Істрія розвитку світової банківської системи

Кількість банків у 1995 p. становила  вже 230 і на цьому рівні стабілізувалась на наступні 2 – 3 роки.

Разом із тим успіхи, досягнуті  у фінансовій сфері монетарними  методами, практично не були підкріплені  стабілізацією виробництва, структурним  реформуванням та супроводжувались накопиченням істотних проблем та негативних тенденцій як на мікро-, так і на макроекономічному рівні, що виразились у діях уряду на максимізацію зовнішніх  та внутрішніх короткострокових запозичень замість реалізації політики збалансування  державних витрат у межах реальних бюджетних надходжень. Усе це спричинило (1998) фінансово-економічну кризу в Україні. У результаті комерційні банки втратили найбільш привабливі сегменти ринку: ринок державних облігацій та валютний ринок. Унаслідок значної девальвації курсу національної валюти сукупний капітал українських банків зменшився в середньому на 30 – 35 %.

Ці чинники разом із жорсткими регулятивними обмеженнями, що були накладені Національним банком України на діяльність комерційних банків, визначили основним завданням п'ятого етапу не інтенсифікацію розвитку банківських установ та максимізацію дохідності їх діяльності, а забезпечення фінансової стійкості, платоспроможності та ліквідності банківської системи загалом.

Негативний вплив на розвиток банківської системи України  мали помилки органів державної  влади, чиї законодавчі акти і  конкретні дії найчастіше тільки посилювали тиск і здіймали паніку як серед банкірів, так і серед  їхніх клієнтів. Тому багато в чому розвиток банківської сфери залежав  від політики уряду, Верховної Ради та інших владних структур й обґрунтованості  рішень, які вони приймали.

З метою реформування банківської системи в Україні 7 грудня 2000 р. Верховною Радою України була прийнята нова редакція Закону України "Про банки та банківську діяльність", яким уточнено створення та функціонування дворівневої банківської системи України.

Згідно з цим законом, перший рівень представлений Національним банком України (НБУ) з центральним апаратом у Києві й територіальними обласними відділеннями, а також розрахунково-касовими центрами в містах і районах. Він є центральним банком та несе відповідальність перед суспільством за функціонування банківської системи загалом.

Другий рівень банківської системи представлений іншими банками (державними і недержавними). Нині в Україні функціонують два унітарні комерційні банки з державною формою власності: Державний ощадний банк України (Ощадбанк) та Державний експортно-імпортний банк України (Укрексімбанк).

За організаційно-правовою формою банки могли створюватися як:

• акціонерні товариства відкритого та закритого типів (акціонерні банки);
• товариства з обмеженою відповідальністю (пайові банки);
• кооперативи (кооперативні банки).

До особливостей розвитку банківської системи України  на сучасному етапі, що негативно  впливають на її діяльність, можна  також віднести високу вартість фінансового  посередництва, недостатній для  країн із ринковою економікою розвиток фінансової інфраструктури, відсутність стимулів для заощадження коштів і розміщення кредитів, невирішеність питань діяльності небанківських фінансових посередників і об'єднань, інституційного розвитку банківської системи.

Підвищення ефективності банківської діяльності вимагає нині реструктуризації банківського сектору. Для забезпечення швидкого розвитку та зростання банківського сектору необхідна загальна консолідація існуючих банків. Більш ефективні банки, визнані такими за результатами їх діяльності, повинні мати можливість розширювати свою ринкову частку порівняно з менш ефективними. Тільки за таких умов можна зменшити середню маржу та посилити проникнення банків в економіку.

Головною метою стратегічного  розвитку банківської системи України  є створення надійної, ефективної і прибуткової банківської системи, яка б максимально задовольняла вимоги та потреби клієнтів, інвесторів і була б стійкою до криз.

Функціонування банківського сектору в економіці висуває  нові вимоги щодо оцінки банківської  діяльності з позицій урахування її впливу на економічний розвиток, виявлення позитивних та негативних тенденцій у розвитку банківської  системи та окреслення невідкладних заходів щодо вдосконалення вихідних умов її функціонування. Це зумовлює необхідність постійного моніторингу діяльності банків з урахуванням реальної соціально-економічної ситуації в Україні.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ІІ. РОЗВИТОК СВІТОВОЇ БАНКІВСЬКОЇ  СИСТЕМИ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ

2.1  Сучасні банківські  системи та їх характеристики

 

Формування банківської  системи визначається характером існуючих у країні кредитних відносин та відповідних  форм кредиту. На різних етапах розвитку суспільства склад кредитних  установ зазнавав змін відповідно до еволюції історичних умов, розвитку національних економік.

За своєю структурою банківські системи різних країн істотно  відрізняються. Разом із тим є  низка ознак, які властиві всім банківським  системам, що функціонують у ринковій економіці – це в першу чергу  дворівнева побудова.

На першому рівні міститься  один або кілька банків (банки США), який виконує функції центрального емісійного банку. Він несе відповідальність за забезпечення сталості національної валюти і всієї банківської системи  країни. На другому рівні банківської  системи розміщені всі інші банки  – універсальні (комерційні) та спеціалізовані, які обслуговують економічних суб'єктів, здійснюючи розрахункові, депозитні  та кредитні операції.

Однією зі загальних ознак  банківських систем є контроль та регулювання діяльності банків другого  рівня з боку центрального, що пов'язано  з життєво важливим значенням  для національної економіки стану  та перспектив їх діяльності. У кожній країні сформувалась своя система банківського нагляду і контролю, що зумовлено  як особливостями їх історичного  розвитку, так і політико-економічними чинниками.

Основою сучасної світової банківської системи є Європейська  система центральних банків (ЄСЦБ). Це міжнародна банківська система, що складається з наднаціонального Європейського центрального банку (ЄЦБ) і Національних центральних  банків (НЦБ) держав-членів Європейського  Економічного Співтовариства. Існування  цієї системи є невід'ємною частиною процесу створення Європейського економічного і валютного союзу.

За своєю організацією ЄСЦБ схожа на Федеральну резервну систему США, яка також складається  з 12 напівнезалежних Резервних банків, голови яких входять у найвищі  виконавчі органи ФРС. Національні  центральні банки Великобританії, Данії  і Швеції, які є членами Європейської системи центральних банків, але  не ввійшли в зону євро, не мають  права брати участь в ухваленні  рішень щодо проведення єдиної грошової політики для зони євро, і реалізовувати  подібні рішення. Усі національні  банки зони євро беззастережно підпорядковуються  рішенням Європейського центрального банку. Основною метою створення  Європейської системи центральних  банків, відповідно до статті 2 Статуту  ЄСЦБ і ЄЦБ, є підтримка стабільності курсу євро і цін в зоні євро.

ЄСЦБ використовує євро для  формування єдиної грошово-кредитної  політики країн-учасниць. ЄСЦБ також  заохочує впровадження євро на світові  валютні ринки, а її власні операції на цих ринках здійснюються й виражаються  тільки в євро. Через інструменти  єдиної грошової політики стимулюється перехід до операцій у євро комерційних  банків і великих корпорацій. Тільки в євро номінуються нові випуски  цінних паперів у країнах-учасницях.

Європейська система центральних  банків включає в себе Європейський центральний банк і національні  центральні банки країн-учасниць  зони євро.

З переходом на євро в  Європі створений єдиний фінансовий ринок, за своїми масштабами порівнюваний з найбільшим світовим фінансовим ринком – американським. Введення єдиної європейської валюти створило потужні передумови для його розвитку й поглиблення, поліпшення інфраструктури й наближення його характеристик до параметрів північноамериканського.

ЄСЦБ включає національні  банки всіх країн-членів ЄС, навіть ті, які не впровадили євро через  їх спеціальний статус (Данія і  Великобританія) або невідповідність умов розвитку (Швеція). Оскільки держави, що не беруть участь у ЄВС, підтримують власний грошово-кредитний суверенітет, їх відповідні центральні банки не залучені у виконанні основних функцій Системи. Тому, щоб легше зрозуміти складну структуру європейської центральної банківської системи, Рада керуючих ЄЦБ вирішила у листопаді 1998 прийняти термін "Євросистема".

Є три основних економічних  і політичних причини, чому було створено систему.

По-перше, щоб жоден із центральних банків країн, що ввів спільну  грошову одиницю євро, не зміг виконувати функції центрального банку єврозони, концентруючи діяльність центрального банку в одному окремо взятому  регіоні, який би визначався швидше за все за політичними уподобаннями.

По-друге, діяльність усієї  Євросистеми ґрунтується на досвіді  національних банків, зберігаючи їх інфраструктуру й експлуатаційні здібності. Крім того, національні банки продовжують  виконувати деякі завдання поза Системою (non-Eurosystem-related), оскільки, враховуючи великий географічний простір Європейської валютної системи, у кожній країні має залишатися центральний орган, який безпосередньо на місцях контролює чітке виконання завдань і принципів Євросистеми.

По-третє, враховуючи велику кількість націй і культур  в єврозоні, країни-члени мають  кращий доступ до кредитних ресурсів Євросистеми у зв'язку зі зміною статусу центральних банків. Створення  Євросистеми ґрунтується на встановлених структурах центрального банку і  повазі до культурних і національних особливостей регіонів. Водночас факт, що Національні банки є автономними  об'єктами, сприяє двосторонньому нагляду  і, таким чином, створює потенціал  для поліпшення ефективності управління в межах Євросистеми.

Національні банки ЄС, які  не входять до складу країн-членів ЄВС, також члени ЄСЦБ, але мають  спеціальний статус. Вони відповідальні  за підтримку національної валютної політики і таким чином виключені з ухвалення участі в основних діях Євросистеми, особливо щодо проведення єдиної валютної політики. Керівники цих національних банків не є членами Ради керуючих ЄЦБ і не беруть участі у процесі ухвалення рішення щодо функціонування Євросистеми. Аналогічно ці центральні банки не залучені до здійснення єдиної валютної політики і пов'язаних з цим функцій.

У ст. 3 статуту ЄСЦБ визначено  основні завдання Європейської системи  центральних банків:

• розробка і втілення кредитно-грошової політики ЄВС;
• емісія євробанкнот;
• збереження й управління офіційними резервами в іноземній валюті країн-членів ЄВС;
• здійснення операцій з іноземною валютою;
• забезпечення чіткого функціонування розрахункових систем.

До основних спеціальних  інструментів, які ЄСЦБ використовує у здійсненні монетарної політики, належать:

• процентні ставки;
• кредитно-депозитні операції на відкритому ринку з комерційними банками для підтримування їх ліквідності;
• рівень обов'язкових резервів комерційних банків і контроль за його додержанням.

Існують чотири типи операцій ЄСЦБ на відкритому ринку:

1.  Основні операції з рефінансування (main refinancing operations) –

зворотні операції передачі приватному сектору додаткових ліквідних  коштів.

Вони відіграють основну  роль у регулюванні процентних ставок, управлінні обсягом ліквідності  на ринку і роз'ясненні курсу  кредитно-грошової політики ЄЦБ.

2. Подовжені операції з рефінансування (longer-term refinancing operations) – зворотні операції, які не використовуються для регулювання процентних ставок і надаються на основі поточних ринкових ставок.

3. Регулюючі операції або операції тонкого настроювання (fine tuning operations) – використовуються як для надання, так і для вилучення ліквідних коштів з метою пом'якшення непередбачуваних коливань обсягів ліквідності і процентних ставок. Можуть бути зворотними і прямими. Від двох попередніх типів відрізняються такими ознаками:

• можуть бути регулярними і нерегулярними;
• строк погашення визначається заздалегідь і не регламентується;
• ЄСЦБ може обмежити кількість учасників операцій.

4. Структурні операції  (structure operations) – прямі та зворотні  операції надання ліквідності,  що здійснюються з метою коригування  структурних позицій ЄСЦБ щодо  приватного сектору економіки.  Характерні ознаки цих операцій:

• здійснюються регулярно і нерегулярно;
• строк погашення визначається заздалегідь і не регламентується;
• здійснюються на стандартних аукціонах;
• здійснюються децентралізовано через національні центральні банки;
• коло учасників не обмежується.