Обґрунтуйте предмет і сутність науки як сфери людської діяльності

Усі теоретичні дисципліни так чи інакше сягають своїм історичним корінням практичного досвіду. Проте у перебігу свого розвитку окремі науки відриваються від своєї емпіричної бази і розвиваються суто теоретично (наприклад, математика), повертаючись до повсякденного досвіду діяльності людини тільки у сфері свого практичного застосування.

Емпіричний і теоретичний рівні мають досить складну організацію. їхні складники характеризуються специфічними пізнавальними процедурами та особливими типами отриманих за їхньою допомогою знань.

Розглянемо гранично спрощену схему емпіричного рівня. Він постачає емпіричні факти — будівельний матеріал для створення базису теорії. Емпіричні факти — це завжди достовірна, об'єктивна інформація, такий опис об'єктів і зв'язків між ними, де знято суб'єктивні нашарування. Саме на емпіричному рівні і здійснюється перехід від даних спостереження до емпіричних фактів; ця процедура досить тривала і складна. Первісна інформація від об'єкта міститься в даних спостереження, які фіксуються у вигляді протоколів спостереження. Випадкові зовнішні впливи, похибки приладів, помилки спостерігача вносять у дані спостереження чималу кількість суб'єктивної інформації, тому ці дані не є достовірним знанням, що відповідає самій реальності, і, таким чином, не є фактом. Для перетворення даних спостереження на емпіричний факт необхідно, по-перше, провести їх раціональне опрацювання та пошук стійкого інваріантного їх змісту. На цій стадії виконується порівняння множини результатів спостережень, виявлення та відсіювання випадкових похибок і помилок, статистичне опрацювання даних та ін.

По-друге, для встановлення факту необхідно дати тлумачення того інваріантного змісту, що виявляється в даних спостереження. У процесі цього тлумачення широко використовують раніше отримані теоретичні знання. Таким чином, у формуванні емпіричного факту використовують знання, отримані незалежно від теорії, а факти дають стимул для створення нових теоретичних знань, які, у свою чергу, можуть знову брати участь у формуванні новітніх фактів тощо.

Перейдемо тепер до спрощеної схеми організації теоретичного рівня знань.

Тут першим етапом можна виділити побудову окремих теоретичних моделей і законів, які виступають як теорії, що стосуються досить обмеженої сфери знань.

Наступний рівень теоретичного знання — розвинута теорія. Вона становить узагальнену теоретичну модель, яка охоплює всі окремі випадки, і вже щодо неї формулюється звід законів, що є узагальнювальними відносно всіх окремих теоретичних законів.

Обидва розглянуті типи організації наукового знання — окремі та уза-гальнювальні розвинуті теорії — взаємодіють між собою, а також з емпіричним рівнем знань, оскільки, на відміну від доктринальних схем, теорія виходить не з раніше заданих настанов, а з узагальнення типових фактів, що неодноразово повторювалися, з вивчення реальних подій, виявлення стійких тенденцій.

Як відомо, основні ступені пізнання істини виражаються трьома категоріями логіки: одиничне, особливе і загальне. Справді, будь-яке пізнання починається зі встановлення одиничних фактів, поки що нічим не пов'язаних між собою (одиничне).

Потім пізнання переходить до первісного сортування і групування цих фактів за конкретними ознаками, характерними для окремих груп (особливе).

І нарешті, вирішується завдання виявлення спільного між усіма подібними особливими групами — загального закону, що їх пов'язує (загальне).

Порядок дій, шляхи, якими рухається наукове пізнання, можуть бути різними. Наприклад, за допомогою індукції наука від досліду і спостережень звертається до понять, суджень та умовиводів, від одиничного, через особливе, до загального, а за допомогою дедукції — від загального до одиничного, завжди перевіряючи одне іншим; в аналізі вона переходить від цілого до частин, а в синтезі — навпаки. Проте суттєвим є те, що вся ця множина окремих знань об'єднується у цілісність, забезпечену взаємозв'язками між емпіричними та теоретичними рівнями, основами наукового знання; вона визначає стратегію наукового пошуку та сприяє включенню його результатів до культури відповідної історичної доби.

Безумовно, наукове знання пізнає істину з певною мірою наближення. Постійні зміни у свідомості і суспільстві приводять до того, що колишні уявлення про світ уточнюються або навіть відкидаються, замінюються новими узагальненнями і висновками. Уся історія розвитку науки відвертає людство від догматизму, однобоких поглядів, поверхневих оцінок. Наука не є і не може бути збіркою готових правил і догм, оскільки є адекватним відображенням тієї дійсності, що постійно рухається, змінюється і яку ми називаємо світом.

Наука як система знань має специфічну структуру, що складається з низки елементів.

Головним складником науки, її системоутворювальною ланкою є наукові закони.

Науковий закон — внутрішній суттєвий і стійкий зв'язок явищ і процесів, що обумовлює їхні впорядковані зміни і дає можливість достовірного передбачення перебігу цих явищ або процесів. Наукові закони існують об'єктивно, незалежно від свідомості людей, як відображення необхідних, суттєвих, внутрішніх відносин між властивостями речей чи явищ або різноманітними тенденціями їхнього розвитку. Вони не створюються людьми, а лише виявляються, розкриваються, формулюються таким чином, щоб відповідати реаліям об'єктивного світу, бути точним їх відображенням.

Типи законів в об'єктивному світі досить різноманітні. Деякі з них виражають функціональний взаємозв'язок між властивостями об'єкта (наприклад, закон взаємозв'язку маси та енергії), інші — взаємозв'язок між матеріальними об'єктами у великих системах (наприклад, закон електромагнітних і гравітаційних взаємодій), між власне системами або між різними станами та стадіями розвитку цих систем (наприклад, закон зростання ентропії, закон переходу кількості в якість). Крім того, наукові закони розрізняють за ступенем загальності та сферою дії. Наприклад, закони філософії відображають найзагальніші риси економічних відносин, а закони економіки — їхні специфічні риси. Останні містять категорії філософії та специфічні риси економічної дієвості. Закони й категорії філософії та економічної теорії становлять цілісну систему в розвитку суспільства.

Важливим структурним елементом науки є категорії — форми усвідомлення в поняттях загальних способів ставлення людини до світу, що відображають найбільш загальні та суттєві властивості, закони природи і суспільства. Це найзагальніші поняття науки, що втілюють особливості її предмета, змісту і методу. Вони є незмінним засобом дослідження і систематизації матеріалу (наприклад, категорії товару і вартості, володіння і власності в економічній теорії, подвійності відображення і балансового узагальнення господарських процесів у бухгалтерському обліку, індексів у статистиці).

З науковими законами і категоріями тісно пов'язаний такий структурний елемент науки, як принцип — першопочаток, керівна ідея, центральне поняття, що є узагальненням і поширенням якогось положення на всі явища тієї сфери знань, з якої цей принцип виведено. Під принципом дії, наприклад, розуміють етичну норму, що характеризує взаємини людей у суспільстві. Принципи, на відміну від законів, об'єктивно в природі не існують, їх спеціально створює людина в процесі систематизації знань як основу цієї системи. Принципи можуть мати форму постулатів — тверджень, попередніх припущень певної наукової теорії, що вважаються в ній вихідними і стають основою для великих теоретичних узагальнень. У сучасній логіці і методології науки постулат іноді трактується як синонім поняття аксіоми — певного вихідного твердження, інтуїтивно очевидного або апріорі істиного, яке приймається без доказів як опорне в певній теорії, і з якого (або сукупності яких) виводяться всі інші положення цієї теорії в межах прийнятих у ній правил виводу. Проте здебільшого зберігається різниця цих понять: під аксіомами розуміють логічні вихідні принципи певної теорії, під постулатом — спеціально наукові, специфічні принципи цієї теорії. В окремих випадках терміном "постулат" позначають аксіоми і правила виведення конкретної теорії.

У цьому разі під теорією мають на увазі систему узагальненого достовірного знання про той чи інший "фрагмент" дійсності, що описує, пояснює і передбачає функціонування певної сукупності об'єктів, які становлять цей "фрагмент". Теорія є розумовим, духовним відображенням і відтворенням реальної дійсності, водночас вона нерозривно пов'язана з практикою — специфічно людською, свідомою, доцільною предметною діяльністю, матеріальною, з огляду на свої передумови, засоби і кінцеві результати, яка саме ставить перед пізнанням завдання, що потребують вирішення. Тому практика та її результати в узагальненому вигляді є невіддільним складником кожної теорії. Докладніше теоретичний і практичний способи пізнання дійсності будуть розглянуті трохи нижче.

Наведені нами складники науки зовсім не вичерпують всього набору її системоутворювальних елементів. До них належать факти і дані досвіду, гіпотези, докази, спростування та багато інших, які перебувають у жорсткому паралельному або ієрархічному взаємозв'язку і складаються в чітко виражену систему об'єктивних знань про реальний світ — науку.

2. Охарактеризуйте  аналітичну роботу дослідника над дисертацією

Згідно з  п. 11 Порядку присудження наукових ступенів і присвоєння вчених звань (далі - Порядок) дисертація на здобуття наукового ступеня є завершеною кваліфікаційною науковою працею, виконаною особисто у вигляді спеціально підготовленого рукопису або опублікованої наукової монографії. Вона містить висунуті автором для прилюдного захисту науково обґрунтовані теоретичні або експериментальні результати, наукові положення, а також характеризується єдністю змісту і свідчить про особистий внесок здобувача в науку.

Теми дисертацій мають бути пов'язані, як правило, з  напрямами основних науково-дослідних робіт наукових установ і організацій, відповідати спеціальності та бути затвердженими вченими радами для кожного здобувача персонально з одночасним призначенням наукового керівника..

Слід підкреслити, що підтвердженням вищезгаданого зв’язку дисертаційної роботи з науковими програмами тієї чи іншої науково - дослідної установи є офіційно затверджені звіти про науково - дослідну роботу здобувача. 

Зазначимо також, що Порядком присудження наукових ступенів і присвоєння вчених звань не передбачена можливість призначення за кандидатською дисертацією двох наукових керівників або наукового керівника і консультанта. Роль наукового керівника полягає насамперед у допомозі авторові в процесі вибору напряму дослідження, визначення теми, при складанні плану роботи, у практичному аналізі отриманих результатів.

Дисертація  повинна містити сукупність нових наукових результатів і положень, висунутих автором для прилюдного захисту. Нові рішення, запропоновані здобувачем, необхідно добре аргументувати і критично оцінити порівняно з відомими положеннями. У дисертаціях, що мають прикладне значення, додатково до основного тексту наводяться відомості та документи, що підтверджують практичне використання отриманих автором результатів, а в дисертаціях, що мають теоретичне значення, - рекомендації щодо використання наукових висновків.

Згідно з  чинним законодавством України про  мови дисертація виконується, як правило, українською мовою. Принагідно зазначимо, що автореферати дисертацій та матеріали  атестаційної справи здобувача обов'язково друкуються державною мовою. Оформлення дисертацій має відповідати вимогам, що ставляться до робіт, поданих до друку.

Кандидатська  дисертація може бути подана до захисту  лише за однією спеціальністю.

Серед основних вимог, що висуваються ВАК до кандидатських дисертацій, слід назвати такі.

1. Актуальність тематики та доцільність роботи для розвитку відповідної галузі науки чи виробництва, особливо на користь Україні; зв'язок вибраного напряму досліджень з планами організації, де виконана робота, а також з галузевими та (або) державними планами та програмами.

2. Відповідність  теми дисертації спеціальності, за якою вона захищається, паспорту спеціалізованої вченої ради.

3. Дисертація  повинна містити рішення нової наукової задачі, не досліджуваної раніше або досліджуваної в інші часи, за інших умов. У цьому випадку шляхом критичного аналізу та порівняння з відомими рішеннями задачі обґрунтовується різниця у виборі напрямів дослідження.

4. Чітке формування мети і завдань дослідження. Висновки і рекомендації дисертації мають бути об'єднані провідною ідеєю і пов'язані з метою доказами. Стрижень дисертації - наукова концепція як синтез провідної ідеї з її обґрунтуванням і науковим результатом. Концептуальність дослідження - найвищий критерій його оцінювання.

5. Науковий результат має відповідати таким основним критеріям оцінки дисертацій: наукова новизна одержаних результатів, вірогідність (достовірність) дослідження, практична значущість одержаних результатів.

6. Необхідно  обґрунтувати самостійність дослідження, особистий внесок здобувача в одержання нових науково обґрунтованих результатів.

7. Наявність  відомостей про апробацію результатів  дисертації, кількість та обсяг  публікацій основного змісту  дисертації.

Основні наукові  результати дисертації обов'язково повинні бути опубліковані автором у формі наукових монографій чи статей у наукових фахових виданнях України або інших країн, перелік яких затверджує ВАК.

Такі публікації можуть бути виконані як самостійно, так  і в співавторстві, їх повний список наводиться в авторефераті дисертації.

Кожна дисертація супроводжується окремим авторефератом, який відображає основні наукові  результати дисертаційного дослідження. Вимоги до оформлення автореферату визначає ВАК.

Дисертації  після захисту в спеціалізованій ученій раді обов'язково надсилаються для реєстрації в УкрІНТЕІ. Захищені дисертації зберігаються в головній бібліотеці України - Національній бібліотеці України ім. В.І. Вернадського. Другий примірник дисертацій зберігається в бібліотеці наукової установи, де відбувся захист.