Колекції кінофотофонодокументів у фондах бібліотек

Основними видами кінодокументів є діа-, кіно-, відеофільм [7, с. 258]. 

Діафільм

Діафільм (грец. dia – через, префікс, що означає перехід від початку і до кінця + англ. film – плівка) – розташовані в певній послідовності позитивні фотографічні зображення на кіно- або фотоплівці, об’єднані спільною тематикою.

 Інформацію, що міститься в діафільмі, відтворюють за допомогою фільмоскопів, розрахованих на індивідуальне користування, або за допомогою діапроекторів на екрані (Додаток А).

Діафільм відносять до візуальних документів статистичної проекції (зображення нерухоме). Його можна вважати перехідним до динамічних КФФД, тобто до кінофільмів [10].

За жанрово-тематичною ознакою діафільми ділять на: публіцистичні, історичні, літературні, науково-популярні тощо.

Діафільми випускають в спеціальних футлярах (коробках), оформлених етикеткою.

До основних реквізитів діафільму відносяться: автор, назва (приведені або на початковому кадрі, або на етикетці коробки), художник або укладач, цільове призначення діафільмів (навчальний, науково-популярний тощо), фірма, відомості про кількість кадрів, їх колір, розмір, кількість роликів, час демонстрації, ціну [7, с. 260]. 

В СРСР для навчальних, художніх, розважальних (дитячі казки та кадри з мультфільмів), лекційних та пропагандистських цілей широко застосовувалися діафільми — виготовлені на прозорій 35-мм перфорованій фотокінострічці позитивні зображення. Невелика кількість діафільмів випускалося із звуковим супроводом на магнітній стрічці (котушках) або набагато частіше — на вінілових платівках. На даний момент випускаються діафільми в Росії і в Угорщині, в тому числі російською мовою. Звукові діафільми у вигляді картриджів для диапроектора «Світлячок» — у Китаї. Діафільми, випущені в останній час в Росії, є передруком старих плівок і відрізняються низькою якістю (дуже високим контрастом).

Кадри діафільму нерозривно пов'язані між собою по текстовому (маються титри) і зоровому ряду, що не дозволяє змінювати порядок їх демонстрації. Кожен кадр діафільму є продовженням попереднього.

Показ озвучених діафільмів міг проводитися одночасно з відтворенням грамплатівки з дикторським текстом або музичним супроводом.

З поширенням побутових відеомагнітофонів діафільми практично вийшли з ужитку. Проте останнім часом інтерес до діафільмів знову виріс і зараз в Китаї випускають діапроектори «Світлячок» та «Реджіо», а в Білорусії продовжується випуск «Пеленг-500».

 

Кінофільм

Кінофільм (грец. kineo – рухаю, рухаюся + англ. film – плівка) – сукупність фотографічних зображень (кадрів), послідовно розташованих на кіноплівці (або іншому носії), зв’язаних єдиним сюжетом і призначених для відтворення на екрані за допомогою кінопроекційної апаратури (Додаток Б) [5].

Кінофільм забезпечує наочність і високу оперативність інформації. Наочність зумовлюється динамічним показом образотворчої інформації. Оперативність полягає в можливості подачі значної кількості наочної інформації за короткий проміжок часу.

Кінофільми відносяться до візуальних образотворчих документів динамічної проекції. Вони знімаються на чорно-білій або кольоровій плівках, що складаються з основи й світлочутливого шару. Іноді в захисних цілях плівка покривається лаком. Зображення на кіноплівці, як правило, якісніше й довговічніше, ніж на відеоплівці. При зйомці кінофільмів запис зображення і звуку йде окремо, вони з’єднуються в процесі редагування в спеціальній кіно лабораторії [9, с. 367].

За функціональним (цільовим) призначенням кінофільми підрозділяються на такі види: художні (ігрові), документальні, науково-популярні, навчальні, мультиплікаційні тощо. Художні фільми за жанрово-тематичною ознакою ділять на історичні, комедійні, пригодницькі, а також мелодрами, детективи, трилери, бойовики тощо. Основним змістом хронікально-документальних кінофільмів є справжні події. Вони містять багатий фактичний матеріал, є своєрідною візуальною пам’яттю людства. Виклад в загальнодоступній формі основ природних, технічних і гуманітарних наук, ознайомлення з їх історією, пропаганда досягнень науки і техніки складають зміст науково-популярних кінострічок різних жанрів. Кіноколекції, географічні, етнографічні, краєзнавчі, мистецтвознавчі та ін. фільми призначені для самоосвіти. У підготовці й підвищенні кваліфікації кадрів активно використовуються науково-виробничі кінофільми прикладного значення, пропагуючі нові досягнення науки й техніка, прогресивні методи праці. Джерелом естетичної насолоди та відпочинку, засобом вивчення історії й сучасного стану кіномистецтва є художні фільми [10].

За способом зйомки й проекції виділяють такі види кінофільмів: німий (із знятим зображенням), звуковий (із записом звуку), чорно-білий, кольоровий, широкоформатний, панорамний, стереоскопічний, поліекранний та ін.

Основними різновидами кінофільмів є неозвучені (німі) і озвучені (супроводжувані звукозаписами). Залежно від ширини плівки (8, 16, 35, 70 мм) і формату кадрів у їх екранному зображенні кінофільми поділяють на широкоплівкові та вузькоплівкові. За тривалістю демонстрації кінофільми діляться на два різновиди: повнометражні й короткометражні. За спеціальним призначенням розрізняють рекламний, тест-фільм, сувенірний фільм. Поширення кінозйомки в любительській творчості, науці, промисловості та ін. привело до поділу кінофільмів на професійні (призначені для кіномережі) і непрофесійні (любительські кінофільми) [7, с. 361].

Кінофільми, що виготовляється фірмами або студіями, мають текст, у якому подається коротка анотація фільму. На коробці з бабіною вказується автор фільму, прізвище режисера, оператора, назва кінофільму, назва студії або фірми, рік створення, розмір плівки, час демонстрації, швидкість проекції, ціна (Додаток В).

 

Відеофільм

Відеофільм (лат. video – дивлюся, бачу + film – плівка) – це фільм із записом зображення чи звуку на магнітну стрічку або оптичний диск для подальшого відтворення на екрані телевізора за допомогою відеомагнітофона. При відеозаписі зображення перетвориться телевізійною камерою в послідовність електричних сигналів (відеосигнали), які й фіксуються на магнітній стрічці або оптичному диску [9, с. 269].

Основний зміст відеофільмів складають класика світового й вітчизняного кінематографа, визначні твори театру, концертні програми, нариси про видатних діячів науки, художньої культури, про спорт, цикли, присвячені різним галузям знань, навчально-допоміжні курси, зокрема й іноземних мов, детективи, бойовики та ін. [10].

Відеофільм різноманітні за жанровим і функціональним (цільовим) призначенням: художній, науково-популярний, документально-публіцистичний, хронікальний, телевізійний тощо.

За матеріальною конструкцією відеофільми поділяються на плівкові й дискові, за способом запису і зчитуванням інформації – на магнітні або оптичні документи.

Можливість широкого вибору інформації й адекватне відображення дійсності роблять відеофільм одним з елементів універсального відеотерміналу інформаційного центру, сполученого з комп’ютерною системою [7, с. 262]. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.2. Фотодокумент як носій інформації

Фотодокумент містить одне або кілька зображень, отриманих фотографічним способом. Він є результатом документування за допомогою фотохімічного запису явищ об’єктивної дійсності у вигляді зображень          [4, с. 5].

Залежно від жанру і призначення розрізняють: художні, хронікально-документальні, науково-популярні, наукові фотодокументи, а також отримані шляхом фотографії і кінозйомки копії звичайних документів.

Залежно від прямої або зворотної тональності фотодокументи поділяються на негативи й позитиви (діапозитив). Негативними знімками називаються фотографічні зображення із зворотною передачею тональності об’єкту, що знімається, тобто такі, на яких насправді світлі тони виглядають темними, а темні –  світлими. Позитивні знімки з прямою передачею яскравості або кольору об’єкту зйомки [8].

За матеріалом носія інформації розрізняють фотодокументи на склі або плівці, а позитиви – на папері, плівці або склі (діапозитиви).

Розмір та інші показники фотопластин, фотоплівок і фотопаперу стандартизовані [7, с. 262 – 263].

 

Фотографія

Фотографія (грец. phos/photos – світло, grapho – пишу) – це знімок, отриманий фотографічним способом на світлочутливій пластині, плівці або папері [15, с. 45].

Фотографічне зображення об’єктів одержують на світлочутливих матеріалах, у яких під дією відбитих від предметів і сфокусованих об’єктивом світлових променів утворюється спочатку приховане, а потім відповідної хімічної обробки видиме чорно-біле або кольорове зображення предметів (знімок, картка). Фотографічний запис здійснюється за допомогою фотоапарата (фотокамери).

Історія виникнення фотографії почалася набагато раніше, ніж багато хто може собі уявити. Більше того, якщо в якості відправної точки для відліку історії фотографії взяти перші випадки застосування світла для отримання зображень, то вийде, що цьому мистецтву вже більше 1000 років – адже ще в X столітті арабський математик і вчений Альгазена з Басри, який вивчав поведінку світла і писав про основні принципи оптики, зауважив цікавий природний феномен. Він виявив перевернуті зображення на білих стінах затемнених кімнат і наметів, поставлених на берегах Перської затоки – зображення проходило через невеликий круглий отвір в стіні, у відкритому запоні намету. Отриману таким чином камеру-обскуру вчений використовував для того, щоб спостерігати за затемненнями сонця – вже в той час було відомо про те, що дивитися на сонце неозброєним поглядом може бути небезпечно.

Пізніше були спроектовані портативні камери-обскури, які представляли собою невеликі дерев'яні ящики, оснащені дзеркалом, які дозволяли проектувати зображення на матову пластинку. Цими пристроями часто користувалися художники, а знаменитий Леонардо да Вінчі навіть детально описав камеру-обскуру у своєму трактаті «Про живопис»         (Додаток Г).

Історія виникнення фотографії та солі срібла

Камера обскура була важливим попередником сучасної фотографії, але при цьому вона не дозволяла закріплювати отримані за її допомогою зображення. Тому серйозно говорити про історію виникнення фотографії можна тільки з XIX століття, коли в 1725 році професор Галльського університету в Німеччині, Йоганн Гейнріх Шульце, відкрив феномен світлочутливості хлориду і нітрату срібла. Під час дослідів, які проводив вчений, стало помітно, що речовина, яка потрапляє на сонячне світло, темніє, в той час як в темряві з нею нічого не відбувається. Ця подія виявилася ключовою для історії фотографії в XIX столітті. Втім, до повноцінної фотографії було ще далеко – адже Шульце не придумав, як закріпити зображення, отримане за допомогою світлочутливих речовин.

Вперше закріплене зображення вдалося отримати в 1822 році – майже через 100 років після відкриття світлочутливих речовин. Це зробив француз Жозеф Нісефор Ньєпс. Однак це зображення не збереглося, як і перша з існуючих фотографій – зроблена ним же в 1826 році знімок «вид з вікна», отримана за допомогою камери-обскури на олов'яній платівці, покритій тонким шаром асфальту. Незважаючи на те, що для історії виникнення фотографії ця подія мала величезне значення, до повноцінної фотографії було ще дуже далеко. Однак у методу Ньєпса була одне цікава перевага – після травлення асфальту виходило рельєфне зображення, і його легко можна було розмножити на будь-якій кількості примірників.

Новий етап в історії виникнення фотографії – дагеротип

Наступній події, яка стала важливою віхою в історії виникнення фотографії, ми зобов'язані учневі Ньєпса – Луї Дагеру. Саме Дагер зміг розробити відносно простий і придатний для масового застосування спосіб закріплення фотозображень. Основна ідея Дагера полягала в тому, щоб отримувати зображення за допомогою парів ртуті. Спочатку він проводив досліди з біхлоридом ртуті, але при цьому виходили дуже слабкі зображення. Тоді він вирішив удосконалити процес, експериментуючи з цукром і закисом хлору, і в 1837 році, після одинадцяти років дослідів, він, нарешті, зміг придумати перспективний спосіб закріплення. Вдосконалений варіант полягав у використанні підігрітих парів ртуті та обов'язковому змиванні частинок срібла, що не піддалися дії світла, за допомогою насиченого розчину кухонної солі.

Дагеротип (а новий спосіб отримав на честь свого творця саме таку назву) виявився найважливішим етапом в історії виникнення фотографії. Цей спосіб був відносно простим, і тому швидко став масовим. Втім, він не був позбавлений недоліків. Крім того, що для прояву знімків використовувалися токсичні пари ртуті, час експозиції досягав 30 хвилин, і тому отримувати знімки людей було досить важко – спробуйте нерухомо просидіти протягом півгодини.

Подальша подія, яка здійснила великий вплив на історію виникнення фотографії, відбулася в Англії, коли в 1840 році Вільям Тальбот розробив спосіб створення позитивної копії на сольовому папері з паперового негативу, за допомогою якого можна створити будь-яку кількість наступних копій. Ця технологія поєднувала в собі високу якість і можливість копіювання. Тальбот назвав цю технологію «калотипією», а неофіційно її охрестили «толботипією». Ця технологія в чомусь стала основою сучасної плівкової фотографії.

Варто відзначити, історія виникнення фотографії розвивалася нерівномірно, і часто в різних місцях придумувалися схожі способи фотографії приблизно в один і той же час.