Податки Київської Русі

Уроки – це перелік повинностей, якими встановлювалися розмір і термін сплати данини. Розмір данини визначався окремо для кожного племені і підлягав консолідованій сплаті. Устав – це визначення, тлумачення порядку стягнення.

Сенс реформи княгині Ольги полягав у тому, що замість періодично здійснюваного полюддя було створено постійно діючу густу мережу фінансових органів.

Упорядкована податкова система виключала можливість подвійного полюддя, обмежила свавілля князів і воєвод.

Це була, по суті, перша спроба реформи податкової системи, спрямована на впорядкування збору податків із визначенням примітивного адміністративно–територіального устрою і фінансової системи держави.

Данина як пряма подать існувала протягом XI – XII і першої половини XIII століття. Разом з тим слід зазначити, що навіть у ті часи було виділено категорії людей, які звільнялися від сплати данини. До них належали дружинники, князівські слуги, духовенство.

З появою християнства з’являються нові податки на користь духовенства.

Згідно з „Уставом Великого Князя Київського и всея Руси” духовенство для своїх потреб збирало мито під час проведення організованих свят, ярмарок тощо.

У 988 – 996 роках князь Володимир Святославович встановив церковну “десятину”, що призначалася для будівництва церкви Богородиці (Десятинної церкви в м. Києві). Спочатку це була тимчасова подать у розмірі 1/10 усіх доходів населення. Пізніше цей податок переріс у постійний дохід на потреби духовенства.

За правління Ярослава Мудрого (1019 – 1054 рр.), який продовжив і вдосконалив те, що започаткували його попередники, був складений перший писемний звід законів – „Руська правда”, яка детально регламентувала систему оподаткування і стала правовим кодексом всієї Київської Русі.

Складовою її частини був „Покон вірний”, який детально регламентував діяльність податкової системи.

Одним із видів тодішньої податі була подать на „дим” (двір), який визначався кількістю печей, труб у кожному дворі. Існування цього податку ґрунтувалося на історичній традиції стягування податі з диму, тобто окремого житла. Виникнення цього податку сягає коренями того періоду часу, коли варяги стягували данину з слов’янських племен, що проживали у лісах, а поляни платили хозарам „от дыма по мечу”. За такого способу проживання про наявність людської землянки свідчив лише дим, що виходив з неї. Така форма стягнення податей була зручною лише тоді, коли населення складалося з невеличких родин та окремих дворів. Запровадження подвірного оподаткування значно збільшило кількість платників податків за рахунок введення до них тих категорій населення, що раніше були звільнені від сплати податків, так званих “задвірних”, “ділових людей”, половників тощо.

Як у містах, так і в селах житло окремої сім’ї отримало назву „двору”. Двори  з землею називалися селянськими, а без землі – бобильськими. Двір, який належав платникові податку, називався тягловим або чорним. Двори, звільнені від податків, називалися білими.

„Дим” – подвір’я, що мало певну земельну ділянку, у середньому воно дорівнювало одному плугові – 15 га, 20 – 30 „димів” становили „дворище” що, як правило, об’єднувало родичів, які виконували податкові зобов’язання. „Дворища” об’єднувалися у громади, на чолі яких стояли старости. Та частина людей, яка повинна була платити всі податки і на користь держави виконувати повинності, називалася „черню” або „чорними” людьми. Дим (двір), дворища були основними об’єктами оподаткування.

В наслідок цього, величина податі встановлювалася на кожний двір або податну особу („тягло”).

Термін „тягло”  має декілька значень: сукупність майна окремої людини, яка обкладалася податками; сукупність суспільних тягот, що накладалися на певну діяльність. Цей термін походить від виразу „тягнути”, що означало обов'язок сплачувати податки, відробляти повинності. У подальшому слово  „тягло” мало більш вузьке значення, як ділянка державної землі, що перебувала у володінні приватної особи, за яку сплачувався  оброк. Тому всі двори, заклади, що перебували на державній або тягловій землі називалися тяглими.

Широкого розповсюдження в той період отримав такий вид податку, як поплужне. Поплужне – поземельний податок, який сплачували залежні селяни натурою (зерном, медом, воском) у Київській Русі протягом ІХ – першої половини ХІV ст. Одиницею оподаткування був плуг, звідки і назва податку. Поплужне йшло на військові витрати та утримання великокнязівського двору.

Необхідно зазначити, що до Ярослава Мудрого стягнення податків не мало законодавчого регулювання.

З появою „Руської правди” князя Ярослава Мудрого  було законодавчо закріплено збір непрямих податків, що зводилися до сплати різного мита і часто становили головне джерело поповнення князівських прибутків.

Непрямі податки – це податки, які визначалися розміром споживання і не залежали від доходу та майна платника, виступали у вигляді  надбавки до ціни товару або послуги, платником яких був кінцевий споживач цього товару або послуги.

Вони існували у формі торгових, перевізних та судових зборів (мита). Торгове мито складалося зі збору за підготовчі торгові дії, їх ще називали заставними, та збору за право куплі – продажу у вигляді тамги і осьмничого.

У збір за підготовчі торгові дії входили: “замит” – замитний платіж, що замінював мито в тому місті, де купець зупинявся для продажу. Замит стягувався при в'їзді купця в місто, де він розраховував продавати товар, і фактично поєднував у собі проїздне і торгове мито; “явка” – дрібний збір, який стягувався, коли купець заявляв у митниці про  привезений  ним товар; “гостинне” – збір при наймі купцем лавки для продажу товарів; “амбарне” (полавочне) – збори, які ідентичні за характером з “гостинним”; “свальне” – дрібний збір, який стягувався при складуванні товарів; “вєсьче” (пудове) – збір при зважуванні товарів; “помірне” – збір при  вимірі сипучих товарів;  “пятно” – збір при клеймуванні коней, що продавалися. Без “пятна” – спеціальної смоляної печатки на нозі коня, він до продажу не допускався; “пісчеє” – дрібний збір при записі в книгу коней, що пройшли клеймування.

Збір  за право купівлі–продажу у  формі тамги і осьмничого полягав у тому, що тамгу і осьмниче повинні були сплачувати як покупець, так і продавець. Тамга становила відповідний відсоток вартості товару чи заявленого покупцем капіталу, на який він хотів придбати  товар. Заява і того і іншого робилася в митниці.

Збори (мито) також стягувалися за право мати склади (за збереження товару), яке ще називалося „гостинне”, за право відкривати ринки – „торгове”.

Бралася спеціальна плата з мір і вагівниць („вісне” і “помірне”) за вимір і важення краму, що в ті роки було досить складною справою. У історичних  джерелах згадується  про розвиток мита з зовнішньої торгівлі.

Крім того, існувало сторожове, медове, гостинне мито та мито з соляних промислів. Наприклад, продаючи коня, митник клав на нього „п’ятно” (тавро), за що знову-таки стягувалося мито, що називалося „п’ятенка” .

Проїзне мито включало в себе також своєрідну систему зборів, до яких належали: “мит” – збір за право провозу товару. Цей збір був зорієнтований на кількість транспортних засобів (човнів, возів), незалежно від цінності товару і вантажу. Існували два типи цього збору, які мали свої відмінності: мит сухий (сухопутний збір з возів і візків) і мит водяний – платіж з човнів і стругів; “поголовщину” – збір з осіб, що перевозили товар, переважно поголовний з усієї кількості людей, що перебували на возах і човнах; “задні калачі” – дрібний збір з торгових людей, що поверталися з ринку після продажу товару і отримання вигоди; “мостовщина” – збір за право перевозу товарів через мости; “перевіз” – збір за право перевезення через річку товарів на поромах і човнах; збір за перевезення через гірські застави.

Разом з тим в окремих джерелах згадуються:

- “побережне” – збір  з тих, що пристали до берегів  суден, човнів, поромів;

- “костки” – збір  за проїзд великими дорогами, що охоронялися, але не  за сам вантаж, а за безпеку торгових людей.

Збір мита відбувався переважно грішми.

Головною формою торгових зборів було так зване „явище” (явка), яке стягувалася  поголовно не лише з торгових людей, але й з усіх вантажів.

Внутрішнє мито значно стримувало розвиток торгівлі, оскільки їх кількість і розмір ніким не регламентувалися.

Судове мито, яке мало назви  “віра”, “полувіра”, “дика віра”, “продаж”, “урок”, “помічне”, “залізне”, збиралося у вигляді різного розміру штрафів, які коливалися від 5 до 80 гривень. “Віра” стягувалася за вбивство. Наприклад, за вбивство чужого холопа без вини вбивця зобов'язаний був сплатити пану вартість вбитого для відшкодування збитків, а князю – мито – 12 гривень. Така ж сума мита була встановлена за вбивство чужого коня чи худоби. “Хто навмисне заріже чужого коня або іншу скотину, платить 12 гривень в казну, а господарю гривну”. Такий же розмір мита сплачувався за викрадення  бобра з лігва. Разом з тим не сплачувалася “віра” в тому випадку, коли після вбивства знайдуть лише кістки або труп людини, про якого ніхто нічого не знає, хто він і як його звали.

„Продаж” – за інші злочини, „урок” – винагорода, яка сплачувалася потерпілому.

Досить оригінальний і характерний „штраф” мала так звана „дика віра”. Під нею розумівся штраф, який платила автономна в своїй самоуправі старовинна українська громада в тих випадках, коли на її землях було знайдено труп забитого, причому сам злочинець не був відомий. Кожна така громада у своїх внутрішніх справах керувалася принципом кругової відповідальності всіх своїх членів, і цей принцип був тим підґрунтям, на якому базувався інститут „дикої віри”. Громада як колектив мусила відповідати за всіх своїх членів, за спокій та за лад на своїй території, а через це й нести відповідальність як колектив за такі правопорушення на її території, які заподіяв невідомий злочинець. Це сприяло розкриттю злочинів, попередженню ворожнечі, сварок, бійок.

„Продаж” – це був штраф на користь князя, який накладався за різні злочини (крім вбивства) проти здоров’я людей. За відрубування пальця, наприклад, накладалося 3 гривні від продажу на користь князя. За каліцтво стягувалася так звана ”полувіра”.

„Помічне” – це „оплать”, яку сплачували „за поміч датським”. „Поміччю датських” на суді при провадженні справи користувалися іноді сторони. За цю „поміч” сторона, що нею користувалася, повинна була сплачувати датському помічне.

Під „залізним” розумілася „оплать, яка „бралася з оскарженого”, якого позбавляли волі і заковували в „залізо”.

Разом з тим важко погодитися з думкою деяких авторів, які вважають, що судове мито “швидше є  платою за послуги держави, ніж податком“.

Крім, судового або пов’язаного взагалі з веденням суду мита, відомі ще деякі категорії мита: „корчмита” – податок, що брався з власників корчем; „гостинна дань” – мито, яке спеціально стягувалося з купців за користування місцем для складування краму тощо.

Здавна почали брати різні провінційні правителі ще спеціальне  мито за шлюб, так звані „вивідні куниці”.

Серед чисельних податних повинностей давньоруського населення був так званий „повоз”, що означав державну повинність – поставки гужової тяги, човнів тощо для потреб князя, який виник у X столітті і пізніше перетворився в так звану ямську повинність. На населення також накладався обов’язок  лагодити мости на переправах через річки тощо. Як міське, так і сільське населення несло повинність із будівництва міст та укріплень.

Ті, хто звільнявся від сплати податків, повинні були відпрацювати певну кількість днів на будівництві чи відбудові міських споруджень.

Незадовго до розпаду Древньоруської держави, з XI ст. у князівському дворі з'являється ряд посад, які безпосередньо відповідали за збір податей. До них належали так звані данщики, митники, вірники, п’ятенщики, осьменники  тощо. Наприклад, данщиками називали збирачів данини, вірниками – тих, хто приймав судове мито, яке називалося “віра”.

Прообразом системи податкової служби того періоду вважалися князь, якому безпосередньо підпорядковувалися тіуни, посадники і волостителі. Тіунам, у свою чергу, були підпорядковані так звані ключники і данщики.

На кінець XIII ст. за часів феодальної роздробленості  право збирати данину поступово перейшло від чиновників Золотої Орди до великих російських князів, які, оточивши себе помічниками – намісниками, самі збирали податки та мито.

Такого права вони набували особистим приниженням і багатими подарунками, якими задарювали завойовників. Право збору данини було одним із основних способів збагачення великих князів і укріплення їх могутності.

За часів феодальної роздробленості функції зі збору податків знову перейшли до князя, який оточив себе помічниками-намісниками, які допомагали йому збирати податки та мито.

Після завоювання Київської Русі у першій половині ХІІІ ст. монголо – татари встановили режим систематичного терору, безперервно грабували населення. Податі на користь монголо-татар стягувалися як у натуральній, так і в грошовій формах. Об’єкти оподаткування були досить диференційованими: від майна до особи. Основним  поземельним податком на користь ординської казни був ”харадж”. Частково в грошовій, частково в натуральній формі справлявся цільовий податок на утримання емірів та державних чиновників –“іхраджат”. Поневолювачі в деяких завойованих частинах території встановили свою податкову систему і для  стягнення податків періодично переписували населення, господарства та майна. Усі, хто увійшов до державних списків, змушені були вносити до казни так званий “тагар” – пшеницю, дві мотузки, одну білу монету, стрілу, підкову. Окремо існував “тагар з худоби”: з кожних 20 голів одну вимагали на користь хана. З кожної особи чоловічої статті та кожної голови худоби стягувався спеціальний грошовий податок, який називався “вихід”, та “тамга” (торговельне мито). ”Тамгу” також сплачували сільські і міські ремісники. У натуральній формі сплачувалося ще багато податків, які в народі називали “татарщина”. Податі стягувалися з покорених народів, як викуп із рабства. Лише пізніше сплата данини розділилася на окремі збори, податки та повинності. Так, ясаком обкладалася кожна особа чоловічої статі, яка досягла віку, коли могла займатися промислом. Для стягнення ясаку  стали створюватися окремі експедиції. Місцем перебування експедицій у період між збором податей призначалися остроги та спеціальні міста. Для обліку кількості стягненого ясаку використовувалися так звані ясачні книги. Посадовою особою, яка відповідала за стягнення такого виду податку, призначався воєвода. Крім ясаку, могло сплачуватися мито – так називалася сплата додаткового необов’язкового податку. У період монголо-татарської навали виник податок, що стягувався з метою викупу полонених із рабства (полоняничні податі). Крім того, існували повинності безоплатно доставляти возами ординських чиновників – “ям”, утримувати посла Орди зі свитою –“нузул”, будувати дороги та укріплення – “бігар”, забезпечувати кіньми поштові станції – “улаг”. Своєрідним прообразом фіскальної монополії виступає так званий “тарх” – примусова купівля населенням товарів з державних запасів за завищеними цінами. Крім того, “тарх” передбачав також примусовий продаж державі товарів за зниженими цінами. Таким чином, відмінність цього цінового податку від фіскальної монополії була в примусовості куплі - продажу.