Управління капіталом банку з метою забезпечення його фінансової стійкості

 

 

2.3. Методи визначення  достатності банківського капіталу.

У банківській практиці існують  різні методи визначення достатності  капіталу.

Метод левериджу (важеля) полягає  у встановленні нормативу співвідношення власних та

залучених коштів банку. Наприклад, якщо співвідношення встановлено на рівні 5%, то це означає,

що залучені кошти банку  не можуть перевищувати капіталу більш  ніж у 20 раз. До 1998 року НБУ 

використовував цей метод  для розрахунку оціночного показника  достатності капіталу банку. У США 

у 1983 році норматив співвідношення власного капіталу до залучених коштів становив 3%. Метод 

левериджу має такі недоліки:

• не проводиться диференціація  між різними видами капіталу;

• не враховується рівень ризиковості активних операцій;

• не беруться до уваги позабалансові  зобов'язання та пов'язаний з ними ризик;

У сучасній банківській практиці цей метод визначення достатності  капіталу може

паралельно з іншими методами використовуватись як допоміжний.

Метод порівняльного аналізу  показників. За цим методом для  оцінювання адекватності

капіталу використовуються розглянуті далі показники.

• відношення сукупного  капіталу до сукупних активів банку.

• відношення сукупного  капіталу до сукупних депозитних зобов'язань.

• відношення сукупного  капіталу до ризикових активів, розрахованих як сума всіх активів,

крім готівки та державних  цінних паперів.

Значення показників постійно контролюються та аналізуються регулюючими  органами, але 

нормативи чи граничні межі не встановлюються. У процесі нагляду  використовуються прийоми 

структурного, порівняльного  та динамічного аналізу. Показники  конкретного банку порівнюються з 

аналогічними значеннями інших банків або із середньогалузевими. Динамічний аналіз призначений 

для виявлення тенденцій  у зміні розміру капіталу одного й того самого банку протягом деякого 

періоду часу.

Недоліками методу порівняльного  аналізу показників адекватності капіталу є суб'єктивний

характер оцінок та висновків, відсутність загальноприйнятих  стандартів достатності капіталу,

значна трудомісткість.

Метод експертних оцінок адекватності капіталу базується на використанні висновків 

експертів про якість управління банком, рівень прибутковості та ліквідності, динаміку депозитної

бази, структуру балансу, ризиковість активних операцій, регіональні особливості ринку, на якому

працює банк. Метод передбачає вивчення діяльності кожного банку  у контексті конкретних

ринкових умов та врахування взаємозв'язку зовнішніх і внутрішніх чинників. Якщо стан ринку 

характеризується підвищеною ризиковістю або виявлена слабкість внутрішніх структур, то перед

банком може бути поставлена вимога збільшення капіталу понад мінімальний  рівень.

Метод експертних оцінок з  успіхом може використовуватись  для оцінювання адекватності

капіталу окремих банків, але з огляду на значні розміри  банківської системи країни та

різноманітність ринків застосування його стає проблематичним.

Метод визначення адекватності капіталу за міжнародними стандартами  – 

базельська угода про  конвергенцію капіталу. Починаючи з 60-х років банківська діяльність

характеризувалась виходом  на міжнародні ринки та підвищенням  ризиковості операцій.

Невідповідність у правилах регулювання достатності капіталу банків різних країн породжувала 

серйозні проблеми, пов'язані  із захистом інтересів клієнтів та партнерів банку.

Базельська угода базується  на визначенні структури капіталу і  врахуванні кредитного

ризику активів та позабалансових зобов'язань. Основні стандарти угоди  єдині для всіх банківських 

установ, що перебувають  під юрисдикцією перелічених  країн, а регулюючі органи мають  право 

самостійно встановлювати  коефіцієнти ризику та визначати  деякі складові капіталу. Базельська

угода відкрита для приєднання інших країн.

За Базельською угодою банківський капітал поділяється  на два типи:

• основний капітал, або  капітал першого порядку (рівня);

• додатковий капітал, або  капітал другого порядку (рівня).

Основний капітал включає  звичайні акції, безстрокові привілейовані  акції, якими не

передбачається накопичення  дивідендів; нерозподілений прибуток; додатковий дохід у вигляді 

коштів акціонерів, внесених без додаткового випуску акцій; премії за акціями, якщо вони

продаються з надлишком  ринкової вартості порівняно з номінальною; неконтрольний пакет акцій 

консолідованих дочірніх компаній. Основний капітал є найстабільнішою  частиною сукупного 

капіталу.

Додатковий капітал включає  субординовані боргові зобов'язання; загальні резерви на

покриття збитків за кредитами  та орендою: безстрокові, довгострокові  та конвертовані

привілейовані акції, які  дають право на накопичення дивідендів; резерви переоцінювання основних

засобів, коли вони можуть бути оцінені за вищою вартістю і різниця  зараховується до капіталу.

Додатковий капітал є  менш постійною частиною капіталу, вартість якої може змінюватися.

Відрахування (відвернення) складаються з інвестицій та інших  вкладень у неконсолідовані дочірні  підприємства, вкладень у капітальні цінні папери, інших вкладень, які  регулюються

органами нагляду кожної країни.

 

 

2.4.Методи управління банківським  капіталом в Україні.

Головна мета процесу  управління банківським капіталом  полягає в залученні та підтримці  достатнього обсягу капіталу для  розширення діяльності й створення  захисту від ризиків. Величина капіталу визначає обсяги активних операцій банку, розмір депозитної бази, можливості запозичення  коштів на фінансових ринках, максимальні розміри наданих кредитів, величину відкритої валютної позиції та інші важливі показники, які істотно впливають на діяльність банку. Для українських банків актуальними залишаються питання нарощування капітальної бази і для більшості з них мета управління капіталом полягає в його поповненні.

У банківській практиці використовуються два методи поповнення капіталу:

метод внутрішніх джерел поповнення капіталу;

метод зовнішніх  джерел поповнення капіталу.

За першим методом  головним джерелом зростання капіталу є нерозподілений прибуток банку. Реінвестування прибутку — найприйнятніша та порівняно  дешева форма фінансування банку, який прагне розширити свою діяльність. Такий підхід до нарощування капітальної  бази не розширює коло власників, а  отже, дозволяє зберегти існуючу систему  контролю за діяльністю банку і уникнути зниження дохідності акцій унаслідок  збільшення їх кількості в обігу.

Чистий прибуток, що залишився в розпорядженні  банку після виплати податків, може бути спрямований на виконання  двох основних завдань: 1) забезпечення певного рівня дивідендних виплат акціонерам; 2) достатнє фінансування діяльності банку. Отже, дивідендна політика банку  справляє значний вплив на можливості розширення капітальної бази за рахунок  внутрішніх джерел.

Завдання менеджменту  полягає у визначенні оптимального співвідношення між величиною прибутку, що спрямовується на поповнення капіталу, та розміром дивідендних виплат акціонерам банку. Низький рівень дивідендів призводить до зниження ринкової вартості акцій  банку та спонукає власників до їх продажу, що означає відплив акціонерного капіталу з банку. Така дивідендна політика не заохочує потенційних акціонерів і може створити проблеми під час  залучення капіталу в майбутньому, оскільки акції з низькими дивідендами не матимуть попиту на ринку.

Високий рівень дивідендних  виплат приваблює акціонерів, але  сповільнює процес накопичення капіталу. Це стримує зростання обсягу активних операцій, які генерують доходи банку, та підвищує загальний рівень ризику. Зниження надійності банку також  може стати причиною відпливу капіталу через продаж акціонерами своїх  акцій, які стають надто ризикованими. Дивідендна політика впливає не лише на внутрішні джерела поповнення капіталу, а й на зовнішні, адже можливості додаткового залучення капіталу великою мірою визначаються розміром дивідендів.

Оптимальною дивідендною  політикою є така, яка максимізує ринкову вартість акцій банку. Дохідність акцій банку має бути не нижчою за дохідність інших видів інвестицій з таким самим рівнем ризику. У  розвинутих країнах середній рівень дохідності банківських акцій становить 14—17 %.

Одним із важливих факторів впливу на можливості банку  залучати капітал у майбутньому  є стабільність дивідендної політики. Для підтримання сталого рівня  дивідендних виплат банки останнім часом дедалі більшу частину своїх  прибутків спрямовують саме на виплату  дивідендів за акціями. Це пов’язано  як з підвищенням вимог з боку акціонерів, так і з тенденцією загального зниження дохідності банківської  діяльності. Так, банками США протягом останнього десятиріччя близько 80 % одержаного чистого прибутку було спрямовано на виплату дивідендів. Таке становище спонукає менеджерів банків до пошуку зовнішніх джерел поповнення капіталу.

Переваги методу внутрішніх джерел поповнення капіталу:

незалежність від  кон’юнктури ринку;

немає витрат із залучення  капіталу зовні;

простота застосування, оскільки кошти просто переводяться з одного бухгалтерського рахунка  на інший;

немає загрози втрати контролю над банком з боку акціонерів.

Недоліки методу внутрішніх джерел поповнення капіталу:

повне оподаткування, оскільки на поповнення капіталу спрямовується  чистий прибуток після виплати всіх податків;

виникнення проблеми зменшення дивідендів;

повільне нарощування  капіталу.

Залучення капіталу за рахунок зовнішніх джерел можливе  кількома способами:

1) емісія акцій;

2) емісія капітальних  боргових зобов’язань (субординований борг);

3) продаж активів  та оренда нерухомості.

Менеджмент банку  вдається до зовнішніх джерел зростання  капітальної бази в разі, коли потрібно забезпечити швидке отримання великих  обсягів коштів. Наприклад, в умовах гіперінфляції капітал банків швидко знецінюється і прибутку може не вистачити  навіть на компенсацію втрат. Якщо органами банківського нагляду переглянуто  норми достатності капіталу, то перед  менеджментом банку постає завдання швидко й істотно наростити капітал, що можливо лише за рахунок зовнішніх  джерел. Така ситуація склалася в Україні  в 1997—1999 рр., а у зв’язку з фінансовою кризою 1998 р. проблема нарощування капітальної  бази банків значно загострилася.

Найпопулярнішим зовнішнім  джерелом є емісія звичайних і  привілейованих акцій. Випуск та розміщення на ринку акцій банку — це найдорожчий  з погляду вартості спосіб нарощування  капіталу. Така процедура пов’язана  з високими витратами та супроводжується  значним ризиком, який пов’язано  з можливим зниженням прибутку на одну акцію та втратою контролю над  банком з боку акціонерів. Якщо емісія акцій значна й акціонери не в змозі викупити всі нові акції, то перед банками постає загроза зміни власників через концентрацію контрольного пакета акцій. Разом з тим розширення кола акціонерів створює сприятливі умови для залучення додаткових коштів у майбутньому.

Плануючи емісію акцій, менеджмент банку має зважити  свої можливості й оцінити, чи буде забезпечено достатній рівень прибутковості  для підтримки стабільного рівня  дивідендів. Якщо цього досягти не вдається, то акції банку знецінюватимуться. Законодавством більшості країн  передбачено державну реєстрацію емісії цінних паперів, до яких належать і банківські акції. У реєстрації може бути відмовлено, якщо виявлено фінансові зловживання та махінації, прострочені борги перед бюджетом і кредиторами, збиткову діяльність. Цей порядок чинний і в Україні. Отже, не всі банки мають доступ до такого джерела поповнення капіталу як емісія акцій.

Капітальні боргові  зобов’язання є довгостроковими  позичковими коштами, вкладеними в  банк зовнішніми інвесторами. Емісія може проводитись у формі випуску  в обіг довгострокових цінних паперів  або боргових зобов’язань. Передбачається, що такі зобов’язання банку мають  характер субординованих, тобто в разі банкрутства вони є другорядними порівняно із зобов’язаннями перед вкладниками, але мають пріоритет перед акціонерами у разі встановлення порядковості виплат. Хоча за своєю економічною природою субординовані зобов’язання для банку — позичкові кошти, які зрештою потрібно буде повертати власникам, проте з огляду на достатньо тривалий період їх використання та можливість обміну на акції банку такі кошти прирівнюються до власних. Крім того, банки можуть користуватися цим джерелом необмежено довго, погашаючи попередній борг за рахунок нової емісії.

Субординовані зобов’язання менш ризиковані, ніж акції банку, тому мають нижчий рівень дохідності. Для банку це дешевше джерело поповнення капіталу порівняно з емісією акцій. Здебільшого капітальні зобов’язання випускаються на 10—15 років під фіксовану ставку або на дисконтній основі, коли дохід забезпечується за рахунок зростання їх курсової вартості. Субординовані зобов’язання можуть бути конвертованими, коли умовами випуску передбачається можливість їх обміну на акції банку в майбутньому. Конвертованість підвищує привабливість таких зобов’язань, оскільки надає право придбання акцій у найвигідніший  
момент.

Банки також можуть вдаватися до емісії цінних паперів, погашення яких здійснюється лише через  обмін на акції. Привабливість для  банку такого способу нарощування  капіталу визначається правилами оподаткування, коли процентні виплати за таким боргом відносяться на витрати банку і не оподатковуються. Але не всі банки можуть скористатися таким джерелом поповнення капіталу, оскільки доступність його значною мірою випливає з банківського законодавства конкретної країни. Вітчизняні комерційні банки мають право випускати облігації лише за умови сплати всіх випущених ними акцій, але багато банків не можуть довести статутні капітали до мінімальних розмірів. Отже, банківські облігації в Україні не набули великого поширення і не можуть розглядатися як реальне джерело формування ресурсів банку.