Історичний аспект трактовки документознавства

У 1969 р. відбулося юридичне оформлення документознавства як наукової спеціальності, а дещо пізніше — і як навчальної дисципліни. Вона почала викладатися в Московському державному технічному університеті ім. М.Е.Баумана та Московському державному інституті культури та мистецтв, а згодом — в інших навчальних закладах СРСР.

Прибічники інформаційної  теорії походження документознавства в статусі науки інформаційного циклу її становлення пов'язують із процесами розвитку наукового прогресу та інформаційної діяльності.

Розвиток друкарства, удосконалення поліграфічної справи на початку XVI ст. спричинило появу значної кількості друкованої продукції. Початковим питанням стало проведення її аналізу не тільки для обліку, а й видання відповідних посібників, для орієнтації читачів і надання їм відповідних рекомендацій.

Прикладом ретроспективного бібліографічного покажчика став бібліографічний твір англійця Джона Бейла, що був опублікований в 1548 р. Своєрідним бібліографічним відгуком на збільшення книговидань став також випущений в Римі у 1559 р. бібліографічний покажчик заборонених церквою книг до видання, продажу та читання.

Необхідність певним чином описувати й оцінювати  книги стала вимагати наявності  відповідних знань і професійних навичок. Серед перших робіт про «документ» у цьому напрямі слід відмітити видане в Парижі у 1763— 1788 рр. «Керівництво з бібліографії», або «Трактат про знання рідкісних і унікальних книг», а також «Вступ до книгознавства» М.Деніса, який ототожнював поняття бібліографії, бібліології та книгознавства. Бібліографію цей дослідник визначив саме як науку про книгу в цілому, включаючи рукописи, знання про шрифти, друкарську справу, бібліотеки та описи книг. Упродовж XIX ст. бібліографія й книгознавство розглядались як єдина наука, і лише на початку XX ст. вони сформувались як окремі науки [14, с.13].

Період XIX — поч. XX ст. в історії знаменується потребою в оперативному способі інформування, переходом провідних країн світу до нових соціально-економічних та суспільно-політичних відносин. Відбувається становлення індустріального суспільства, яке вимагало зміни та регламентації соціальних відносин. Гостріше стала усвідомлюватися необхідність вивчення будь-яких каналів передачі інформації, в тому числі документальних.

Структура, загальні властивості та закономірності надання, передачі та одержання інформації починає розглядатися новою науковою дисципліною — документацією.

Основоположниками документації як практичної діяльності і прикладної інформаційної наукової дисципліни є бельгійський учений Поль Отле (1868—1944) і його сподвижник та однодумець Анрі Лафонтен (1854—1943). їх погляди та ідеї знайшли практичне втілення в діяльності Міжнародного бібліографічного інституту, створеного в 1895 р., а в 1931р. перейменованого в Міжнародний інститут документації. За рішенням Міжнародного конгресу з документації (Париж, 1937) на базі інституту в 1938 р. була створена Міжнародна федерація з документації (МФД),). Пізніше вона отримала назву МФІД — Міжнародна федерація з інформації і документації [14, с.14].

Пропагуючи свої ідеї й прагнучи до найбільш широкого розповсюдження світової документаційної діяльності, П.Отле неодноразово виступав на міжнародних конференціях, публікував статті й, нарешті, у 1934р. видав фундаментальну працю «Трактат про документацію». В цій праці він сформував концепцію універсального розуміння поняття «документ» та загальні засади теорії документації. Теорія документації, на думку П. Отле, призначалася для вивчення:  книги у широкому контексті цього слова;  документа — книги (видання) та адміністративного документа;  документації, що відповідає сучасному розумінню теорії інформаційно-аналітичної діяльності [13].

Вважається, що термін «документація» був уперше використаний П.Отле ще в 1905 р. у доповіді на Міжнародній конференції з економіки. Науковець запропонував дану назву використовувати як групу процесів, пов'язаних з документами (виробництво, передача, нагромадження) в певних інституціях (бюро, інститут, редакція, видавництво, бібліотека, офіс), головною метою яких є надання послуг щодо швидкого й повного отримання будь-якої інформації необмеженій кількості споживачів.

Основним завданням документації Поль Отле вважав аналіз, класифікацію та узагальнення знань про документ, сприяння визначенню теоретичних і  практичних понять терміна документ, розробку додаткових форм подання даних [13].

Всю зафіксовану на тих  чи інших носіях сукупність документів П. Отле також вважав за потрібне включати в документацію: рукописи, друковані видання, гравюри, креслення, схеми, кіно- та фотодокументи, карти, малюнки, записи голосу, ноти, медалі, листівки і т.д. До документації він відносив навіть скульптури, технічні предмети, що знаходяться у музеях, пам'ятки архітектури тощо, тобто будь-яке джерело інформації, утілене в матеріальній формі [13].

Оскільки поняття «документ» у трактуванні П. Отле охоплювало носії інформації, з якими переважно  працюють в бібліотеках, архівах і музеях, то цю науку називали також «книго-архіво-музеєзнавство». Розуміння документа тут майже збігається з трактуванням висловленим ще наприкінці XIX ст., Ш.В.Ланглуа та Ш.Сеньобосом, які також основними сховищами документів вважали архіви, бібліотеки та музеї [14, с.15].

Висунуте П.Отле й утілене  в життя визначення документації як діяльності по збиранню, зберіганню і наданню в користування документів спочатку одержало досить широке міжнародне визнання й поширення. Документація, що розумілась як система знань, яку можна подати як науку, технологію та практичну діяльність, широко обговорювалася у виданнях Міжнародної федерації з документації. У різних країнах створювалися проекти й організовувалися центри документації.

Широке тлумачення науки  про документ зустріло розуміння й серед російських фахівців. Про це свідчить, зокрема, визначення поняття документ, сформульоване в 16-ому томі «Нового енциклопедичного словника», що видавався Ф.А.Брокгаузом та І.А.Ефроном. Поняття «документ» у ньому було подано не тільки в традиційному для того часу, юридичному змісті, але й у цілком співзвучному з тим, що пропонував П. Отле: «Документ у широкому розумінні — будь-який неживий предмет, що містить у собі сліди людської думки й діяльності» [14, с.15-16].

Палким прихильником та пропагандистом ідей бельгійського вченого був відомий російський бібліограф Б.С.Боднарський, який у 1924—1925 рр. у Москві й Рязані видав російською мовою посібник П.Отле «Загальна організація документації».

Документаційна наука  стала декларувати своїм завданням вивчення процесів класифікації та розповсюдження (а з середини 1940-х рр. — і створення) документів у всіх сферах соціальної діяльності. У 1950-х рр. результати досліджень різних її напрямів публікувалися в часописах «Атегісап Оосшпепіаііоп» (СІЛА), «Кеше оіа Воситеп-Іапоп» (Нідерланди), «Воситепіаііоп» (Німеччина) та в інших періодичних виданнях.

На ниві цієї науки працювали  такі відомі вчені, як С.К.Бредфорд (у 1948р. опублікував працю під назвою «Документація»), Сюзання Бріє (мадам  «Документація»), Джесі Шира, Луї  Шорс, Вальтер Шюрмайтер, Фриц Донкор Дюйвис, Ш.Р.Ранганатан, О.Франк, Б.С.Віккері [5, с.26].

Матеріали з цієї галузі знань публікували у спеціалізованих журналах чи неперіодичних виданнях, що, як правило, випускалися міжнародними або національними організаціями, а також у архівознавчій періодиці. Так Міжнародна рада з управління документацією розпочала випуск «Тhе Іпtегпаtiопаl Rесогds Мапаgеmепt». Збірники статей, нормативних документів та матеріали конференцій почали видаватися під егідою ЮНЕСКО у межах програми з управління документацією та архівами — RАМР.

Документознавчій проблематиці присвячений також заснований у США в 1944р. часопис «Тhе Kесогci», окремі матеріали розпочало випускати періодичне видання «Offiсе». Зросли обсяги потоків публікацій з проблем документування, зазначена проблематика стала розглядатись як дослідницький рудимент «документаційної науки» (зокрема, у Франції, Іспанії, Бельгії та ін.).

Відомий польський дослідник  Ян Мушковський у статті «Документація  і документологія», опублікованій 1946 р., у межах документаційної науки (документації) відокремлює її наукову основу — документологію, яка в подальшому, на його думку, може трансформуватися в інформаціологію [14, с.17].

У 50-ті рр. XX ст. у центрі уваги фахівців — теоретиків і практиків документації — виступають поняття «інформація» і «комунікація». Починає усвідомлюватися той факт, що головною метою є забезпечення функціонування укладеної в документах інформації, її включення в систему суспільних комунікацій. Поступово головним об'єктом документації стає не документ, а інформація.

Перехід до «інформаційної» науки замість «документаційної», завдяки уявленню про документацію як інформаційно-комунікаційну діяльність, необхідну для існування наукових знань, закладену ще в працях П.Отле, ставав усе більш природним і логічним. Значну роль в переорієнтації зіграла підвищена увага до можливостей ЕОМ по нагромадженню й пошуку інформації. Поняття «інформація» пережило друге народження в кібернетиці, увійшовши в число загальнонаукових категорій.

Гостріше стала усвідомлюватися  необхідність вивчення будь-яких каналів передачі інформації, не тільки документальних. Документаційні центри й інститути почали перейменовувати на інформаційні.

У той же час у деяких країнах поряд із новою назвою продовжувалась зберігатися попередня. У поняття інформаційної й документаційної діяльності вкладався різний зміст. Міжнародні конгреси, конференції, співробітництво в міжнародних організаціях, таких як Міжнародна федерація з документації і Міжнародна організація стандартизації, сприяли зближенню позицій, формуванню єдиного підходу до вирішення кардинальних проблем (поняття «документація» використовується й сьогодні у деяких країнах Західної Європи, як певна сукупність документальних джерел інформації незалежно від їхнього характеру і виду (друковані, рукописні, електронні).

У результаті зазначеного  почала формуватись інформатика — наука, що всебічно розглядає проблеми теорії інформації й комунікації, питання організації процесів збору, збереження й пошуку інформації, у тому числі за допомогою сучасних засобів автоматизації. Розвиток цієї науки продовжується й дотепер, розробляються різні наукові підходи, але завжди до числа її основних понять відноситься «документ».

У Радянському Союзі  відродження документаційних ідей відбувається у 1960-ті роки минулого століття на новій основі — головна увага приділяється інформаційному забезпеченню науки, розвитку переважно наук точних, природничих і технічних. Тому нова наукова дисципліна одержала спочатку назву «теорія наукової інформації» або «теорія і практика науково-технічної інформації» [14, с.18].

Незабаром автори провідної  концепції «теорії наукової інформації»  О.І.Михайлов, О.І.Чорний і Р.С.Гіляревський дійшли висновку про необхідність зміни  назви цієї наукової дисципліни на «наукову інформатику» [52].

Дослідження автоматизації інформаційних процесів стимулювало розвиток інформатики, хоча цей термін в країнах, де він став уперше використовуватися, розуміють по-різному. Так, у Франції ним позначали науку про засоби обчислювальної техніки, а в СРСР — дисципліну, у якій головним об'єктом виступають наукова інформація, наукові комунікації, науково-інформаційна діяльність, і саме тут враховуються найвагоміші результати документаційної науки.

Одночасно з інформатикою в СРСР на базі документаційних ідей сформувалася інша наукова дисципліна — документалістика. На думку М.І.Стяжкіна і М.Д.Кравченка [16, с.21], термін «документалістика» на теренах СРСР був уперше запропонований В.А.Успенським у 1958 р. на семінарі з теоретичних основ наукової інформації в Лабораторії електромоделювання ВІНІТІ АН СРСР. Цей новий науковий напрям став пов'язувати документацію з технічними засобами оброблення, зберігання й видачі інформації, що міститься в документах, та інформацію про самі документи.

Документалістика стала  претендувати на роль узагальнюючої науки, що вивчає документальні системи з погляду їхньої оптимізації. Вона досить активно розвивалася у 1960-х рр.; її розуміли також як прикладну галузь кібернетики, що вивчає властивості документа і документальної інформації, організацію документальних потоків і масивів, зокрема в архівах, бібліотеках та музеях.

Найвідоміший провідник  ідей документалістики Г.Г.Воробйов опублікував  у 1973 р. монографію «Документ: інформаційний  аналіз», яка відіграла помітну  роль у розвитку документознавства. У цьому ж році була опублікована також монографія К.І.Рудельсон, де в контексті проблем архівної класифікації документів були розглянуті досягнення у вирішенні питань у межах документаційної науки та інформатики.

Однак у подальшому документалістика не набуває поширення; найбільше про неї згадують у працях з архивознавства, причому не розкриваючи її змісту й споріднюючи з інформатикою.

Поширення з початку 1970-х  років електронних комунікацій  зумовило поєднання проблематики дисциплін, пов’язанних зі створенням, зберіганням та використанням електронних документів. Виникла необхідність формування комплексу інтегруючих знань, у якому синтезувалися загальні знання про документ, досліджувалась історія та теорія документа, формувався загальний поняттєво-категоріальний аппарат, враховувалися думки концептуальних напрямків чи поглядів щодо розвитку знання про документ.

Ще на початку 1970-х років російський вчений В.М.Автократов показав наявність  двох точок зору на зміст документознавства: перша відповідає теорії й методиці документування управлінських процесів, а друга – вважає його як узагальнюючу науку про способи фіксації реальної дійсності взагалі. Цей відомий вчений розглядав документознавство “як своєрідну метанауку, яка повинна розробляти загальні питання теорії документонакопичення й практику документування всіх сфер діяльності людини, узагальнювати результати досліджень документів у всіх гуманітарних і технічних науках” [1,с.33]. І хоча йшлося про “власне” документи, ідея синтезуючої науки про документ була плідною і набула в наші часи нового змісту.