Основні етапи розвитку теорії і методики анотування

Шелест В. Образні асоціації  в поезії Ліни Костенко // Дивослово. – 1994. – № 2. – С 11-15.

Розглядається специфіка образотворчих  засобів поетеси.

Рекомендаційна анотація подає  не лише характеристику, а й оцінку твору. її завдання – пропагувати і рекламувати кращі твори, тому її складають так, щоб зацікавити, привернути увагу до документа, сприяти його прочитанню. Такі анотації, як правило, мають дидактичну спрямованість і можуть містити педагогічні елементи: різноманітні методичні рекомендації, поради й т. ін. Зрозуміло, що оцінна функція властива таким анотаціям більшою мірою, ніж довідковим. Обсяг рекомендаційних анотацій більший від обсягу довідкових. Ось, наприклад, таку анотацію складено до підручника всесвітньої історії для вищих навчальних закладів:

Історія – обов'язкова навчальна  дисципліна в усіх вузах. За словами М.Г. Чернишевського, не можна бути освіченою людиною, не знаючи історії. Знання історії інтелектуально і політично розвиває людину, дає змогу формувати її світогляд і кінець кінцем формує в кожному з нас громадянина. У підручнику узагальнений розвиток людського суспільства від первісної епохи до сучасності з виділенням розділів: Первісна епоха, Давній світ, Середньовіччя, Новий час й Новіший час.

Для студентів вищих навчальних закладів, а також широкого кола читачів.

За способом характеристики первинних  документів розрізняють загальні та аналітичні анотації. Загальна анотація характеризує документ у цілому, аналітична – тільки його частину (розділ, главу, параграф й т. ін.) або весь документ у певному аспекті [5, 34].

 

За глибиною розгортання інформації анотації поділяють на розширені  та реферативні. Розширена анотація, крім власне характеристики твору, подає й інші відомості, наприклад, з історії його створення, з літературної критики, про його зарубіжні публікації, переклади, відгук серед читачів, історико-бібліографічні й текстологічні особливості. Наприклад:

Олбі Е. Не боюсь Вірджінії Вулф: Драма: Пер. з англ. // Всесвіт. – 1994. –  № 10. – С 75-122.

Пропонована п'єса визначного американського драматурга, який увійшов у літературу на початку 60-х років, за одностайним визнанням критиків, є вершиною його творчості і вважається класичним взірцем американської драматургії XX ст.

Тему духовної спустошеності й  безплідності автором втілено у  гострому, жорсткому, інколи навіть брутальному  поєдинку головних героїв п'єси. З великою художньою силою розкрито марноту всього їхнього життя й остаточну втрату ними будь-яких ілюзій [6, 132].

Реферативну анотацію можна розглядати як проміжну ланку між анотацією і рефератом. Вона подає лише головні положення змісту документа, висновки автора або переказ окремих аспектів змісту.

За формою анотації бувають традиційними й телеграфними. Традиційні мають  вигляд звичайного текстового повідомлення, приклади саме таких анотацій наведені вище. Телеграфні анотації мають вигляд формалізованого тексту, зовні схожого  на телеграфне повідомлення. Наприклад, телеграфна анотація на книгу "Сталеві  монокристали" має такий вигляд:

Методи одержання монокристалів  нікелевих суперсплавів. Вплив попередньої  високотемпературної обробки сплавів на структури і властивості одержаних монокристалів. Вивчення спрямованої кристалізації аустенітових сталей.

Залежно від кількості документів, що анотуються, анотації поділяються  на монографічні і зведені (або групові). Монографічна анотація характеризує один документ, а зведена чи групова  – кілька документів. Групові анотації можуть характеризувати окремі самостійні документи одного автора або близькі  за тематикою чи іншими ознаками документи; вони можуть характеризувати кілька творів, об'єднаних в одному виданні (тематичний збірник); можуть характеризувати певний твір і подавати відомості про інші твори, що пов'язані з анотованим тематикою, жанром, автором або іншими ознаками. Групова анотація дає змогу більш раціонально, без повторень показати спільні риси й особливості первинних документів [12, 216].

За рівнем використання засобів автоматизації анотації поділяють на інтелектуальні, тобто складені людиною, і формалізовані – складені з використанням комп'ютерної техніки.

Крім того, анотації поділяють на авторські й неавторські. Перші складають автори первинних документів, другі – інші особи.

Іноді, типізуючи анотації, звертають  увагу на те, які установи, для  кого, з якою метою анотують документи, потім визначають, наприклад, видавничі, книготорговельні анотації.

Важливо усвідомлювати, що на практиці окремо взята анотація має ознаки, властиві різним її типам. Тому, наприклад, довідкова анотація одночасно може бути й загальною, і традиційною, і монографічною, й інтелектуальною, і неавторською. До того ж на практиці не завжди просто чітко визначити тип конкретної анотації, оскільки існують різноманітні проміжні форми. Іноді елементи, характерні, скажімо, для довідкової анотації, можуть бути і в рекомендаційній.

Сьогодні відомі різноманітні класифікації анотацій, та зазначені вище типи її найхарактерніші й найбільш обґрунтовані. В установах, які здійснюють анотування, при обробці документів додержуються зручної для них класифікації і відповідних методичних положень. Проте вирішення проблеми класифікації анотацій сприятиме подальшому розвитку методики складання анотацій різноманітних типів, уточненню їхньої структури, формалізації прийомів виявлення й надання інформаційних елементів, що, у свою чергу, дасть змогу підвищити якість анотацій та ІПС.

Отже, анотація – коротка характеристика документа з погляду його змісту, призначення, форми та інших особливостей. Анотація містить узагальнену характеристику первинного документа, вона не переказує  його зміст, на відміну від реферату, а розкриває тематику твору, його читацьку адресу, інші ознаки, які можуть цікавити користувачів.

Розділ 2. Особливості етапів розвитку теорії та методики анотування

 

 

 

2.1 Розвиток теорії анотування  в кінці 18 та в 19 ст.

 

 

У Росії виникнення й розвиток анотування невід'ємні від розвитку критичної бібліографії. Першим критико-бібліографічним журналом, у якому вміщувалися повідомлення про нову літературу з її аналізом і оцінкою, були "Санкт-Петербургские ведомости" МЛ. Новикова (1777). Надалі їх публікували й інші наукові та літературно-художні журнали. Серед повідомлень були рецензії, реферати, відгуки й інші матеріали, а також анотації [13, 63].

Анотації входять і до бібліографічних  покажчиків, про що свідчить уже перший хронологічний покажчик російських друкованих видань "Библиотека Российская", складений Д.Є. Семеновим-Руднєвим (Дамаскіним). Подані в ньому анотації досить детальні й різноманітні за змістом. Так, у них подано відомості про авторів виданих анонімно книг, про місце і час їхньої публікації, їхній зміст тощо. Прикладом анотації може бути така:

В Академии, библиот. обретается одна только часть, пять книг Моисеевых в  себе заключающая, где при конце  напечатано: Божиею помощью, повелением vi пильностию учена мужа в лекарских науках Доктора Франциска Скорины с Полоцка. У великом месте Празском, по Воплощении Слова Божия 1519 [12, 218].

Іноді в анотаціях давалася оцінка книзі, відзначалася її рідкісність: "Сія книга очень редкая...", "Все помянутые три книги достопамятны. Вторая и третья тем примечания достойны, что перевод в них совсем иной нежели...".

Розвиток анотування як у XVIII, так  і в XIX ст. здійснювався окремими бібліографами  на основі накопичення ними емпіричних знань. Так, B.C. Сопіков у фундаментальній праці "Опыт российской библиографии" (1813-1821) використав оригінальні методи характеристики книг. Анотації, що тут вміщені, певною мірою різноманітніші та досконаліші, ніж у попередніх укладачів бібліографічних покажчиків. Сучасні дослідники вважають, що ці анотації мали майже всі необхідні складові. B. C. Сопіков розкрив псевдоніми, назвав авторів анонімних книг, зазначив, кого вважають авторами певних творів або перекладів, зауважив, що на книзі вказані не ті автори, що насправді її написали, назвав перекладачів, видавців, друкарів, подав повні назви книг, відомості з історії створення їх, відмітив книги рідкісні, надруковані таємно, знищені, ті, що згоріли, зробив вказівки про присвяти книг, про інші видання анотованого твору, визначив кращі та найповніші з них, звернув увагу на зовнішній вигляд видання, шрифт, друк, папір, ілюстрації, портрети, виклав зміст книг, зробив розлогі виписки з творів, зауваження про їхній стиль, дав їм оцінку, окремі книги рекомендував особливо. Важливо усвідомлювати, що анотації в цьому покажчику розраховані на достатньо освіченого читача. Прикладом анотацій, складених B.C. Сопіковим, можуть бути такі:

2163 Басни (новыя) Ивана Крылова;  Спб. 1811 – в 75 к.

Г. сочинитель изготовляет новое  богатое издание сих басен, которое  выключая полиграфической чистоты, будет дополнено новыми баснями  и украшено многими картинами.

2256 Благоразумие, соединенное с  добродетелию, или политика мудрого:  соч. Г. Экскартсгаузена; перевод  с Немецкого; Москва, 1795 – в 8.

2257 Тожь, издание второе; Москва, 1805 – в 8. 2 р.

Эту полезную книгу молодые люди, вступающие в Гражданское общество, обязаны читать ежедневно [12, 219].

В цілому анотування в першій половині та середині XIX ст. відповідало запитам  освіченого аматора і не переймалося  потребами широкого кола читачів. Анотації такого характеру публікувалися  в російських періодичних виданнях, таких як "Сын отечества" (з 1814 р.),"Литературные прибавления" до газети "Русский инвалид" (1837-1840 pp.), в "Отечественных записках" (з 1839 р.), а пізніше і в покажчику Г.Н. Геннаді "Литература российской библиографии" (1858), "Указателю к Вестнику Европы... 1802-1830", складеному М.П. Полуденським (1861) та ін.

Швидкий розвиток рекомендаційної  бібліографії в 60-х роках XIX ст. сприяв створенню анотацій критично-рекомендаційного характеру. У цей період здійснюється диференціація анотацій залежно  від читацького призначення бібліографічних  посібників. Здебільшого вони мають яскраво виражений рекомендаційний характер, доступні хоч трохи грамотним верствам населення. Прикладом можуть бути анотації в покажчику "Систематичний огляд російської народно-навчальної літератури" (1878), складеному групою авторів за дорученням Комітету грамотності при Вільному економічному товаристві, в покажчику Х.Д. Алчевської "Що читати народу?" (1884-1906) та ін. [15, 123]

У той час, тобто наприкінці XIX –  на початку XX ст., продовжувало вдосконалюватись анотування, спрямоване на задоволення потреб високоосвічених читачів, фахівців. Саме такі анотації подані, наприклад, у покажчиках: "Російська фізико-математична бібліографія" В.В. Бобиніна (1885-1893), "Бібліотека Д.В. Ульянінського" (1915) тощо.

Особливістю анотацій, що складалися майже до початку XX ст., було їхнє поєднання з бібліографічним описом.

 

 

2.2 XX ст. – новий теоретичний  і методичний рівень анотування

 

 

У XX ст. розвиток анотування піднімається на новий теоретичний і методичний рівень. Питання методики анотування вперше було порушено на Всеросійському з'їзді з бібліотечної справи (1911), зокрема розглядався досвід анотування художньої літератури в народній бібліотеці-читальні Харківського товариства грамотності. Перші правила складання анотацій зафіксовані в книзі О.М. Белова "Правила складання каталогів алфавітного, систематичного і предметного" (1915). У ній у вигляді додатка, який мав назву "Анотація, або бібліотечна бібліографія", подано правила, в основі яких лежить аналіз досвіду американських і англійських бібліотек, пристосований до бібліотек Росії. Деякі положення О.М. Белова мають значення і в наш час [12, 220].

У 20-х роках XX ст. активізуються  дослідження з анотування, що пов'язано з початком видання в 1925 р. друкованих карток, а також публікацією в цей період великої кількості анотованих бібліографічних покажчиків і видавничих каталогів. Потреба в теоретичній розробці питань анотування стимулювала появу в цей період робіт І.П. Жука, М.Є. Мінчиної, Я.Є. Кіпермана, О.Г. Фоміна, присвячених визначенню поняття "анотації", класифікації анотацій, їхньому функціональному призначенню, методиці складання тощо. Так, О.Г. Фомін у праці "Анотації: Теорія і практика їх складання" (1929) подав багато матеріалу, корисного для практиків, зокрема він запропонував схему анотації, до якої входило до 33 інформаційних елементів. Серед них були виділені основні, однорідні за конструкцією і формою. На жаль, подавши велику кількість прикладів, О.Г. Фомін не зміг проаналізувати їх на необхідному теоретичному рівні й зробити узагальнюючі висновки та виробити загальні рекомендації [12, 221].

Основне призначення анотацій у  цей період вбачалося в наданні  чіткого уявлення про первинні документи, їхню ідейну спрямованість. Особливу увагу  приділяли максимально точному  визначенню політичної оцінки змісту твору, розкриттю його суті з позицій  марксизму, оскільки саме цього вимагали ідеологи бібліотечної справи. На кінець 30-х років стала загальновизнаною необхідність оцінки твору в анотації, але не завжди було зрозуміло, як саме її давати.

У 30-40-х роках бібліотеки й бібліографічні установи активно набували досвід з  анотування документів різноманітного змісту. Розробка спеціальної методики анотування переважала дослідження питань загальної методики, теоретичних проблем. Проте накопичення певного досвіду, розробка конкретних методичних положень давали матеріал для подальшого розвитку теорії та методики анотування.

У працях К. Симона, Г. Кричевського, А. Кременецької, Є. Васильєвої, що вийшли в повоєнні часи, були сформульовані  нові вимоги до анотацій. Велику увагу  продовжували приділяти обробці  різноманітних типів документів, а також творів друку з різних галузей знання. Так, методика анотування газетних і журнальних статей розглядалася в працях Н.А. Дилевської та Є.І. Шамуріна, персоналій – у працях Р. Крендель і Б. Пєскіної, особливості складання анотацій до літератури краєзнавчого змісту – в працях В.О. Ніколаєва, В.Т. Витяжкова, Л.А. Левіна [7, 74].

Важливу роль у розробці спеціальної  методики анотування відіграли праці  Є.І. Рискіної, які розкривають специфіку  складання анотацій на твори художньої  літератури, Н.П. Зибіна, О.А. Лицкевич, А.В. Кремінецької, що висвітлюють анотування технічої літератури, М.С. Воїнова, який працював над анотуванням літератури з проблем сільського господарства, М. Яковлевої, котра досліджувала анотування літератури з економіки, та ін. Визначна праця Є.І. Шамуріна монографія "Методика складання анотацій" (1959) підсумувала досягнення вітчизняних фахівців у галузі анотування за весь попередній період. У ній зроблено теоретичні узагальнення з практичного досвіду анотування, а також подано загальну і спеціальну методику складання анотацій. Так, Є.І. Шамурін дає визначення анотації, розкриває її значення, обґрунтовує запропоновану ним класифікацію анотацій, загальні принципи анотування, детально розкриває процес анотування, його методи, особливості різних типів анотацій, специфіку анотування різних типів документів тощо. Не з усіма положеннями Є.І. Шамуріна можна погодитися сьогодні, але, безсумнівно, його праця відіграла важливу роль у розвитку сучасної теорії та практики анотування.