Сутність та систематизація банківських ризиків

Ризики, пов’язані з банківською  діяльністю, повинні банками визнаватися, відстежуватися і контролюватися.

Велике завдання стоїть перед наглядовими органами. Важливою частиною наглядового процесу є наявність у банківського нагляду повноважень з розробки і застосування пруденційних правил і вимог стосовно контролю за ризиками, включаючи вимоги щодо достатності власного капіталу банку, створення резервів для відшкодування можливих втрат за позиками, концентрації активів, ліквідності, питань управління ризиками і систем внутрішнього контролю.

Зазначені прудунційні правила  і вимоги можуть носити якісний або  кількісний характер. Їх мета полягає  в тому, щоб обмежити ступінь ризику, якому піддають себе банки внаслідок необережних операцій. Ці правила і вимоги повинні не підмяняти собою рішення керівництва банку, а швидше встановлювати мінімальні пруденційні стандарти, які забезпечують проведення банківських операцій відповідним чиномдинамічний характер банківської справи вимагає, щоб органи нагляду переодично переглядали свої пруденційні правила і вимоги та оцінювали, до якої міри вони зберігають свою актуальність, а також розробляли нові положення.

 

2.  Вимоги до власного капіталу банку.

Банківський нагляд повинен встановлювати  обачні і належні мінімальні вимоги достатності, що висуваються до власного капіталу всіх банків, які повинні  відображати ризики у діяльності банків і визначити компонентим  капіталу, враховуючи при цьому здатність банків відшкодовувати збитки.

 

Акціонерний капітал банку:

• є постійним джерелом прибутків для акціонерів;
• є джерелом фінансування для банків;
• врівноважує ризики і покриває збитки;
• є базою для подальшого зростання банку;
• дає акціонерам підстави пересвідчитись в тому, що банк діє відповідно до принципів надійності і обачності.

Коефіцієнт мінімальної достатності  капіталу необхідні для того, щоб  зменшити ризик збитків для вкладників, кредиторів та інших акціонерів банку  і допомагати наглядовим органам підтримувати глобальну стабільність банківської системи.

Зі свого боку, банківський нагляд повинен:

• встановлювати обачні і належні коефіцієнти мінімальної достатності капіталу;
• заохочувати банки здійснювати операції з капіталом, що перевищує мінімальний рівень;
• наполягти на введенні таких коефіцієнтів достатності капіталу, що перевищують мінімальні у випадках, коли банк особливо вразливий для конкретного виду ризику або є сумніви щодо якості активів, доцільності концентрації ризиків тощо;
• вживати заходів для того, щоб банк розробив реальну програму дії по своєчасному відновленню мінімального рівня власного капіталу у разі його втрати.

У 1988 році країни – учасники Базельського комітету з питань банківського нагляду  прийняли метод, що дозволяє забезпечити достатність власного капіталу банку. Власний капітал складається з постійного капіталу акціонерів (основного) та резервів, які створюються чи підтримуються за рахунок нерозподіленого прибутку або інших надлишків чи фондів – наприклад, премій до акцій, загальних резервів тощо.

 

3. Вимоги до резервів.

До резервів банку включаються  також загальні фонди, які відповідають таким критеріям:

• відрахування до цих фондів повинні робитись за рахунок прибутку, що залишається після виплати податків або за рахунок додаткових надходжень, скоригованих на всю суму потенційних податкових зобов’язань;
• фонди та переміщення в них повинні відображатися окремо в звітах банку, що публікуються;
• збитки не можна нараховувати прямо на фонди, але потрібно проводити їх через рахунок прибутків і збитків.

 

4. Управління кредитним ризиком.

Управління  ризиком можливе лише після проведення оцінки ризику.

Основним  інструментами управління кредитними ризиками банку є:

1. лімітування обсягів вкладень;
2. майнове і немайнове забезпечення кредитного ризику;
3. врахування ризику в собівартості кредиту;
4. передача боргу (частина боргу) третім особам.

Лімітування обсягів вкладень – найважливіший інструмент управління ризиками. Воно впливає на всю кредитну політику банку і є предметом особливої відповідальності ризик-менеджменту.

Майнове і немайнове  забезпечення – найпоширеніший метод  управління кредитними ризиками в нашій країні. Проте він дуже складний, оскільки потребує врахування ризиків, пов’язаних із власне забезпеченням упродовж усього терміну дії кредитної угоди.

Майнове забезпечення в основному пов’язане  із ціновим ризиком і ризиком  псування предмета застави, адже стан останнього, як правило, залежить від  боржника. Крім того, законодавство  України дозволяє позичальникам  самостійно продавати предмет застави, тож вчасно проконтролювати перехід права власності на рухоме майно, яке не реєструється державою, досить проблематично. Зважаючи на це, банк повинен мати ретельно розроблену політики щодо застави.

Немайнові види забезпечення (гарантії, поручительства) є ні чим іншим, як зобов’язаннями третіх сторін на користь банку, тож можуть розглядатися може лише розглядатися як додатковий вид забезпечення.

Врахування ризику в  собівартості кредиту – назва цього інструменту говорить сама за себе: банк враховує міру ризику при визначенні кредитної ставки для певної групи позичальників.

Передача боргу  – передбачає повне або часткове переоформлення зобов’язань боржника перед банком на користь третіх осіб. На жаль, цей інструмент, завдяки якому можна значно розширити можливості для маневрів із кредитними ризиками портфеля, у вітчизняній банківській практиці майже не застосовується. Причиною тому – нерозвинутість вторинного ринку цінних паперів, страхового ринку та певні законодавчі обмеження.     

Важливим елементом будь-якої наглядової системи є оцінка політики, практики і процедур банку, пов’язаних із наданням кредитів і розміщенням інвестицій та повсякденним управлінням портфелями позик та інвестицій.

Наглядові органи повинні пересвідчитись в тому, що процес кредитування і інвестування в конкретних банках є об’єктивним по характеру. Наявність обачної, відображеної в письмовій формі політики кредитування, схвалення кредитів і адміністративної процедури, відповідна кредитна документація – все це необхідне для управління кредитними операціями конкретного банку. Кредитування та інвестування повинні засновуватися на обачних стандартах гарантій розміщення кредиту, які схвалюються радою директорів банку і доводяться до відома всіх співробітників, що займаються кредитуванням, однаково як до всього персоналу банку. Також важливо для банківського нагляду пересвідчитися в тому, що рішення банку про розміщення кредитів приймається за умови відсутності конфлікту інтересів і неприйнятного тиску з зовні.

У банків також повинна бути добре відпрацьована процедура моніторингу за поточними кредитними відносинами, включаючи стеження за змінами фінансового положення позичальників. Ключовим елементом будь-якої інформаційної управлінської системи повинна бути база даних, що містить необхідну інформацію про стан кредитного портфеля банку.     

 

5. Управління валютним  ризиком при кредитуванні.              

При наданні кредитів в іноземній  валюті, крім кредитного ризику, який завжди присутній при кредитуванні незалежно  від того, в якій валюті надається кредит, має місце також і валютний ризик.

Валютний ризик  – можливість втрат, пов’язаних зі зміною курсів іноземних валют. При цьому ризик кредитної угоди визначається зміною валютного курсу на майбутній потік платежів у погашення заборгованості за кредитами.

Уповноважені банки при здійсненні кредитування в іноземній валюті покладають, як правило, валютний ризик  на позичальника. У зв’язку із погіршенням  ситуації на грошово-кредитному ринку, яка призвела до підвищення курсу  долара США, низка підприємств-позичальників відчула на собі його негативний вплив. Враховуючи, що вартість кредиту у гривневому еквіваленті значно збільшилася, відповідно, і потреба у гривні для купівлі іноземної валюти для погашення заборгованості за кредитом (у порівнянні з графіком повернення кредиту) також зросла.

Уповноважені банки самостійно оцінюють та приймають рішення щодо зниження валютного ризику при кредитуванні. При цьому якість оцінки валютного  ризику залежить від компетенції  та професіоналізму працівників банку.

З метою досягнення мінімізації валютного  ризику, пов’язаного з коливанням курсів валют, уповноважені банки мають  застосовувати різні методи страхування (управління) валютних ризиків.

Суть  основних методів управління зводиться  до того, щоб здійснити валютообмінні операції до того, як виникне несприятлива зміна курсу, або компенсувати втрати від такої зміни за рахунок угод з валютою, курс якої змінюється в протилежному напрямку. Комерційні банки можуть здійснювати це через форвардні угоди, операції типу “своп”, опціонні угоди, фінансові ф’ючерси, структурне балансування (активів та пасивів, кредиторської та дебіторської заборгованості, яка дозволить покрити втрати від зміни валютного курсу прибутком) тощо.

 

6. Управління ризиком  у зовнішньоекономічній діяльності.            

Враховуючи, що значна частина розрахунків  суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності України з країнами Заходу здійснюється у ВКВ, важливо забезпечити захист таких розрахунків від різноманітних  ризиків шляхом оптимального поєднання валютно-фінансових та цінових умов зовнішньоекономічного контракту. До валютних умов, які регулюють розрахунки між контрагентами, відносяться:

• встановлення валюти ціни (валюти контракту) та валюти платежу (валюти розрахунків);
• у випадку їх неспівпадання курс, за яким валюта ціни має бути перерахована у валюту платежу;
• узгодження застережень, направлених на зменшення або усунення валютного ризику.

Валютний ризик при зовнішньоекономічній діяльності – це можливість однієї із сторін в певній угоді (торгівельній, фінансовій або кредитній) понести збитки в зв’язку зі зміною паритету, курсу або купівельної спроможності валюти контракту. Масштаби ризику, пов’язаного з падінням купівельної спроможності валюти, залежать від розриву в часі між моментом укладання контракту і моментом здійснення самого платежу. Даний вид валютного ризику має суттєве значення в основному при підписанні кредитних договорів і є одностороннім, оскільки в умовах інфляції збитки виникають лише у продавців (кредиторів). Валютний ризик, який виникає внаслідок зміни курсів валют в даний період, може мати місце не тільки у відношенні до продавців, але і до покупців. Імпортер або боржник несе збитки, якщо зростає курс валюти контракту, оскільки для її купівлі він має сплатити більше національної валюти. Експортер або кредитор програє при падінні курсу валюти контракту, оскільки він отримає меншу суму в національній валюті.

Для запобігання вказаними ризиками доцільно включати до угод з іноземними контрагентами такі умови, які дозволили  б уникнути збитків у зв’язку з падінням вартості валютної виручки при вивозі товарів за кордон або підвищенні курсу валюти платежу при імпорті.

Існує декілька методів страхування валютних ризиків, зокрема, на основі взаємної домовленості між учасниками угоди, коли один з учасників виконує односторонні дії або це пов’язано проведенням відповідних операцій банками та страховими компаніями. На практиці зазвичай застосовуються захисні застереження – умови, які входять на договірній основі до контракту або угоди. Найлегше зберегти валютні надходження від знецінення через падіння курсу валюти – можна внесенням до зовнішньоекономічного контракту валютного застереження, яке передбачало б зміну суми платежу та ціни товару з урахуванням зміни курсу якоїсь стабільної валюти у відношенні до валюти платежу. Непрямою формою такого застереження є фіксація ціни товару в більш сильній валюті при платежах у більш слабких валютах.

Пряме валютне застереження має застосовуватись у випадку співпадання валюти контракту і валюти платежу. Експортери наполягають на її застосуванні у випадку, коли валюта розрахунку має тенденцію до зниження.

Застосовуються також індексні застереження – сума платежу залежить від певного індексу цін. Дане застереження може врятувати продавця (експортера) від зниження купівельної спроможності валюти, яку він отримує за контрактом, але не від змін її курсу.

Існує також застереження про перегляд ціни, яка включається до контракту у випадку, коли продавець хоче застрахувати себе від валютного ризику, а покупець не йде на внесення до контракту будь-якого іншого застереження. Дане застереження за своїм характером є одностороннім, оскільки перегляд ціни можливий лише у випадку зниження курсу валюти, але не його підвищення. Імпортер може погодитись з вимогами експортера або відмовити йому. Якщо між контрагентами не буде досягнуто домовленості, то експортер може анулювати угоду без будь-якої компенсації імпортеру.

У міжнародній практиці використовується також мультивалютне застереження (сума платежу ставиться у залежність від зміни курсів декількох валют). Це застереження буває двох випадків – на базі середньоарифметичного процента відхилення курсів вказаного набору валют або на базі змін їх умовного середньоарифметичного курсу. Більш доцільним є перший вид застереження, оскільки він забезпечує певну пропорційність змін курсів валют. Для полегшення перерахування зазвичай використовують курси декількох провідних валют західного світу, зокрема, досить часто за базисну одиницю береться СДР.