Державні цінні папери та їх роль в розвитку економіки України

Сукупний обсяг інвестицій банку в цінні папери у 2012 році збільшився на 44,22 млдр.грн. чи у два  рази порівняно з 2011 роком. Це викликано  в першу чергу значним накопичення  банками ліквідності продовж 2012 року.

Аналізуючи діяльність банків України на ринку цінних паперів необхідно відмітити позитивні тенденції в проведенні таких операцій, про що свідчить поступове але постійне збільшення їх частки серед інших учасників. У 2012 році комерційні банки посіли друге місце серед учасників, які зареєстрували найбільші випуски облігацій і їх частка становила 33,5% в загальному обсязі. Найбільший випуск облігацій зареєстрував ПАТ «Комерційний банк «Приватбанк» - близько 1 млрд. грн. за двома випусками [13, с. 24].

Протягом останніх років  частка банків в загальному обсязі учасників ринку цінних паперів кардинально змінювалася, що відобразилося на структурі зареєстрованих випусків облігацій, обсяг яких змінювався від 20,11% (2007 рік) до 0,0% (2011 рік). У 2012 році банки зареєстрували випуск облігацій на суму 3,15 млрд. грн. (33,5% загального обсягу). Причиною різкого зниження випуску облігацій у 2011 році є наслідки світової фінансової кризи, проте сьогоднішня тенденція свідчить про подолання банками негативних явищ кризи та відновлення своїх позицій [14].

З додатку 2 бачимо, що лише у 2010 році банки значно збільшили портфель цінних паперів (крім акцій). Це зростання відбулося переважно за рахунок державних облігацій. У 2011 році збільшення портфелю цінних паперів банків (і акцій, і інших цінних паперів) майже не відбулося. 

З метою забезпечення контролю за інвестиційною діяльністю банків, а саме - за прямими інвестиціями, Національний банк України встановлює норматив загальної суми інвестування (Н12).^* Лише у 2007 році норматив інвестування становив 54% при нормі 60%, у 2010 та 2011 роках – 33% і 29% відповідно [15].

Структура портфеля цінних паперів в 2012 році порівняно  з 2007 роком збільшилась й складається  на 75% з цінних паперів на продаж, 12,5% до погашення та 10% у торговому портфелі. Найбільш стрімкий ріст, в абсолютному вираженні, за підсумками 2010 року показали цінні папери у портфелі банків на продаж, які на кінець 2012 року склали  майже 57 млрд.грн.

Як бачимо з додатку1, сукупний обсяг вкладень банками в цінні папери станом на 01.01.2013 складає 83,5 млрд.грн., що на 44,22 млрд.грн., або в два рази більше ніж станом на 01.01.2012 року.

Аналізуючи  структуру інвестиційного портфеля українських банків, слід зупинитися на існуючих вимогах до відображення вкладень у цінні папери у фінансовій звітності банків. Такі вимоги встановлені Інструкцією з бухгалтерського обліку операцій з цінними паперами в банках України, що затверджена постановою Правління НБУ № 358 від 03.10.2007. Згідно з нею виокремлено три види банківських вкладень у цінні папери:

а) цінні папери, які обліковуються в торговому  портфелі;

б) цінні папери в портфелі банку на продаж;

в) цінні папери в портфелі банку до погашення;

г) інвестиції в  асоційовані та дочірні компанії. [6].

До торгового  портфеля повинні бути віднесені  цінні папери, придбані банком для  перепродажу та переважно з метою  отримання прибутку від короткотермінових  коливань їх ціни або дилерської маржі. До торгових цінних паперів також  можуть бути віднесені будь-які цінні папери, щодо яких банк під час первісного визнання прийняв рішення про намір і змогу обліку їх за справедливою вартістю з визнанням переоцінки через прибутки чи_збитки._До_торгового_портфеля слід включати лише ті_цінні папери, які обертаються на активному_і високоліквідному ринку (акції,_облігаціх,_ін-вестиційні сертифікати).

У портфелі цінних паперів на продаж обліковуються  боргові цінні папери з фіксованою датою погашення, які банк не має  наміру або змоги тримати до дати їх погашення або за наявності певних обмежень щодо обліку цінних паперів у портфелі до погашення; цінні папери, які банк готовий продати у зв’язку із зміною ринкових відсоткових ставок, потреб ліквідності, а також наявності альтернативних інвестицій; акції та інші цінні папери з нефіксованим прибутком, за якими неможливо достовірно визначити справедливу вартість; фінансові інвестиції в асоційовані та дочірні компанії, що придбані або утримуються виключно для продажу упродовж 12 місяців; інші цінні папери, придбані з метою утримання їх у портфелі на продаж. Останній критерій є дещо невизначеним. Проте в Інструкції вказується, що до цього портфеля відносять цінні папери, які не можна віднести ні до торгового портфеля цінних паперів, ні до портфеля до погашення.

Наміри банку під час придбання цінних паперів у торговий портфель та портфель банку на продаж, а також тривалість періоду утримання в портфелях є дещо подібними. Тобто як в першому так і в другому випадку, банк має продати цінні папери не тримаючи їх до дати погашення, тому операції банків з цінними паперами в даних портфелях можна назвати торговими, а вкладення короткостроковими.

У портфелі до погашення  обліковуються придбані боргові  цінні папери з фіксованими платежами  або з платежами, що можна визначити, а також з фіксованим строком погашення. Боргові цінні папери відносяться до портфеля до погашення, якщо банк має намір та змогу утримувати їх до строку погашення з метою отримання процентного доходу.

До інвестицій в асоційовані та дочірні компанії належать акції та інші цінні папери з нефіксованим прибутком емітентів, які відповідають визначенням асоційованої або дочірньої компанії банку, за винятком таких цінних паперів, що придбані та/або утримуються виключно для продажу протягом 12 місяців з дати придбання.

Намір банку  під час придбання цінних паперів  в портфель до погашення та намір  здійснення інвестицій в асоційовані  та дочірні компанії, також  за своєю суттю є подібними, тому операції банків з даними портфелями можна назвати інвестиційними, а вкладення довгостроковими.

Відповідно  до наведеної класифікації проаналізуємо  структуру вкладень українських  банків у цінні папери на підставі додатків 2 та 3. 

Як видно  із даних, наведених у таблиці 2 та 3.  за період 2007 – 2012 роки всі складові портфеля фінансових інвестицій банківської системи України зростали.

Протягом аналізованого  періоду найбільшу питому вагу в  портфелі цінних паперів займають цінні  папери на продаж 84,5 у 2007 та 72,2 у 2012 році. Проведення торгівельних операцій у  порівнянні з інвестиційними значно переважає (92,9% торгівельних операцій проти 7,1% інвестиційних у 2007 році до 81,4% і 18,6% відповідно у 2012 році). Протягом періоду, що аналізується значних змін у структурі портфеля цінних паперів не відбулося, торговельні операції продовжують відігравати провідну роль, однак значно збільшилась питома вага цінних паперів, що утримуються до погашення.

В структурі  портфеля на продаж переважають в  основному боргові цінни папери і складають відповідно 84,5% та 72,7% у 2007 та 2012 роках.

До складу портфеля до погашення входять виключно боргові цінні папери (закріплено нормативним законодавством). За цей період портфель цінних паперів цього типу зріс у 55,6 рази та за станом на 01.01.2011 становив майже 14 млрд. грн.

Щодо вкладень банків в акції та інші неборгові цінні папери, то динаміка зростання була не такою високою – вони збільшились у 16,63% та становлять близько 3,9 млрд. грн. Наведені данні свідчать як про низьку зацікавленість банків у купівлі акцій підприємств, так і про недостатню кількість інвестиційно привабливих акцій у вільному продажу на фондовому ринку.

Інвестиції  в асоційовані компанії традиційно мають незначну питому вагу в портфелі цінних паперів українських банків. На початку 2013 року вона становила лише 1,9%. Тому можна стверджувати, що створення дочірніх структур (зокрема у фінансовому секторі) не є пріоритетом для банків на сучасному етапі розвитку банківської системи України. Однак не можна відкидати можливість опосередкованої участі банків у функціонуванні таких структур шляхом здійснення непрямих (прихованих) інвестицій.

З всіх перелічених  форм вкладень банків у цінні папери більшість мають короткостроковий спекулятивний характер та не можуть розглядатися як довгострокові інвестиції. На рис. 2.1 показано структуру фінансових інвестицій банків шляхом їх поділу на короткострокові та довгострокові. При цьому до довгострокових вкладень відносять портфель боргових цінних паперів до погашення та інвестиції в асоційовані компанії. 

 

Рис. 2.1. Структура фінансових інвестицій українських банків за станом на 01.01.2013, % 

Як видно  з рис. 1, 95% фінансових інвестицій банків – це короткострокові вкладення, представлені портфелем на продаж та торговим портфелем. За станом на 01.01.2013 торговий портфель становив понад 7,5 млрд. грн., портфель на продаж – понад 60 млрд. грн. Водночас вкладення банків у цінні папери з метою отримання дивідендів у довгостроковій перспективі становили лише п’яту частину їх інвестиційного портфеля, тобто становили 15,5 млрд. грн., або близько 1,6% від усих активів банківської системи. Як бачимо, інвестиції і цінні папери на сучасному етапі абсолютно не конкурують із кредитами.

Причин низької  інвестиційної активності українських комерційних банків є кілька. Більшість із них пояснюється недосконалістю ринку цінних паперів, значним регулятивним впливом на ринок з боку держави [9,10].

Як наслідок - незначні обсяги операцій з цінними  паперами порівняно з кредитними та низька ліквідність цього сегменту фінансового ринку, де більшість цінних паперів не мають регулярних котирувань; неможливість формування адекватного масиву статистичних даних, необхідних для одержання достовірних результатів за допомогою статистичних методів аналізу; брак надійних інвестиційних рейтингів внутрішніх емітентів цінних паперів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Перспективи збільшення ролі Державних цінних паперів в розвитку економіки України

3.1 Підвищення ефективного здійснення  операцій з державними цінними паперами                                                                                                                

Розвиток фондового  ринку України стримується за рахунок певних об’єктивних та суб’єктивних причин:

– недосконалість чинного законодавства України та нормативно -

правової бази формування ринку;

– низька ліквідність  активів учасників ринків;

– нерозвинута  інфраструктура ;

– погіршення іміджу держави ;

– відсутність  гарантій розміщення цінних паперів;

– низький зв'язок з іноземними фінансовими установами;

– відсутність  достовірної інформації або її закритість;

– низький рівень масових інвестиційних пропозицій;

– непідготовленість  населення до операцій на фондовому  ринку.

Основною проблемою  функціонування вітчизняного ринку внутрішніх державних запозичень є недостатність інструментів, які могли б задовольнили смаки населення, тобто потенційних інвесторів. Вирішенню проблеми сприяла б диверсифікація державних цінних паперів.

Тобто, процес розподілу коштів,  що інвестуються між різними об’єктами вкладення у державні цінні папери, які безпосередньо не пов’язані між собою. Для досягнення даної мети уряд повинен докласти максиму сил для того, щоб продати державні цінні папери роздрібним інвесторам, хоча раніше дані папери продавалися оптовим інвесторам. Для розширення спектру державних цінних паперів, з метою залучення більших коштів, необхідно вводити принципово нові види державних зобов'язань, як правило неринкових, що спрямовані лише на роздрібних інвесторів. Крім того, можливий варіант поєднання обох систем для впровадження. Зауважимо, що незалежно від варіанту який обере уряд, необхідно обов’язково розширити види державних цінних паперів для, того, щоб був більший вибір перед населенням із різними типами доходності, з різними умовами розміщення, різним строком. Звичайно, населення більше цікавлять саме короткострокові державні цінні папери, оскільки більшість не звикли ризикувати своїми коштами тим більш на довгий термін.

Для збільшення частки довгострокових зобов'язань  у борговому портфелі уряду можна досягти лише при зниженні інфляційних ризиків та за допомогою підвищення ступеня платоспроможності держави в очах інвесторів [6, c. 379].

Під час виявлення  доходності державних цінних паперів  головною ціллю для уряду є  зниження вартості запозичень, а для населення, як для інвестора, є отримання найбільшого прибутку та збереження справжньої вартості коштів, що вклали [6, c. 380].

Звичайно, що за умов низького та стабільного рівня  інфляції інвестори надають перевагу наприклад таким цінним паперам, як облігація з фіксованою відсотковою ставкою, а не із плаваючою. Оскільки дана облігація надає гарантію інвестору в отриманні номінального доходу і ті, хто не схильні до ризику оберуть саме цей варіант.

У випадку, якщо рівень інфляції високий або не стабільний, і не можливо оцінити розвиток інфляції, то інвестори можуть більше цікавитися облігаціями,  що індексовані відповідно до рівня інфляції, для того щоб зберегти купівельну спроможність даного капіталу навіть на протязі короткого відліку часу. Отримавши вище перелічені запевнення, вони можуть будуть задоволені щодо низької, але реальної прибутковості. Звичайно, що уряд виграє у даному разі, якщо йому вдасться знизити рівень інфляції нижче очікуваного рівня: у даному випадку такі облігації зможуть забезпечити відносно дешеве фінансування для уряду. І навпаки уряд платить більше, якщо інфляція перевищить очікування [18, c.16].

Завжди існує  супротив, оскільки населення бажає  вкладати свої кошти у державні цінні  папери лише при умові перевищення розміру відсоткової ставки за ними над темпами інфляції. Якщо ж ставки падають нижче за темпи інфляції, то громадяни віддають перевагу зберігання своїх коштів на рахунках у банку, або витрачати їх на придбання товарів і послуг, або вкладають в іноземну валюту.