Літературна дискусія 1925-1928рр.

Хвильовий категоричний: «Для пролетарської художньої літератури без всякого сумніву корисніш — гіперболічно — в мільйон  разів радянський інтелігент Зеров, озброєний вищою математикою  мистецтва, ніж сотні «просвітян», що розуміються на цьому мистецтві, як «свиня в апельсині», що на сьомому  році революції раптом зробилися  революційніші від самого Леніна і тепер виступають по різних радянських журналах з «червоними» фразами  під прізвищами якогось «ця» чи «енка». 
Опоненти заперечували: звідки ж візьмуться ті «талановиті» й «геніальні», якщо не буде масового руху за освіту й культуру, якщо не буде терплячої роботи із здібною літературною молоддю? Сергій Пилипенко, керівник «Плугу», закидав Хвильовому та іншим «олімпійцям», «академікам» зневажання літературного молодняка  та нерозуміння завдань і масштабів культурної революції, культурного піднесення країни, селянства зокрема. Трохи рації в цьому й було, але ще більше було неготовності до тих високих критеріїв — щодо змісту, естетичних, інтелектуальних, — які висували Хвильовий та «олімпійці» з «Гарту», а потім «академіки» з ВАПЛІТЕ. Ось як, наприклад, розумів справу один із інспіраторів дискусії Гр. Яковенко: «…Старі літератори (не лише віком) і нові письменники з високорозвиненими інтелектами (це, певно, іронія. — Авт.), далекими від завдань часу, повинні мати при пролетарській літературі місце референтів, технічних радників, яких треба використовувати, головним чином, для оволодіння формою, а не змістом. Зміст — життя, а життя сам пролетаріат творить і не може його не відчувати. Таким чином, ідеологічними суддями вони бути не можуть. Ця справа їх не торкається» («Культура і побут», ч. 19, 25 травня 1925 року). 
Схожі настрої панували серед тієї маси графоманів, що посунула в літературу, надихаючись принципом: не святі горшки ліплять. Тож можна зрозуміти сарказм, із яким Хвильовий виписував збірний образ войовничого літературного провінціала «енка». І можна зрозуміти, чому його памфлети справили враження свіжого вітру, що увірвався в тяжку задуху. 
Чому далека буржуазна Європа, а не близька і рідна більшовицька Москва? Чому європейська культура, а не російська? Хвильовому закидають антиросійськість, русофобію. Але він не був русофобом, добре знав російську літературу, і вона посідала не останнє місце в його інтелектуальному арсеналі. Але він гостро відчував небезпечну асиметрію в українсько-російських культурних відносинах; панування російської культури в Україні закріплювало її, України, колоніальний статус

У перших своїх памфлетах  Хвильовий не заглиблюється в  питання про відмінність української національно-політичної дійсності від російської. Але логіка полеміки штовхала до цієї теми. І вже у памфлеті «Дайош пролетаріат» — десятому з циклу «Апологети писаризму» — він руба ставить корінне політичне питання: про необхідність «дерусифікації робітництва» і нейтралізації «російського міщанина», який є «не меншим (коли не більшим) ворогом революції за автокефально-столипінський елемент» і «головною перешкодою до дерусифікації робітництва». 
Немає сумніву, що для такої гострої постановки питання Хвильовий скористався партійним рішенням про посилення курсу на українізацію. Невдовзі з’ясується, що в партії переважало інакше розуміння українізації, і Хвильовому дадуть це відчути. Але певний час він ще мав можливість розвивати і загострювати свої антирусифікаторські думки. Заключний, тринадцятий памфлет із циклу «Апологети писаризму» мав драстичну, відтоді немислиму назву: «Московські задрипанки». Безпосереднім приводом для цього виступу стала брошура «Європа чи Росія?», яку видав у Москві Кость Буревій, ввійшовши в гостру полеміку з Хвильовим (тут треба нагадати, що пізніше Кость Буревій зблизився з Миколою Хвильовим, якого пережив лише на один рік).»

Однією з перлин публіцистичної спадщини М. Хвильового є його відомий  памфлет «Україна чи Малоросія?», написаний 1926 року в розпал знаменитої літературної дискусії 1925—1928 рр., ініціатором та душею якої був саме Микола Григорович. Відомо, що особисто Сталін визнав за необхідне втрутитися в хід дискусії, надіславши квітня 1926 року лист до Л. Кагановича (тоді керівника КП(б)У) та членам Політбюро ЦК української компартії. Сталін висунув проти українського письменника суворі політичні звинувачення: в той час, як пролетарі Західної Європи висловлюють свої симпатії до «цитаделі міжнародного революційного руху й ленінізму — Москви», «український комуніст М. Хвильовий не має сказати на користь «Москви» нічого, лише закликає українських діячів тікати від «Москви» якнайшвидше». Саме ці слова Сталіна багато в чому визначили долю памфлету «Україна чи Малоросія»: цей твір був підданий цензурній забороні, вилучений та надрукований в Україні лише 1990 року (машинописна копія «відшукалась» у партійному архіві ЦК компартії України). Що ж так розлютило «вождя всіх народів», які саме ідеї М. Хвильового?

Інтелектуальний стрижень памфлету (як й інших, теж досить відомих  публіцистичних творів М. Хвильового: «Думки проти течії», «Апологети писаризму», «Камо грядеши») — недвозначна, категорична  вимога повної суверенності української  національної культури, яка має незаперечне  право шукати свій, самостійний шлях духовного розвитку, відмінний від  російського (ось у чому зміст  знаменитого гасла: «Геть від  Москви!»). У майбутньому революційному  культурному відродженні світу  Україна, на переконання Хвильового, відіграватиме особливу, хтозна, може виняткову роль, бо посідає «проміжне» становище між Європою та Азією  — тим «вулканом, що пробуджується» до нового, ще небаченого життя (автор  називає в цьому зв’язку прізвища Сунь Ятсена та Рабіндраната Тагора). Саме це й мав на увазі М. Хвильовий, говорячи про «азіатський ренесанс».

У той же час письменник рішуче відкидав «масове» (а по суті — безнадійно примітивне), провінційне, начебто «народне» псевдомистецтво. Бо, переконаний він, це — шлях у  безвихідь, він позбавляє українську культуру перспективи. Натомість як альтернативу митець висував прагнення  до «психологічної Європи», ставлячи воістину доленосне питання, що має далеко неакадемічний інтерес і для  нас, сучасників ХХI століття: «Як прищепити  героїчну конструктивну психіку  Європи до нашої «малорасейщини» (як приклад європейської конструктивності згадувались Лютер, Кромвель, Робесп’єр, доктор Фауст(!), Декарт, Галілей, Гегель... Дуже цікавий ряд!). «Підняти меч  проти малорасейщини», — ось що необхідно зробити на думку Миколи Хвильового, й ось для чого життєво  необхідним є входження до психологічної  Європи(!).

Кожен, хто прочитає «Україну чи Малоросію», ясно відчує, яким блискучим  полемістом був Микола Хвильовий. Коли опонент автора, професор Володимир  Юринець (був знищений 1938 року...) заявив буквально таке: «Доволі вже нам  Європи. Доволі європеїзації України!», то відповідь письменника була такою: «Відкіля це видно, що доволі Європи, коли ви її й досі не розумієте?» А коли інший опонент, Андрій Хвиля (між  іншим, заввідділом преси ЦК КП(б)У! Загинув 1937 року...) висунув проти М. Хвильового гасло (псевдо)інтернаціоналізму й «використав його, що називається, до «отказу» (Хвильовий), то митець заявив на це буквально таке: «Чого ви повертаєтесь і так жалкенько по-рабськи усміхаєтесь до російського міщанина? Усе одно п’ять з плюсом не поставить... Чи, може, ви, як Юринець, голосуєте й галасуєте за Малоросію?» І дещо в іншому місці Микола Хвильовий (росіянин за походженням Микола Фітільов!) з гнівом і презирством пише про «обожнення Вітчизни Івана Калити», яке «не обвіяно духом м’ятежа й свободолюбія, що ним завжди горіла Наддніпрянщина».

Ще одна, для нас, можливо, вельми несподівана думка автора «України чи Малоросії?» (адже Хвильовий  був теж, безперечно, сином свого  часу й мусив використовувати  через це «класові» аргументи): «Поки  Україна не перейде того природного стану, який Західна Європа пройшла  в часи оформлення національних держав — доти Україна буде плацдармом для контрреволюції». І далі, гранично чітко: «Українське суспільство, зміцнивши, не помириться зі своїм фактично, коли не de jure, декретованим гегемоном —  російським конкурентом». Бо, на глибоке  переконання Миколи Хвильового (вчитаємось уважно в ці слова, написані 1926 року): «Подвоєність, утворена російським шовінізмом, ґвалтує нашу психіку, не дає їй можливості набрати елементів конструктивізму». Більше того, автор навіть стверджує, що «думка розвивати в Україні  російську культуру» є контрреволюційною, оскільки «всі ці розмови про рівноправність мов є не що інше, як приховане  наше бажання культивувати те, що вже  не вернеться»!

 

 

 

 

 

 

Висновок

«…От наші поради і висновки для "молодої" молоді. Ми віримо, що вона, яка гряде утворить могутній ренесанс, піде нарешті тим  шляхом, що його вказує історія.»

М.Хвильовий

Досліджуючи питання літературної дискусії, я намагалася знайти відповідь  чи ж виправдали ми сподівання Миколи Хвильового і усіх тих, хто брав участь у літературній дискусії, виступаючи проти політичного засилля та «партійного підданства у творчості». Для цього має пройти ще не один десяток років, щоб ми могли у повній мірі насолодитися отриманою незалежністю та свободою, але можна сказати напевне, що наша країна досі не знає на кого ж все-таки опиратися: на Росію чи Європу? Питання, звісно, постає вже в іншому аспекті, проте проблеми, що існували одне (а може навіть і три)  століття тому досі актуальні.

Така  дискусія могла б  виникнути і сьогодні і мала б  набагато більший розмах. А от радянська  влада того часу вирішила інакше. Дивлячись  на розвиток історії ми розуміємо, що в СРСР не було різних думок –  була лише одна єдино правильна лінія  – партійна. І всі, хто був не згоден з нею підлягали знищенню. Відомо, що саме український народ  славився своїм вільнодумством (на жаль не завжди корисним). Ми проявляли  його у боротьбі проти польської  шляхти, кріпацтва, австро-угорських  національних закидів. Не зупинив прагнення  до свободи (територіальної, національної, літературної, ментальної) і червоний терор.

Можна з гордістю говорити про літературну дискусію 1925-1928 років, адже вона стала ще одним доказом  незнищенності та самобутності нашої  думки. Факт її існування замовчувався у радянські часи, а отже –  був небезпечним і важливим явищем, яке все ж похитнуло непохитний статус пролетаріату.

У журналістському аспекті  можна сказати, що памфлети і статті, які стали гарматними пострілами української інтелігенції є зразком  суспільно-необхідного лаконічного, викладу актуального матеріалу. Читачі «споживали» інформацію в філігранній літературній обробці, прикрашеної влучними фразами, яскравими думками і щирими емоціями та ставленням автора. Створюючи наступні роботи, автори вкладали душу – і це відчувається у кожному слові. Не дарма саме їх «слова» стали поштовхом до початку нової ери – ери незгодних з радянським графоманством, літературними утисками і знущаннями над індивідуальним вираженням власної самобутності і неповторності, як кожної людини, так і цілого народу. Саме такі публіцистичні твори призвели до арешту і позбавлення життя їх авторів. Але це не зламало їхнього стійкого духу, моральних принципів, етичних та естетичних уподобань. Виступаючи проти засилля «московського графоманства», власним прикладом вони доводили, що публіцистика і література мають створюватися професіоналами, людьми небайдужими до суспільного сьогодення, авторами, які здатні віддати життя заради правди, справедливості і порядку. Робота переставала бути буденною справою, вона перетворювалася на невід’ємну частину життя, а як згодом виявилося і смерті.

Можна і сьогодні назвати  імена таких публіцистів, наприклад , Георгій Гонгадзе або Анна Політковська. Вони також виступили проти –  і були знищені. Звісно, ще і досі доводять, що їх смерть була нещасним випадком, проте факти кажуть зовсім інше.  На жаль, фізична розправа, як спосіб вирішення проблем впливових  і багатих людей прогресує  і досі. Але слово – не горобець: буде надруковане у газеті з мільйонними  накладами – не впіймаєш. Журналістське слово завжди буде найскладнішою і найдієвішою зброєю у боротьбі за людське визнання, прихильність, згоду.

Звідси можна зробити  висновок – літературні дискусії і досі тривають. Вони перейшли на теле- і радіопростори. Люди і досі сперечаються  доводять свої погляди, згадують минуле і пророкують майбутнє, не погоджуються з теперішніми умовами життя і пропонують інші. Проте сьогодні це стало звичною формою повсякденних диспутів, форм вирішення проблем, а іноді про піару та балачок, порівняно з двадцятими роками, коли висловлення власних думок і незгоди з усіма, можна вважати подвигом особистостей заради свободи, заради народу, заради майбутнього.

Дискутувати не перестануть  ніколи, адже, як кажуть, бездоганність  не має меж. А нам, як майбутнім  журналістам, залишається радіти тому, що можна вільно висловлювати свою думку і сподіватися, що не доведеться висловлювати в таких умовах, як це робили Хвильовий, Яловий, Зеров  та ін..

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

7.Список використаної  літератури

1. Брюховецький В.» Твори: Вибране» (К., 1966);
2. Гудзенко О.  «Літературна дискусія 1925 - 1928 років:напрям, стиль, постать»
3. Гусєв В.І. «Історія України» - К. Вища школа, Київ 2003
4. Донцов Д. «Микола Хвильовий». - Б.М., 1942;
5. Донцов Д. Націоналізм // Історія філософії України .- К., 1993;
6. Донцов Д. Дві літератури нашої доби. - Торонто: Гомін України, 1958
7. ЗеровМ:.» Твори, т.1-2» (К., 1990).
8. Ковалів Ю. «Літературна дискусія 1925-1928 рр.» - К., 1990;
9. Ковалів Ю. «Літературознавча енциклопедія» Т. 1. — К.: Академія, 2007. — С. 102.
10. Легкосиня даль: Ваплітянський збірник / Упор. Юрій Луцький. - Нью-Йорк: Пролог, 1963;
11. Лейтес  A., Яшек  М.,  «Десять років української літератури», Харків, 1928;
12. Луцький Ю. Роздуми над ВАПЛІТЕ // Сучасність. - 1993. - №12;
13. Плющ Л. 1-3, але Кантор мав рацію // Сучасність. - 1993. - №10;
14. Редінг Оскар. Бур'яни провінції // Нова Генерація - 1930. - №2.
15. Скрипник Л. Література // Нова Генерація. - 1929. - № 5;
16. Солженицин А. «Черты двух русских революцій» М.: Новый мир, 1993;
17. Хвильовий М. «Сині етюди» - К., 1989;
18. Хізова Ю.І., Щоголева В.В. «Усі українські письменники» // Довідник / Упорядники– К: Торсінг Плюс, Харків 2007
19. Шерех Ю. «Третя сторожа: Література. Мистецтво. Ідеології.» - К., Дніпро, 1993.
20. Сторінки Інтернет: www.google.com.ua