Літературна дискусія 1925-1928рр.

Троцького перемогли досить легко. Наступна ж партійна конференція, що відбулася в січні 1924 року, обнародувала резолюцію про єдність партії (що раніше зберігалася в секреті), і Троцький був вимушений замовкнути. Восени 1924 він, проте, випустив книгу «Уроки Жовтня», в якій недвозначно стверджував, що революцію робив він з Леніном. Тоді Зіновьев з Каменевим "раптом" пригадали, що до VI з'їзду РСДРП(б) в липні 1917 р. Троцький був меньшовиком. Партія була в шоці. У грудні 1924 р. Троцького зняли з поста наркомовенмора, але залишили в Політбюро.

• «Договірна федерація». Утворення Cоюзу РСР і Україна.

Україна була приєднана до радянської Росії під час громадянської  війни за допомогою збройної сили. У ній розбудувалася система  установ та органів військової та цивільної влади, яка нічим не відрізнялася від існуючої в Росії. Водночас республіка була визнана незалежною, хоча її кордони позначалися тільки на географічній карті. Поява національної радянської державності з усіма  її атрибутами (столиця, органи влади, державна символіка) стала наслідком  прагнення більшовиків послабити конфронтацію з визвольним рухом пригноблених народів колишньої Російської імперії.

• Курс на ліквідацію національної державності.

У серпні 1922року було створено комісію оргбюро ЦК БКП(б) для  підготовки проекту вдосконалення  відносин між радянськими республіками . Комісія оргбюро ЦК схвалила розроблений Сталіним проект рішення «Про відносини РСФРР з незалежними республіками», яким передбачалося входження республік до Росії на правах автономних.

В країні панувала не відображена  в Конституції диктатура партійних  вождів. Вони контролювали через парткоми геть усе, починаючи з виборів  до радянських органів влади. Симбіоз  партійної диктатури  з цілком реальною владою радянських органів  давав більшовикам можливість будувати державу в будь-яких  організаційних формах. Видимі конструкції влади  не мали особливого значення, оскільки за ними ховалася незрима диктатура  суворо централізованої партії.

Ніхто не вбачав небезпеки  у тому, що створювана держава спиратиметься  на цю диктатуру, тобто поставить  себе в залежність від існування  партії. Слово «Росія» мало зникнути з назви цієї держави, а відтак і з назви партії. Сама Росія ставала однією з юридично рівних республік в державному утворенні, для якого Ленін запропонував назву: Союз Радянських Соціалістичних Республік.

Було створено конституційну  комісію на чолі зі Сталіним. Вони розробила  концепцію відносин між урядами  створюваного Союзу і колишніх незалежних республік. Комісія прийняла демагогічну  норму, яка «врівноважувала» втрату республіками статусу незалежних: кожна  з них у будь-який момент могла  вийти зі складу Союзу. (Її доленосне  значення розкрилося лише після перших вільних виборів у союзних  республіках у 1990році.)

• Зміст політики українізації

Українізація 1920—30-х —  Тимчасова політика ВКП(б), що мала загальну назву коренізація — здійснювана з 1920-х до початку 1930-х років ЦК КП(б)У й урядом УРСР з метою зміцнення радянської влади в Україні засобами поступок у вигляді запровадження української мови в школі, пресі й інших ділянках культурного життя, а також в адміністрації — як державної мови республіки, прийняття в члени партії та у виконавчу владу представників української національності.

Причини проведення українізації

Політика українізації суперечила великодержавним прагненням ВКП(б), але була вимушена ворожим відношенням до радянської влади з боку населення України, національна свідомість якого зросла за попередні десятиліття — і особливо після національної революції 1917—1920 років, а також загрозою інтервенції Польщі, підтримуваної Антантою. Зважаючи на ці небезпеки (подібні й в інших республіках), ВКП(б) змушена була піти на поступки національним рухам, насамперед українському, і по перших роках відверто великодержавницької політики у низці постанов з'їздів, чотирьох конференцій визнала остаточне запровадження в школі й адміміністрації рідної мови національних республік, при одночасному збільшенні питомої ваги місцевих кадрів у всіх ділянках економіки й культури. Внаслідок цієї зміни політики Раднарком видав 27 липня 1923 декрет «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ», за яким українська мова запроваджувалася в усіх типах шкіл з визначеними термінами їх українізації.

Другий декрет, ухвалений  ВУЦВК і Раднаркомом УССР 1 серпня 1923, «Про заходи рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови» зобов'язував запроваджувати українську мову на всіх щаблях державного управління. Але обидва ці декрети (хоч ухвалені на підставі постанов XII з'їзду РКП(б) (17—24 квітня 1923), на якому представники національних республік дуже гостро піднесли національне питання) наражалися на опір у самій КП(б)У, де на ті часи українці становили меншість (КП(б)У тоді складалася в переважній більшості з росіян й осіб інших національностей, байдужих, а то й ворожих українській культурі). Інтенсивніша українізація почалася щойно з 1925, коли під тиском української частини КП(б)У були усунені з постів секретарів її ЦК Е. Квірінґ і Д. Лебедь, які доти одверто виступали проти будь-яких поступок українській культурі. У квітні 1925 ЦК КП(б)У ухвалив резолюцію про українізацію, в якій було зазначено, що «справа зміцнення союзу робітничого класу з селянством і зміцнення диктатури пролетаріату на Україні вимагає напруження ком. сил усієї партії для опанування української мови та українізації...» 30 квітня 1925 ВУЦВК і Раднарком УССР ухвалили спільну постанову про заходи щодо термінового проведення повної українізації радянського апарату, а пленум ЦК КП(б)У 30 травня — резолюцію на українізацію партійного та проф. апарату і радянських установ. Головною роллю у дальшому здійсненні українізації відігравав Народний комісаріат освіти (якому тоді підпорядковувались й усі ділянки культури), очолений до 1926 О. Шумським, а після його усунення М. Скрипником.

Українізація сприяла  прискоренню ліквідації неписьменності, що зменшилася з 47% на 1926 до 8% у 1934. Початкове шкільництво (з семирічкою включно) було українізоване від 80% у 1926 до 88,5% у 1933. Українізація середнього (фахового) шкільництва і вищих навчальних закладів відбувалася повільніше: від 19% на 1923 до 28,5% у 1926 і 69% у 1929.

В офіційних документах підкреслювалося, що українізація не повинна обмежуватися лише мовою, а має охопити культурний процес у цілому і довести до опанування української кадрами всіх ділянок економічного й культурного життя країни. За десять років українізації (1923—1933) українська література, мистецтво, театр (1931 на всіх 88 театрів 66 було українських, 12 єврейських, 9 російських), кіно, попри ідеологічні гальма, зазнали значного розвитку, і цей період часто називають добою культурного відродження

До українізації зрусифікованих міст багато спричинилися українська преса й видавництва: якщо на 1922 українських газет майже не було, то на 1933 їх було 373 (з усіх 426) з накладом 3,6 млн примірників, 89% від загальної кількості часописів в Україні (1926 преса була українізована на 60%); на 1933 українських журналів було 89 на всіх 118; книжкова продукція була українізована на 83%.

Досягнення

До позитивних прикмет  українізації належить закріплення  бодай на деякий час частини завоювань української революції 1917—1921 років, зміцнення позицій українства в місті, зокрема й коштом напливу до них сільського населення, якому українізація полегшувала влаштування в місті. Позитивними були також спроби (з ініціативи Миколи Скрипника) поширити українізацію поза кордони УРСР на етнографічно українські території РРФСР (Курщина, Вороніжчина, Саратовщина, Кубань, Казахстан), зокрема у намаганні запровадити там україномовне шкільництво, пресу, постачання української літератури тощо, як також (щоправда, ще менш успішні) домагання українізації армії (Школа червоних старшин у Харкові, газета «Українське Військо». Округи «Червона Армія», що виходила до середини 1930-их pp.). Активно проходила українізація в Кубанській, Донській, Армавірській, Тверській, Майкопській, Сельській, Ставропольській та інших областях РРФСР. Тут відкрилися українські хати-читальні, клуби, лікнепи, робфаки. На Курщині був відкритий Український педтехнікум. Кількість дітей, які вчилися мовами національних меншин, була набагато більшою, ніж кількість тих, які вчилися російською. Українська мова впевнено, без утиску для інших почала посідати провідне місце. Ознакою розуміння ваги національного питання за українізації було й толерантне ставлення до національних меншостей на Україні (євреїв, поляків, німців, молдаван й інших) — і забезпечення їх прав у місцевій адміністрації, шкільництві, пресі, театрі тощо.

Зважаючи на все позитивне, що давала українізація, українська інтелігенція назагал схвалювала й підтримувала її, хоч, — особливо в академічних (УАН) і літературних (ВАПЛІТЕ, неокласики, Ланка-МАРС) колах, — сприймала її як тільки часткове задоволення природних прав українського народу, а то й перестерігала вже на самих початках перед небезпекою відродження російського великодержавництва й русифікації (див. М. Грушевський, «Ганебній пам'яті», ж. «Україна», 1926, ч. 4; памфлети М. Хвильового, полемічні виступи М. Зерова).

Опір та згортання

Українізація весь час  наражалася на ворожий опір російських великодержавних шовіністів в Україні (діяльність пролеткультів, опір українізації державного апарату, преси тощо), підтримуваних московською й ленінградською пресою й особливо наполегливими україножерами на високих посадах (Ю. Ларін, В. Ваганян й ін.). Але й більшість КП(б)У була байдужа, а то й ворожа українізація, тільки «тоненька плівка українців-комуністів плавала на поверхні бурхливого потоку культурного українського відродження» (О. Шумський); серед цих останніх особливо активними у запровадженні українізації були колишні боротьбісти (див. Українська Партія Соціалістів-Революціонерів-Боротьбістів (комуністів)), М. Хвильовий та М. Скрипник з їхніми послідовниками. Велику роль у здійсненні українізації відіграли українці із західноукраїнських земель, які залишилися в УССР після поразки української революції 1917—1920 років, або приїхали (переважно з Галичини) пізніше, гнані, з одного боку, антиукраїнською політикою поверсальської Польщі, а з другого — натхнені вірою у відродження суверенної України в тодішній УССР.

Москва пильно стежила  за процесом культурного відродження  України і, боячись зміцнення тенденцій до її усамостійнення, почала гальмувати українізацію уже на самих її початках: лист 1926 Й. Сталіна до Л. Кагановича з попередженням проти ухилу М. Хвильового, який кинув гасло «геть від Москви» і жадав повної українізації пролетаріату; того ж року усунення О. Шумського з України; 1928—1929 ліквідація літературних організацій ВАПЛІТЕ і Ланка-МАРС, пізніше журнал «Літературний Ярмарок» і «Пролітфронт», переслідування неокласиків; ліквідація УАПЦ, розгром Української Академії Наук; заслання М. Грушевського до Москви (1931) тощо. Остаточно українізація була припинена з призначенням у січні 1933 П. Постишева секретарем ЦК КП(б)У. Протягом 1933—1934 у постишевському терорі усі діячі українізації були ліквідовані або заподіяли собі смерть (М. Хвильовий, М. Скрипник й ін.), і відтоді почалася русифікація, яка особливого прискорення набрала по Другій світовій війні.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Літературна дискусія 1925 - 1928 років

Розпочав її М.Хвильовий  на сторінках “Культури і побуту “ — додатку газети “Вісті ВУЦВК”, надрукувавши в ньому 30 квітня 1925р. пристрасний памфлет під “чудернацькою” назвою: “Про “сатану в бочці”, або про графоманів спекулянтів  та інших “просвітян”, спрямованою  проти плужанського масовізму та “червоної” халтури. Стаття справила величезне враження не лише на літературну  громадськість, а на всю національну  інтелігенцію. Невдовзі, 24 травня, з  приводу неї у великому залі Всенародної  бібліотеки України в Києві відбувся диспут “Шляхи розвитку сучасної літератури”, на якому були присутні представники всіх літературних організацій Києва - “Гарту”, “Плуга”, “Ланки”, “Жовтня”. У диспуті взяли участь О.Дорошенко (головуючий), Ю.Меженко (доповідач),Б.Коваленко, М.Зеров, В. Десняк, І.Ле, М.Рильський. Якщо більшість промовців підтримала пафос дражливої статті, розвивала  багато в чому суголосні думки (непересічно  виступив М.Зеров, який згодом ще відгукнувся  низкою статей у пресі), то Б.Коваленко, І.Ле, С.Щупак вбачали в ній небезпечний ідеологічний ухил, недозволену атаку на той невибагливий загал у літературі, і використали дискусію для звичних “класових” звинувачень на адресу “попутників”. Тим часом у Харкові події розвивались ще бурхливіше. Навздогін своїй першій статті М.Хвильовий опублікував ще цілу серію матеріалів, полемізуючи зі своїми опонентами, серед яких найактивнішим був С.Пилипенко. Багато ущипливих закидів М.Хвильового він узяв на свою адресу та “Плугу”. Г.Яковенко, С.Пилипенко, Б.Коваленко та інші прихильники масовізму закидали критику та його однодумцям “олімпійство”, зарозумілість, ревізію партійної лінії в літературі. Коли ж М.Хвильовий у гострій формі висловив думку про те, що задля подолання культурницького епігонства і окреслення власного шляху українській літературі треба орієнтуватися не на Москву (“центр всесоюзного міщанства”), а навчатися у “психологічної Європи”, дискусія з літературної площини перекинулася в політичну, в неї втрутилися партійні функціонери, а потім безпосередньо Політбюро ЦК КП(б)У. Хвильовий виступав проти засилля сумнозвісного масовізму, зведення ролі мистецтва до ролі ідеологічного обслуговування партійної і державної політики. Порушує питання про орієнтації української культури “Європа чи просвіта ”? Коли поняття “просвіта”  уособлює тут усе відстале, Європу Хвильовий трактує як психологічну категорію. Наголошує на необхідності позбутися віковічного назадництва, залежності від “російського диригента”. Дискусія набирає політичного характеру – не виходить “ВАПЛІТЕ” і закривається організація. Хвильовий змушений писати покаянні листи, клястися у вірності комуністичній ідеології. Крізь його памфлети проходить три тези: кінець малоросійському провінціоналізмові, українське мистецтво прилучається до світового, і в першу чергу, західноєвропейську, кінець російській гегемонії на Україні, Росія мусить відійти в свої етнографічні межі; Росія самостійна? – Самостійна. Ну так і Україна самостійна, українське мистецтво має власну велику місію, вона започатковує новий великий культурний рух, що йому Хвильовий дав умовну назву “Азіатський ренесанс”. Політичний злам у літературній дискусії стався після появи “Апологетів писаризму” навесні 1926 р. Тут Хвильовий вдався до рішучого протесту проти “диригентської палички Москви”, яка постійно паралізувала національне життя Україні. Зокрема, у 13 розділі “Московської задрипанки” він, уживаючи засіб синекдохи, наполягав: “Від російської культури, від її стилів українська поезія мусить якомога швидше тікати. ”Розділяв погляди М.Хвильового і М.Зеров: “Гадаю,що для розвитку нашої літератури потрібні три речі: 1)засвоєння досвіду всесвітнього письменства, і вперта систематична робота коло перекладів та добра освіта письменників, 2)виявлення нашої української традиції і переоцінка нашого культурного надбання, 3)мистецька вибагливість: підвищення технічних вимог до початкових письменників ”. Протистояли в літературній дискусії М.Хвильовому, і М.Зерову А.Хвиля,С.Пилипенко та ін. Партійні діячі трактували позицію Хвильового,як “національне ухильництво ”, як ідеологічну диверсію, котра спрямовує проти Москви не лише співвітчизників,а й західноєвропейський пролетаріат, який із захопленням дивиться на прапор, що повіває над Москвою. Й.Сталін, ознайомившись із “Апологетами писаризму” вичитав там гасло “Геть від Москви”! у тенденційно політичному значенні та негайно надіслав листа (26 квітня 1926 р.) Л.Кагановичу, генеральному секретареві ЦК КП(б)У, який сприйняв цей лист як обов’язкову директиву . У літературну дискусію активно втрутилися партійні функціонери високих рангів . Розмова блискавично перевелася з естетичної площини на політичну. Вкотре відбулась груба підміна понять. Більшовики керувались твердим наміром оволодіти посталою ситуацією, надалі не допускати подібного недогляду .І вони свого домоглися .Літературна дискусія “захлинулася ”. Її учасники були дискредитовані, а перегодом фізично знищені.