує велика кількість комерційних посередників, що призводить до зростання збутових ланцюгів та цін. Тобто через невиважену аграрну політику, яка створила деформовану систему ринкових відносин, виробник практично не може впливати на ціноутворення на вироблену ним продукцію. „Рівень ціни на аграрну продукцію визначає не пропозиція, а посередники, які платять готівковими коштами і саме тоді, коли вони необхідні. Через це ціна, сформована в такий спосіб, практично не забезпечує прибутку аграрію й виробництво стає збитковим” [4, с.59]. Натомість, посередник, придбавши продукцію за безцінь, продає її кінцевому споживачеві за ціною, яка забезпечує посереднику високий прибуток.

Окрім зазначеного вище, логістичні системи не завжди працюють на користь сільськогосподарських підприємств: дефіцит складських приміщень спричинює штучне заниження цін на сільськогосподарську продукцію, особливо в періоди збирання врожаю. А це сприяє тому, що найбільшу вигоду отримують не виробники продукції, а власники елеваторів і зерносховищ.

Також слід відмітити відсутність стійких зв’язків між сільськогосподарськими виробниками та супермаркетами (овочевими відділами). На жаль, багато “зеленої” продукції у вітчизняній роздрібній торгівлі представлено виробниками з Туреччини, Польщі, Китаю, Голландії тощо.

У процесі ціноутворення на сільськогосподарську продукцію слід врахувати вплив трьох груп факторів: вартість засобів виробництва та предметів праці; вартість робіт, послуг, насіння; та вартість послуг з переробки і реалізації продукції.

Ці фактори враховуються в першу чергу, але при ціноутворенні в сільському господарстві слід врахувати ще одну особливість - нееквівалентність міжгалузевого обміну і диспаритет цін. Через відсутність еквівалентності міжгалузевого обміну сільське господарство втрачає свої активи, різко знижуються можливості не тільки розширеного, а й простого відтворення виробництва. Ця тенденція заслуговує на увагу й оцінку з огляду на необхідність втручання на державному рівні.

         Особливістю галузі є те, що  виробництво продукції суттєво  залежить від природно-кліматичних  умов, а також часто спостерігаються  відмінності в продуктивності  худоби і земель. Виробничі витрати  зумовлені як природними чинниками (клімат, рельєф, земля, опади), так і  економічними (забезпеченість ресурсами, розміри виробництва, ступінь еластичності  попиту та пропозицій). Саме тому  аграрний сектор потребує державного  регулювання, оскільки регулюючи  ціни, держава здійснює вплив  на відтворювальний процес у  сільському господарстві. Завдання  державного регулювання цін полягає  в тому, щоб не допустити високого  рівня інфляції та забезпечити  необхідну прибутковість виробникам  сільськогосподарської продукції.

Ринкова система ціноутворення в аграрному секторі не повинна відриватися від рівня видатків виробництва та величини вартості продукції. Ціна може коливатися в певних межах: мінімальний її рівень при реалізації визначається видатками на виробництво продукції, а максимальний – попитом. „Мінімальний рівень цін повинен бути спрямований на захист інтересів сільськогосподарських товаровиробників, тобто на відшкодування видатків виробництва (з урахуванням інфляції) та на забезпечення гарантованого прибутку за умов спаду виробництва”  [6, с.92].