Літературна дискусія 1925-1928рр.

Літературна дискусія 1925 - 1928 років: напрям, стиль, постать

 Тисячу разів дурячи себе могли вони гукати - "Дивіться на  Схід" - як Хвильовий. Або як Гоголь - "Москва - моя родина!", але їх кров і кістки проти того бунтувалися.

У 20-х роках надзвичайно  гостро прозвучало питання: "Як заступити  провінціяльний патос "гопаківсько-шароварницької неньки" у всеобіймаючий патос  сильних рас, що творить епохи  в життю людства?" (Донцов). Відповідь  мала дати літературна дискусія, що "сконцентрувала у собі енергію  полемічних збурень на терені мистецтва  і життя, загострила громадянське сумління, порушивши найсуттєвіші питання: бути чи не бути українській літературі і культурі загалом як повноцінному суверенному явищу в контексті  світового духовного розвитку"  
Це з одного боку. А з іншого - тоталітарний тип мислення, що сформувався на той час у культурній, а отже й у літературознавчій площині і заперечував існування поглядів, відмінних від офіційно декларованого. У періодиці з'являються тези на кшталт легендарної Скрипниківської: "Що менше мистецтва в мистецькому творі, то цей твір менш шкідливий" . Психологізація сюжету, абстрактність образного світу, самобутні національні характери - ці особливості мистецького твору оголошено поза законом, піддано однозначному осудженню і цькуванню, адже "Чиста художність - це провінція у ставленні до формальних питань літератури". 
Донцов констатує, що відбувся розкол на "письменників з талантом (серед яких називає і Хвильового, і Михайличенка) і загал, що "шукає галасливо нових форм, але забуває, що смілий жест творця не те саме, що чудернацький скок кловна, та що завдання поета не лише опанувати форму, але й пристосувати її до змісту. Що ж до змісту, то тягар старого сентиментального світогляду апостолів "краси" тяжить і над "новими", як би вони себе не звали, поетами будуччини, чи комуністами". Проблему критик бачить у тому, що останнім "збудувати динамізм своєї творчості на запозичених російсько-комуністичних мотивах - не вдається, уґрунтувати його на національній стихії не можуть. На заваді - брак оригінальності в їх творчості, що рабськи мавпує московську і не може розрізнити поняття революція від революції московської, а крім того майже повна відсутність динамізму в старім національнім українськім письменстві, до якого вони проти волі вдаються, вертаючи до "рідної хати". Все те приневолює їх вічно хитатися між селом і містом, між теоретичним, розумовим прийняттям комунізму і чуттєвим його відкиненням, що цілій їх нібито динамічній творчості надає відпечаток чогось в'ялого, нерішучого, штучного і зовсім не переконуючого" .

Цю "хитавицю" між розумом  і чуттям констатують найбільш прогресивні  сучасники. Так, Микола Хвильовий зазначає: "Літературна доба наша своєю  діаметральною протилежністю подібна  до тієї, яку сотню літ тому пережила молода тоді буржуазна Німеччина. Великі поетичні генії Гете, Шиллер, Гейне  були свої люди в науці, а філософи часом чарівними поетами. Ми лірики, але повинні стати мудрецями". У цьому письменник вбачав проблему "активного романтизму" (як він його називає). Цей новий напрямок він чітко протиставляє "пануючому тепер в нашій літературі натуралізмові, офіційно названому "монументальним непорозумінням" . Дивує, як точно спрогнозував Хвильовий, у що переросте "соціальне замовлення" на суцільний оптимізм і обов'язкову поляризацію типу добро - зло, "червоні" - "білі": у виродження глибинного таланту Тичини, у цькування духовної прози Загребельного, нарешті, у засилля на українській сцені "недалекої" драми "речника доби" Корнійчука… Страшні, безповоротні наслідки фізичних і моральних репресій у двадцятих можна було ще попередити.  
Так виникає ВАПЛІТЕ (Вільна Академія Пролетарської Літератури). Заснована 20 грудня 1925 року в Харкові. Ліквідована 14 січня 1928 року. До неї ввійшли М.Яловий, М.Хвильовий, О.Слісаренко, Г.Епік, О.Довженко, П.Тичина, М.Бажан, В.Сосюра, М.Йогансен, І.Дніпровський, А.Любченко, О.Копиленко, В.Вражливий, О.Громів, А.Лейтес, Д.Фельдман, М.Майський, О.Досвітній, М.Куліш, Ю.Смолич, Ю.Яновський… 
Більшість із цих письменників були надзвичайно відомими і популярними, усі обстоювали свої переконання. "Незважаючи на те, що політика була одним з головних стимулів до заснування й діяльності Вапліте, і також головною причиною її розв'язання, характер цієї літературної групи залежав у рівній мірі від особистостей її членів і їх мистецького світовідчування".  
Найромантичніше світовідчування проектується на роздвоєння свідомості автора, відображується у протистоянні розуму і чуття: "Тут приходять в гру суперечності вищого порядку: "земля" з одного боку, "голота" та "Ленін-антихрист", червоний папа - з другого (Тичина), "українська голуба Савоя" - і "московська культура", "українська гострореальність" - і російська комуна (Валер'ян Поліщук),            свій Месія - і чужий Месія (Коряк), Україна і "Юг Росії" (той самий Поліщук) - ось у яких суперечностях, мов у зачарованому колі, б'ється "двісті-розіпята" душа" [Донцов]. 
Тенденція романтичного світовідчуття характерна для переважної більшості митців 20-х років. Микола Хвильовий сповідався: "Я, знаєте, належу до того художнього напрямку, який зараз не в моді. Я, пробачте за вольтер'янство, - я […] романтик! Саме відци й іде розхристаність і зворушливе шукання самого себе" [Хвильовий].

Для Д.Донцова очевидним  є той факт, що "романтика Хвильового, як і взагалі українська, могла  ширяти високо, але виходила не з  неба, а з грішної своєї романтичної  землі, овіяна її чаром, з любові до неї, надихана глибоким патріотизмом, все одно, якою барвою закрашена, ціла романтика грізного і чарівного степу" [Донцов].  
Називаючи Миколу Хвильового "полудневим романтиком" [Донцов,], дослідник підкреслює, що митець скрізь декларував жорстоку сатиру на сучасну дійсність, тугу за новою людиною, протест і заклик: "В стилі його творів, саркастичнім, агресивнім, наллятім непохитним переконанням і горінням, напруженою думкою, кпинами зі снобів і філістерів, сміливим відслоненням трагічних і глибоких проблем не лише нашої дійсності, як людина і середовище, одиниця і загал, партикулярне і загальне, любов і насильство, романтика і реалізм". 
Тільки розвиток людяності є справжня культура - таку думку культивував у своїх працях теоретик німецького романтизму Фрідріх Шлегель. Прагнучи утвердити українську культуру як "справжню", істинну і на часовій осі, і в загально мистецькій площині, Микола Хвильовий висунув власну теорію обґрунтування сучасного йому літературного процесу - "романтики вітаїзму", "активної романтики", вочевидь пам'ятаючи, що "ні одна ідея не перемогла, яка не носила прикмет "романтичної" доктрини, яка не мала своїх фанатиків, але також і не перемагала та ідея, що не посувала людськість в її розвою хоч на один крок уперед"

Водночас, варто зауважити, що "таких нот не чути в російській революційній поезії... не було розбрату між думкою і чуттям". Це підтверджує  і знамените гасло Миколи Хвильового "Геть від Москви", проголошення якого стало початком кінця - не врятували  ні публічні покаяння лідерів угруповання - Досвітнього, Хвильового, Ялового, ні навіть ліквідація ВАПЛІТЕ під тиском адміністративно-бюрократичного пресу. Однак, що, на думку багатьох дослідників, найголовніше, ВАПЛІТЕ залишило по собі видатний літературний доробок  і "маркантний напрямок, який Хвильовий  охрестив "вітаїзмом". Це скоріше гасло, ніж естетична теорія, але воно перегукувалось з "вітаїзмом" польського "Скамандра" і було продовженням модернізму з його прозахідною орієнтацією і неоромантичним барвленням". Це також була спроба "обґрунтувати романтичну стильову течію в жовтневій українській радянській поезії (В. Еллан- Блакитний, В.Чумак, О. Влизько, М.Бажан)". 
У листі до редакції "Культури і побуту" (1926) Микола Хвильовий дає таке пояснення термінів "азіатський ренесанс" і "романтика вітаїзму": "оскільки боротьба проводиться зараз під гаслом соціальних процесів і їхніх впливів на літературно-мистецький рух, остільки і варт чинити "азіатський ренесанс". Бо й справді, що визначає вжиті мною терміни? Не що інше, як певну мистецьку школу. І тільки!". Як слушно зауважив Юрій Шерех, оцінюючи хаотичність памфлетів М.Хвильового, "гра "хаотичність" була демонстрацією "романтики вітаїзму [...] вона була не тільки природна, але й програмована, не тільки стихійна, але й зорганізована. Хвильовий справді вірив у те, що порох є ще в романтичних порохівницях і Дон Квізадо живий"  
Так романтична модель минулого наклалася на ситуацію в Україні пореволюційних років. Революція 1917-го та її наслідки переосмислювались творчою інтелігенцією у ключі загальноєвропейського мистецького процесу. Ю.Яновський звертається до творчості "Едгара По, Тенісона, Бровнінга, Шеллі, Кіплінга… Надзвичайні мистці, володарі романтичного слова, я читав їх із захопленням" [Легкосиня даль]. А.Любченко у листі до М.Хвильового піднімає болючу проблему другорядності, дублювання: "Колись один із менестрелів тієї ж країни романтично співав про Захід: 

А там десь голуби, мансарди, 
Поети, сонце і Париж  
(М.Рильський. "Синя далечінь"(1922)). 

Якщо він і мав рацію, то тільки зокрема це стосується до прекрасної спадщини, що лишилась нам  від буремних днів Робесп'єра і  Марата. А зараз... Я вже казав, що зараз червонію. Ми тут живемо за рахунок колишньої слави, і  тільки нечувані, могутні метаморфози  Східнього Ренесансу підбадьорюють  нас, заохочують, зроджують надію  до нових, сміливих вчинків" [Легкосиня даль].

Звичайно, мистецький процес 20-х років ХХ століття не був простим  наслідуванням старих європейських традицій. Він творчо використовував цінні надбання минулого, але будував  принципово нову літературну школу. Бунт, повстання великого художника  за всіх часів ставав передвісником  великих зрушень не тільки в царині мистецтва, а й у соціально-філософській системі. Інтуїтивне, глибинне почуття  дозволило багатьом митцям побачити трагічність ситуації, що склалася: як і Французька буржуазна революція, жовтневий переворот захлинувся ріками крові. І тут очевидні мистецькі  паралелі, адже "сама Українська революція  діє у Хвильового в перуках  Французької і, мабуть, не тому, що серед  предків автора були й французи, а тому, що якщо революція, то обов'язково - Франція. Бо ж і сама вона, українська революція, вдягалася "спогадами" про ту, первісну. Тому так густо  напахчено революційними запахами імен Nikolas, Огре, Карно, Анарх, Б'янка, Сайгор. Уся Європа й, більше, вся європейська  література бере участь у цій комунарській, всеукраїнській Червіньковій революції" [Плющ]. Та все ж розв'язка кривавої бійні закономірна - бунт заздалегідь  був приречений на невдачу. Як слушно зауважив О.Солженіцин, "революція - це палаюча хвороба і катастрофа. Це розмах від великих, високих надій  і обмеженості первинних завдань - до цілковитої руйнації країни, всезагального  голоду [...] народної втоми, нудотної байдужості, і гірше - до озвіріння, до атмосфери  всезагальної ненависті, [...] пориву найпервісніших інстинктів, до розпаду національного  характеру і псування мови. Заздалегідь  катастрофічним був і Азіатський Ренесанс. Хоча Хвильовий трактував  його як певну мистецьку школу, та школа ця замкнулася в трикутнику: Національне Відродження - марксистсько-ленінська ідейність - західноєвропейська цивілізація. Глибока прірва невідповідності між цими системами вирішила долю Східного Ренесансу, а заодно і сотень митців цієї епохи - епохи Розстріляного Відродження.

3. Основні угруповання, які брали участь в літературній дискусії.

Усі українські організації  припинили існування на початку 30-х років . Але жодна з цих  організацій не була заборонена, бо радянська влада не могла вдатись  до дій, що могли б здатись недемократичними: всі організації припинили існування  у зв’язку з тим, що найактивніші члени цих угруповань «виявились контрреволюціонерами, які мали бути знищені заради світлого майбутнього  країни». Зрозуміло, що після подібної розправи бажаючих продовжити справу репресованих не знаходилось. У процесі  послідовного розгорнення репресивних  заходів не знаходилось. У процесі  послідовного розгорнення репресивних  заходів, які застосовувала радянська  влада до української літератури та публіцистики, рік 1934 годилося б  назвати межовим. Усе, що було досі, мало тільки попередній, так би мовити, епізодичний або попереджальний характер (приміром розстріл Чупринки , арешт рильського, Івченка, і Старицької-Черняхівської). Зосереджений масовий удар, завданий більшовиками українській культурі, припав на 1934 рік. Більшість українських  письменників, публіцистів і літературних організації припинили своє існування  саме цього року.

Проте зараз хотілося б  визначити саме ті організацій, що мали відношення безпосередньо до літературної дискусії 1925-1928рр. саме вони визначали  основні правили, заходи та погляди  української інтелігенції, що боролася за своє значення та місце серед  радянських республік та у західному  світі.

Аспанфут

Угрупування панфутуристів  виникло як Аспанфут, що діяв у 1921—1924 роках. Асоціацію панфутуристів (скорочено  — Аспанфут) створено 1921 року в Києві  на базі літературної групи «Фламінго», «Ударної групи поетів-футуристів»  і науково-мистецької групи «Комкосмос». Засновник «Аспанфуту» Михайль  Семенко. Маніфест і художні твори  панфутуристів опубліковано в своїх  альманасі «Семафор у майбутнє» (1922), газеті «Катафалк искусства» (1922), «Жовтневому збірнику панфутуристів» (1923). Маніфест підписали Гео Шкурупій, Михайль Семенко, Юліан Шпол (Михайло Яловий), Олекса Слісаренко, Мирослав Ірчан (Андрій Баб'юк), Марко Терещенко. Пізніше до «Аспанфуту» входили Микола Бажан, Юрій Яновський, Олекса Влизько, Володимир Ярошенко та інші. Асоціація мала власне видавництво «Гольфштром». Члени організації прогнозували заміну мистецтва «умілістю», «штукою», а також появу над мистецтва як синтезу поезії, живопису, скульптури та архітектури, руйнування канонічних форм мистецтва тощо. 

Термін «панфутуризм»  було введено поетом Гео Шкурупієм, втім українське відгалуження футуризму  пов’язують перш за все з ім’ям  поета і теоретика Михайля (Михайла) Семенка, який разом з однодумцями  розробляв теоретичні питання «нової літератури».