Колекції кінофотофонодокументів у фондах бібліотек

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 3. КОЛЕКЦІЇ КІНОФОТОФОНОДОКУМЕНТІВ

В ФОНДАХ БІБЛІОТЕК

У фондах сектора нотних видань Національної  бібліотеки  України імені В. І. Вернадського (НБУВ) зберігається найбагатша музична скарбниця нашої держави. Серед унікальних нотних колекцій Розумовських, І.І.Гаврушкевича, рукописів творів сучасних українських композиторів та інших значне місце займає музейний фонд грамплатівок поч. XX ст.

Оскільки сучасна апаратура не придатна для відтворення записів, цей фонд не використовується для обслуговування читачів, а зберігається як архів і видається лише для наукових досліджень.

Видатною пам'яткою музичної україніки, яка зберігається у фондах НБУВ, є грамплатівка (№ 92088) із записом голосу та автографом славетної української співачки Соломії Крушельницької (1872-1952). Гастролюючи у театрі La Scala в Мілані (1907), вона записала в італійській грамофонній компанії «Фонотипія» арію та романс Адріани з опери Чилеа «Адріана Лекуврер» у супроводі великого оркестру.

Є в музичному фонді НБУВ кілька платівок фабрики «Пишущий Амур» із записами голосу Ф.Шаляпіна( 1873-1938), який виконує «Соловейка» П.Чайковського (4-22583), а з українського репертуару - «Ой зелений дубе» (4-22587) тощо. «Соловейка» співак записував двічі: в 1932 p. (№ 2825) і в 1913-1914 pp. У НБУВ зберігається повторний запис.

Серед платівок із записом голосу Е.Карузо у фондах НБУВ –  цікава серія продукції фірми «Monarch Record «Gramophpone», яка мала відділення в різних країнах. У фірмі «Deutsche Granimophon-Gesellscliaft» співак записав арію Аддіо Тості (2-052035), в Іспанії - пісню «Лоліта» Буцці-Печіа (Buzzi-Peccia (062005), а у Франції - арію Фауста Гуно (332030). Ця ж фірма записала в Ризі українську народну пісню «Ой у лузі та ще й при березі» (022180) у виконанні Ф.Шаляпіна з хором Імператорської московської опери (під керівництвом М Л.Семенова), а також дует Левка й Ганни з опери «Майська ніч» М.Римського-Корсакова (024036) (співають у супроводі оркестру артисти російської опери В.П.Дамаєв і В.Н.Петрова-Іванцова).

Український репертуар був дуже поширений у тогочасних грамофонних записах. Вважається, що перші записи українських пісень (пісня «Сонце низенько» і дует Оксани й Андрія з опери С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм») здійснило товариство «Еміль Берлінерс Грамофон» у Лондоні 1899 p. під час гастролей російського хору С.Медведєвої. На жаль, записи розшукати не вдалося.

У 1907р. інженер-звукотехнік фірми «Грамофон» Сінклер Дербі записав у Полтаві голос видатного драматурга, актора й режисера МЛ.Кропивницького та українські пісні у виконанні оперного співака М.Ф.Швеця. Напевне, тоді ж було записано «Заповіт» Т.Шевченка у виконанні українського хору П-А-Шереметінського (є у фондах НБУВ). Цей запис відіграв важливу роль в атрибуції авторства твору, оскільки на обкладинці першого віщання хорової партитури прізвище композитора Г.П.Гладкого (1849-1894) було скорочено до Г-го. Після виходу цієї платівки, де вказаний автор музики. авторство стало безперечним.

Одна з поширених в Україні грамофонна фірма «Сірена гранд рекорд» (Вільно) мала відділення у Варшаві, Одесі, Петербурзі й Москві. Платівки з її етикеткою з'явилися на рубежі 1908-1909 pp. Ф.Погребенник вважає, що запис цією фірмою пісень «Закувала та сива зозуля» і «Гей, не дивуйте, добрії люди» (№9449) у виконанні малоросійського хору під керівництвом Н.І.Кочергінаналежить до 1910р. На конверті цієї грамплатівки вказано адресу: Київ, Хрещатик, 41 у бельетажі – і прізвище власника – Г.І.Індржишек.

Після відкриття у 1912 р. в Києві грамофонної фабрики виготовляються власні грамплатівки з етикетками «Артнстотипія» і «Екстрафон». У фонді НБУВ є декілька платівок цієї фірми із записами Київського симфонічного оркестру під керуванням відомого на той час диригента театру Бергоньє Б.І.Воячека (1857-1934). Номери платівок-№117. 118 і 121,122 – говорять про те, що записи здійснено на початку виробництва платівок в Україні.

Знайомство з музейним фондом грамплатівок НБУВ свідчить про давні традиції українського музичного грамзапису і значні художні надбання музичної україніки в цій галузі.

Унікальною пам'яткою минулого є фонографічні воскові циліндри (ФВЦ). ФВЦ з фонозаписом – це особливий вид документів, носієм інформації яких є нетрадиційний композиційний матеріал на основі карнаубського та інших твердих рослинних восків з додаванням бджолиного воску, парафіну, ладанного масла та пластифікаторів (рицинова й оливкова олії, мінеральні мастила тощо). Обстеження показало, що найхарактернішими пошкодженнями ФВЦ є механічні, фізико-хімічні, біологічне. Щоб запобігти передчасному руйнуванню фоноциліндрів, слід дотримуватися певних умов зберігання. Реставрація фонозаписів є надзвичайно складною і тонкою операцією, яка виконується, зважаючи на конкретну цінність тієї чи іншої одиниці зберігання.

Найбільшим зібранням ФВЦ у нашій державі є колекція фонозаписів єврейського фольклору НБУВ, сформована в 1929-1936 pp. Інститутом єврейської пролетарської культури, пізніше реорганізованим у Кабінет єврейської культури АН України (1936-1949). Колекції фонозаписів в Україні: Центральний державний кінофотофоноархів (20 од. зб.); Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського НАНУ. На сьогодні загальна кількість ФВЦ, що зберігаються в інституті рукописів НБУВ, становить 1014 од. зб.

У 1877 р. Т. Едисон (США) винайшов фонограф, який дав змогу записувати інформацію на циліндричних звуконосіях. Ч. Тайнтер удосконалив як сам прилад (електричний привід був замінений годинниковим пружинним механізмом з відцентровим регулятором, що забезпечувало рівномірне обертання циліндра), так і циліндр-звуконосій (олов'яну фольгу (станіоль) заступив еластичний матеріал - воскова композиція). Перекупивши патенти Ч.Тайнтера, Т.Едисон організував компанію по виробництву фонографів «Edison Busines Phonograph».

Універсальність фонографа (і записував, і відновлював звук) сприяла його швидкому розповсюдженню в світі. Аж до середини 30-х років ХХ ст., тобто протягом майже 60 років з часу винаходу, фонограф слугував для збирання фольклорної музики та пісень, запису голосів видатних діячів культури й історії.

У багатьох бібліотеках та архівах світу збереглися різні за обсягом колекції ФВЦ, зокрема:

• Фольклорному центрі Бібліотеки Конгресу (одне з найбільших зібрань);
• Віденському фонограмархіві; Фоноархіві Берліна;
• Національному звуковому архіві Британської бібліотеки (З тис. од. зб.); Центральному державному архіві звукозапису (майже 400 од. зб.); Музеї музикальної культури ім. М.Глінки; Політехнічному музеї; Музеї Л.М.Толстого (19 од. зб.) (усі - Москва); Фоноархіві інституту російської літератури Російської Академії наук (Пушкінський Дім) (7 тис. од. зб.); Музеї зв'язку - (обидва - Санкт-Петербург).
• Колекції фонозаписів в Україні (Київ): Центральний державний кінофотофоноархів; Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського НАНУ.

У 1930 p., після закриття в Ленінграді єврейських установ, у Київ було передано велику збірку фономатеріалів з Єврейського історико-етнографічного музею, її основний розділ - це матеріали фольклорних експедицій Єврейського історико-етнографічного товариства 1911-1914 pp.

У лютому 1930 р. в архів Інституту єврейської пролетарської культури було передано ще 29 фоноциліндрів з приватної колекції, сформованої за матеріалами етнографічної експедиції 1912 p.

Дружні стосунки та обмін досвідом між НБУ ім. В. І. Вернадського та Національною бібліотекою Польщі (Бібліотека Народова – далі БН) сприяють збагаченню обох книгозбірень. Так, фонди НБУ поповнилися переданими бібліотекою Музичної академії ім.Ф.Шопена, Музичним товариством його імені, Спілкою композиторів Польщі документами музичної полоніки, а також подарованими видавництвом «Pro Musika Camerata» різними виданнями (близько 70 од.), зразками бібліографічних описів (БО) та бланків.

Музичні бібліотеки Польщі зацікавлені в обміні виданнями та мікрофільмами, а передані нам фонди Спілки композиторів України дають змогу здійснювати його. Проведено попередній обмін інформацією з цих питань з п. Піглою (БН), Софією Ольжевською (Музична академія), п. Заморським (Ягеллонська бібліотека).

Безперечно, унікальні фонди Ягеллонської бібліотеки потребують ґрунтовного обстеження і дослідження, оскільки там є матеріали з історії та культури України. У відділі рукописів, наприклад, зберігаються автографи Мазепи на охоронних грамотах 1699 і 1705 p., автограф поеми Ю. Словацького «Мазепа». Рукописний фонд музичного відділу - 4 тис. од. зб.

 

 

ВИСНОВКИ

У курсовій роботі ми звернулися до розгляду історії дослідження кінофотофонодокументів українськими науковцями. Значний внесок у розроблення теоретичних та практичних аспектів становлення, розвитку та функціонування аудіовізуальних документів у документно-соціальних комунікаціях зробили документознавці, архівісти, джерелознавці й історики, розроблена ними джерельна база слугує основою для подальшого перспективного вивчення  кінофотофонодокументів як документних джерел інформації. Вагомий внесок у дослідження зробили Кушнаренко Н. М., Болтянський Г. М., Донде О. М., Греков Б. Д., Бернштейн С.І., Маркітан Л. П. Окремі публікації присвятили цьому питанню В. В. Бездрабко та Г. М. Швецова-Водка.  

З’ясували, що кінофотофонодокумент –  документ, що містить зображальну і (або) звукову інформацію, яку фіксують і відтворюють відповідними технічними засобами. У порівнянні із іншими документними джерелами інформації аудіовізуальні документи мають низку переваг, серед яких комплексна дія на різні аналізатори людини, що знижує вірогідність втрати інформації, неминучої при одноканальному сприйнятті; вони забезпечують адекватну фіксацію і тиражування образної і звукової інформації, тобто вербально-текстовими документами й емоційну основу, ефект присутності при сприйнятті інформації.      

Для визначення різновидів кінофотофонодокументів розглянули їх класифікацію. Так, за каналом сприйняття інформації, зафіксованої в документі, кінофотофонодокументи ділять на три види: візуальні; аудіальні;  аудіовізуальні. За способом документування також ділять на три види: кінодокументи, фотодокументи й фонодокументи. Кінофотофонодокументи різні за матеріальною конструкцією, оскільки можуть випускатися на бабіні, касеті, дискеті, стрічці, кадрі, компакт-диску.

На сьогоднішній день кінофотофонодокументи відіграють величезну роль і сучасне суспільство не мислить свого існування без звукозапису, кінематографа й телебачення, як масових комунікативних засобів спілкування, політична, соціальна, культурна та історична цінність яких незаперечна.

Важливе місце серед документних джерел інформації посідають кінофільми, діафільми, діапозитиви, грамплатівки, магнітні фонограми, які в сукупності називають кінофотофонодокументами. З метою комплексного вивчення кінофотофонодокументознавсва розглянули загальну характеристику різновидів аудіовізуальних документів: кіно-, фото-, фотодокументів.

Кінодокумент – образотворчий документ, зміст якого передано фотографічним способом у вигляді комплексу послідовно розташованих на кіноплівці зображень, що відображають предмети, явища, події у русі. Кінодокументи відображають події, факти в динаміці, виникають у момент конкретної події.  Матеріалом для кінодокументів слугує кіноплівка, створена на спеціальній основі. Основними видами кінодокументів є діа-, кіно-, відеофільм.

Фотодокумент – образотворчий документ, створений фотографічним способом. Фотодокументи наочні, точні, завдяки чому вони знайшли широке застосування в багатьох галузях діяльності людини: в науці, мистецтві, техніці. Фотодокументи виготовляються на папері, склі та інших матеріалах зі спеціальним покриттям, що темніє  під впливом  світлових  променів. Комплекс фотодокументів становлять фотографії та діапозитиви.

Під фонодокументом розуміється документ, що містить звукову інформацію, зафіксовану будь-якою системою звукозапису. Запис звуку виробляється на спеціальному матеріалі: валіку фонографа, платівці, кіноплівці, фотопапері, магнітній стрічці, диску, лазерному диску тощо. Сфера поширення дуже розгалужена. До фонодокументів відносять грамплатівки та фонограми. 

З метою визначення найбільш функціонально оптимального виду кінодокументів здійснили порівняльний аналіз переваг та недоліків окремих їх різновидів, а саме: діафільмів, кінофільмів та відеофільмів.  Так, головною перевагою діафільмів є те, що швидкість показу залежить від того, хто демонструє, а кожен кадр може вивчатися так довго, як потрібно, що неможливо при використанні кінодокументів динамічної проекції. Діафільми прості в обігу і зберіганні, можуть демонструватися на нескладному обладнанні й не вимагають для демонстрації спеціальних умов. Одночасно позитивною й негативною рисою діафільмів є суворо заданий порядок кадрів, який, з однієї сторони, допомагає користувачу уловити логіку розвитку теми, але, з іншого боку, не дає можливості змінити порядок показу окремих кадрів. За необхідності з діафільмів можна зробити слайди.     

Інформаційні  можливості кінофільмів набагато ширші й багатші, оскільки сприймане на екрані впливає на глядача не тільки як інформація про явища, предмети, але і як їх безпосереднє адекватне відображення. Це дозволяє спрямовувати увагу користувача на головну й суттєву, впливаючи на емоційну й пізнавальну сторони сприйняття.   Відеофільм перевершує кінофільм за такими параметрами, як простота виготовлення й показу, вартість виготовлення й устаткування для виготовлення й демонстрації, тривалість створення. Відеофільм знімається невеликою і легкою відеокамерою, запис зображення і звуку йде одночасно. Велика доступність обладнання для показу відеофільм зумовила практику переписування кінофільму на відеоплівку. Недоліком відеофільмів є обмеженість аудиторії для його показу: при проектуванні на великий кіноекран чіткість знижується. Крім того, частий показ відеофільму призводить до спотворення зображення.     

Таким чином, можемо визначити, що безумовного лідера серед кінодокументів не має, оскільки як діафільми, кінофільми так і відеофільми мають низку позитивних і негативних рис, тому необхідно констатувати, що діафільми, кінофільми й відеофільми рівноправні у функціонуванні в середовищі соціальної документної комунікації.