Податки Київської Русі

У податкову службу періоду Золотої Орди входили удільні князі, баскаки та відкупщики. Удільним князям безпосередньо підкорялися осьменники і митники.

На перших порах збором орських податків займалися монголо-татарські збирачі – “баскаки”. Але пізніше до кінця ХІІІ століття Орда право збору данини передає  слов’янським князям і, за домовленістю з ханами, визначався загальний розмір данини. Потім вона розглядалася Великим князем між удільними, а удільні князі проводили розкладання між общинами, а далі серед населення. Як правило, до визначеної татарами данини на кожному етапі розкладання додавалися кошти на користь князів. Зібравши данину з населення, община передавала її удільному князю. Той, залишивши набавлені ним кошти на свою користь, передавав іншу частину Великому князю. Великий князь, у свою чергу, залишивши собі посередньо закладену власну частку, доставляв в Орду татарську частину зібраних коштів. Таким чином, слов’янське населення змушене було утримувати як татарські, так і княжі владні органи. Також кожний удільний князь утримував свій двір зі слугами  та дружину.

У період феодальної роздробленості основними податками Київської Русі були так звані “вихід”, “ям”, “соха”, “відкуп”, “сторожове”, “гостинне”, “медове” мито та мито з соляних промислів. Наприклад, “ям” полягав у тому, що ординським чиновникам повинні були доставляти підводи.

Існував і такий спосіб стягнення данини, як „відкуп”. Суть його полягала в тому, що так звані відкупники вносили татарам одноразові суми, а потім збагачувалися самі, збільшуючи податковий гніт на руські князівства. Відкупниками найчастіше виступали купці. Від данини звільнялося духовенство, і повинні були публічно молитися за татарських ханів.

З ХІІІ століття на Русі виникла назва „митник”. Ними називали тих, хто був головним збирачем торгових податків.

Однією з форм фінансового механізму, яка пізніше набула форми податку та джерелом скарбниці самого князя, був оброк. На оброк віддавалися рілля, косовиці, ліси, ріки, млини, городи. Спочатку оброк був як збір, а не податок, і сплачувався він за користування відповідними предметами.

Так, історично склалося, що під час виникнення Київської Русі плуг або соха означали не стільки засіб праці, скільки земельну міру. Проте розмір цієї міри був досить вільний. Це пояснювалося різною родючістю самої землі. Розрізняли добру, середню та гіршу землю. Додані до середньої та, „худої” землі частини отримали назву наддачі. Пізніше інші засоби праці, тобто міри праці, стали прирівнюватися саме до сохи. Незручність такого методу обліку податків спонукала до поступового переходу до іншої міри виміру, зокрема, дворового виміру. Такий перехід дозволив перейти від обчислення окремого податку до податку на певну кількість дворів, що стали становити соху. Дуже часто нормами оподаткування виступали – плуг, соха, вить, четверть, десятина.

Соха і плуг ділилися на значно менші частини – обжа, вить, четверть, десятина, які означали відповідну площу землі. На плуг визначалося засівати 16 кадів жита. Чверть посіву прирівнювалися четі (четверті) пашні. Плуг становили дві сохи, а соху – три обжі. Обжа включала в себе 10 четей, відповідно соха становила 30 четей.

При оподаткуванні однієї земельної ділянки на окремі частини сохи (вить, обжа, четь) могли застосовуватися самостійно або ж паралельно з сохою. Найчастіше таке відбувалося при  стягненні податку хлібом, оскільки грошові податки стягувалися за сохами, хлібні ж – за витями і четями .

Для визначення розміру податків використовувався „сошний лист”, тобто своєрідний вимір земельних площ, у тому числі забудованих дворами в містах, який визначався в умовній одиниці – „сохи” і яка слугувала основою для встановлення поземельної податі. „Соха” вимірювалася в четях (0,5 десятини), але її розмір у різних місцях був не однаковий, все залежало від місцезнаходження, якості грунту, приналежності земель. „Сошний лист” складався переписувачем і його підлеглими.

Збирачі податків у XII столітті у Києві називалися осьменниками. Вони стягували осьмниче – збір за право торгівлі. Крім ординської данини, з вільного населення стягувалася данина, яка направлялася безпосередньо в князівську казну. Тобто данина як державна подать не зникла, а продовжувала стягуватися разом з ординською даниною. Новим під час стягнення ординського виходу було так зване число, що встановлювало розмір данини в обов'язковому для князів окладі – по півгривни з сохи, а “в сохи числиша два мужи работники”. Ця ж одиниця обкладення діяла і при стягненні данини – прямого податку. Разом з тим стягування прямих податків у казну самої Руської держави ставало майже не можливим. Тому в цей час основним джерелом внутрішніх доходів було мито. Наприклад, торгове мито в той час було таким: “з підводи  мито – деньга,  коли ж  хто без підводи  верхом на коні, то для торгівлі – платити деньгу з ладь-алтин. Коли хто почне торгувати, береться від рубля алтин“.

Таким чином, у Київській Русі податкової системи не існувало. Основним податком того періоду була данина, яка сплачувалася в натуральній формі. Джерелами поповнення казни у грошовій формі були різного виду мита. На той період була відсутня чітка регламентація процесу сплати податків, яка сприяла збільшенню їхніх розмірів, що призводило до значних зловживань з боку збирачів податків.