Сутність та систематизація банківських ризиків

На практиці також застосовуються товарообмінні угоди. При цьому в контракті фіксується еквівалент товарів, якими обмінюються, а різниця, що іноді виникає, покривається оплатою у валюті.

При застосуванні комбінованого валютно-товарного застереження сума платежу регулюється з урахуванням змін валютних курсів і товарних цін. У випадку їх руху в одному напрямку сума буде змінена з урахуванням найбільшого проценту відхилення, а якщо в різні напрями – розмір платежу перераховується з урахуванням маржі між відхиленням курсів та цін.

Одним із методів страхування валютних ризиків, який застосовується досить великими фірмами, є регулювання валютної позиції за контрактами з тим, щоб вона була закрита. Наприклад, якщо у суб’єкта зовнішньоекономічної діяльності превалює експортна або імпортна орієнтація, то ризик можна скоротити, укладаючи контракти в різних валютах, у котрих динаміка зміни курсу має протилежні тенденції. Однак цей метод ефективний тільки за умови, що підприємство мають широкі зовнішньоекономічні контакти.                                 

 Відносно форм розрахунків за зовнішньоекономічними контрактами, то в міжнародних розрахунках українські суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності застосовують документарний акредитив, інкасо та переказ. Діяльність українських банків у сфері міжнародних розрахунків направлена на вдосконалення якості обслуговування зовнішньоекономічних угод клієнтів і банків-кореспондентів. Зокрема, здійснюючи розрахунки за документарними формами, українські банки сприяють зменшенню ризиків за зовнішньоекономічними операціями, збільшенню грошових потоків, залученню нової клієнтури, більш надійному фінансуванню та зміцненню зв’язків із закордонними банками.

 

7. Оцінка якості активів і достатності банківських резервів для                  покриття сумнівних боргів і резервів.

 Органи банківського нагляду повинні пересвідчатись в тому, що банки мають і застосовують на практиці політику, практичні методи і процедури за оцінкою якості активів, достатності резервів для покриття ідентифікованих сумнівних боргів і загальних резервів для відшкодування втрат по позиках.

Банківський нагляд повинен пересвідчитися в тому, що ця політика регулярно  переглядається і послідовно втілюється в життя. Вони зобов’язані потурбуватись  про те, щоб банки мали в своєму розпорядженні механізм відстеження  проблемних кредитів банку викликає у банківського нагляду стурбованості, йому потрібно зажадати від банку зміцнення процедур кредитування, стандартів надання кредитів і вжиття заходів щодо укріплення загальної фінансової надійності банку.    

 

8. Концентрація ризику і великих ризикових позицій.

Органи банківського нагляду повинні  пересвідчитись в тому, що банки  мають такі управлінські системи  інформації, які дозволяють їх керівництву  ідентифікувати концентрації в рамках портфеля.

Вони повинні також встановлювати пруденційні межі, що обмежують ризик потенційних збитків від окремих позичальників або груп пов’язаних між собою позичальників.

 

9. Кредитування родинних  установ.

З метою попередження зловживань, пов’язаних з кредитуванням родинних установ, орган банківського нагляду повинен мати в своєму розпорядженні вимоги стосовно зобов’язання банків здійснювати кредитування родинних компаній і фізичних осіб відповідно до принципу “довгастої руки”, при ефективному моніторингу за наданням таких кредитів і за відповідних заходів по контролю за ризиками або по зниженню загрози їх виникнення.

Такий контроль легше здійснювати  за допомогою вимог про те, щоб  умови надання подібних кредитів не були більш сприятливими, ніж  по кредитах, виданих в аналогічних  умовах не пов’язаним між собою позичальникам, і за допомогою встановлення жорстких лімітів на таке кредитування.

Операції з родинними сторонами, що викликають особливий ризик для  банку, повинні отримувати схвалення  ради його директорів.

 

 

10. Ризик неплатоспроможності  суверенної держави і     трансфертний ризик.

Органи банківського нагляду повинні  пересвідчитись в тому, що банки  мають необхідну політику і процедури, які дозволяють ідентифікувати, відстежувати і контролювати в ході здійснення міжнародних позичкових та інвестиційних операцій ризик неплатоспроможності суверенної держави і трансфертний ризик, і передбачають належні резерви на покриття таких ризиків.

 

11. Управління ринковим  ризиком.

Органи банківського нагляду повинні  пересвідчитися в тому, що банки  з необхідною точністю оцінюють і адекватно контролюють ринкові ризики. У разі необхідності можна створити спеціальну “подушку” капіталу на покриття цінових ризиків, до яких схильний банк, особливо ризиків, пов’язаних з комерційними операціями. Ще одним важливим кроком у справі зміцнення надійності фінансових ринків є дисципліна, дотримання якої пов’язане з виконанням вимог до капіталу банків. У банках повинні також існувати розроблені якісні і кількісні стандарти управління ринковим ризиком.

Органам банківського нагляду потрібно також пересвідчитися, що керівництво банку встановило відповідні ліміти і забезпечує адекватний внутрішній контроль над своїми операціями в іноземній валюті.

 

12. Управління іншими  ризиками.

Стандарти управління іншими ризиками набувають все більшу важливість по мірі того, як зростає складність фінансових інструментів і техніка оцінки ризиків. Більше того, вплив нових технологій на банківський ринок наполегливо вимагає від багатьох з банків здійснювати повсякденний моніторинг за портфелями операцій і швидко коригувати ступінь ризику з урахуванням ринкових потреб та інтересів клієнта. У цих умовах керівництву банку, інвесторам і наглядовим органам потрібна інформація відносно ризикових позицій банку, причому вона повинна бути коректною, вичерпною і своєчасно надаватися. Органи банківського нагляду можуть сприяти цьому процесу, заохочуючи і зміцнюючи продуману банківську політику і вимагаючи введення банками процедур, які забезпечують наявність такої інформації.

 

13. Управління процентним  ризиком.

Органи банківського нагляду повинні стежити за тим, яким чином банки контролюють процентний ризик, що передбачає ефективний нагляд з боку ради директорів і керівництво банку, наявність адекватної політики і процедур по управлінню ризиком, системи виміру і моніторингу ризику. Також наглядові органи повинні отримувати від банків достатню і своєчасну інформацію, що дозволяє оцінити рівень процентного ризику. Ця інформація повинна враховувати низку термінів платежу і валют, що є в портфелі банку, так само як й інші чинники: відмінності між торговою і неторговою діяльністю.

 

14. Управління ліквідністю.

Мета управління ліквідністю полягає  в тому, щоб забезпечити виконання  банком усіх його контрактних зобов’язань. Важливим елементом продуманої політики з управління ліквідністю є налагоджені системи управлінської інформації, централізований контроль за ліквідністю, диверсифікація джерел утворення фондів і планування заходів на випадок не передбачених обставин. Органи банківського нагляду повинні прагнути того, щоб банки управляли своїми активами, зобов’язаннями і позабалансовими контрактами з метою підтримки необхідного рівня ліквідності. Банки повинні мати в своєму розпорядженні диферсіковану базу утворення фондів – як з точки зору наявності джерел коштів, так і в плані розподілу термінів платежів за зобов’язаннями. Вони також повинні підтримувати адекватний рівень ліквідних активів.

 

15. Управління операційним  ризиком.

Органи банківського нагляду повинні  вжити заходів для того, щоб  вища керівна ланка банку створила ефективну систему внутрішнього контролю і процедури внутрішнього аудиту, мала в своєму розпорядженні політику з управління операційним ризиком або зниження гостроти цього ризику (наприклад, за допомогою страхування або планування інших заходів на випадок непередбачених обставин). Наглядовим органам потрібно пересвідчитись, що банки розробили адекватні плани щодо поновлення ділової діяльності всіх систем банку.

 

16. Внутрішній контроль.

Органи банківського нагляду повинні  пересвідчитись в тому, що банки  мають внутрішнього контролю, яка відповідає характеру і масштабам їх діяльності.

Такий контроль повинен передбачати:

• чітку процедуру делегування повноважень і відповідальності;
• розподіл функцій, що передбачають прийняття зобов’язань від імені банку, виплату його фондів і надання звітності по його активах і зобов’язаннях, узгодження цих процесів;
• гарантію збереження активів банку;
• наявність системи внутрішнього чи зовнішнього аудиту або правил, що забезпечують перевірку на відповідність таким видам контролю.

Також слід звернути увагу на те, щоб банки мали адекватну політику, практику і процедури, включаючи чіткі правила “знай свого клієнта”, які забезпечують дотримання фінансовим сектором високих етичних і професійних стандартів, перешкоджають навмисному або ненавмисному використанню банку злочинними елементами.

Мета внутрішнього контролю полягає  в тому, щоб переконатися, що:

• діяльність банку ведеться з необхідною обачністю, у відповідності до політики і стратегії, розроблених радою директорів банку;
• операції здійснюються тільки після відповідного дозволу;
• активи зберігаються і зобов’язання перебувають під контролем;
• бухгалтерська та інша звітність містить повну, точну і своєчасну інформацію;
• керівництво банку спроможне ідентифікувати, оцінювати, контролювати ризики банківської діяльності та управляти ними.

Існує чотири основних галузі внутрішнього контролю:

• організаційні структури (визначення обов’язків і відповідальності, дискредиційні ліміти на схвалення кредитів і процедури прийняття рішень);
• бухгалтерські процедури (узгодження рахунків, контрольні списки, періодичні пробні баланси тощо);
• принцип “чотирьох очей” (розділення функцій, перехресна перевірка, подвійний контроль за активами, подвійні підписи тощо);
• фізичний контроль активів та інвестицій.

Ці види контролю повинні доповнюватися ефективним аудитом, який незалежно оцінює достатність, операційну ефективність і надійність систем контролю банку. Тому внутрішній аудитор повинен володіти відповідним статусом у банку і мати в своєму розпорядженні необхідні канали підзвітності, покликані забезпечити його незалежність.

Зовнішній аудит забезпечує контрольну перевірку цього процесу.

Слід пересвідчитись в тому, що банк дотримується ефективної політики і практики і що його керівництво  вживає відповідних заходів по ліквідації порушень і недоліків, указаних внутрішніми і зовнішніми аудиторами.

 

17. Управління ризиком  репутації.

Діяльність банків регулюється  великою кількістю банківських  і небанківських законів та правил, тому вони повинні мати в своєму розпорядженні адекватну політику і процедури щодо їх дотримання. Порушення встановлених вимог завдасть збитків репутації банку і зробить його об’єктом для застосування санкцій. У крайніх випадках такі збитки поставлять під загрозу платоспроможність банку. Нездатність виконувати чинні правила і положення свідчить також про те, що банк не справляється з тією надійністю і вмінням, які повинні бути властиві банку. Незалежний механізм по дотриманню законодавчих актів особливо важливий для великих банків, і органи банківського нагляду повинні вживати заходів для того, щоб ці функції здійснювались з необхідною ефективністю.

Довіра вкладників до банків може бути підірвана; репутація банку  постраждає і в наслідок зв’язку  з торговцями наркотиками та іншими злочинними елементами. Хоча у принципі органи банківського нагляду не несуть відповідальності за застосування карних заходів у разі таких правопорушень, як відмивання грошей, або за зусилля по боротьбі з відмиванням грошей, яке здійснюється в країні, проте вони покликані стежити за тим, щоб банки мали в своєму розпорядженні необхідні процедури.

Конкретно наглядові органи повинні  заохочувати банки прийняти рекомендації Цільової групи по фінансових заходах, які направлені на боротьбу з відмиванням  грошей у банках. Цими рекомендаціями підкреслюються необхідність ідентифікації клієнтів, ведення бухгалтерської звітності, вжиття не відкладних дій банків у випадку виявлення підозрілих трансакцій тощо.

Шахрайство, яке здійснюється за участю банків, викликає стурбованість наглядових органів з трьох причин:

• у широкому плані такі дії можуть поставити під загрозу платоспроможність банків і завдати збитків міцності і цілісності банківської системи;
• такі дії є свідченням недостатності внутрішнього контролю в банках;
• такі дії мають потенційні наслідки для репутації банку і втрату довіри до банківської системи, оскільки цей процес може від одного банку перекинутись на всю систему.

Внаслідок цих причин банки повинні  мати засоби зв’язку як в рамках менеджменту, так і на рівні внутрішньої  служби безпеки або охорони, незалежної від менеджменту, щоб відразу ж отримувати інформацію про виникнення таких проблем. Службовці банку зобов’язані інформувати керівництво або службу внутрішньої безпеки про підозрілу поведінку клієнта. Більше того, необхідно ставити в обов’язок банкам повідомляти наглядовим органам про підозрілу діяльність їх клієнтів і про будь-які випадки шахрайства. Органам банківського нагляду не потрібно займатися розслідуванням випадків шахрайства в банку, для чого потрібно спеціальні знання і навички, однак вони повинні вжити заходів до того, щоб компетентні органи були обізнані про таку ситуацію.

 

Висновки.

Ефективний нагляд за діяльністю банків є один з основних компонентів  надійного економічного середовища, в рамках якого банківські система  відіграє важливу роль, здійснюючи платежі, мобілізуючи і розподіляючи заощадження. У цих умовах завдання наглядового органу полягає в тому, щоб гарантувати безпеку і надійну роботу банків.

Для цього вони повинні мати в  своєму розпорядженні капітал і  резерви, які необхідні для покриття ризиків, які виникають у ході банківських операцій.