Наукові, правові та етичні основи слідчої тактики

Правомірність тактичного прийому  припускає його відповідність не тільки існуючому закону, але і  науковій обґрунтованості, що є однією з гарантій достовірності, повноти  і всебічності отриманих з  його допомогою результатів. Тому тактичні прийоми повинні формуватися  і розроблятися на основі наукових положень логіки, психології, наукової організації праці і ін.

Виникнення тактичних  прийомів може відбуватися і в  практичній діяльності правоохоронних органів. Як правило, це результат тривалого  життєвого і професійного досвіду  особи, що здійснює розслідування злочинів. Запорукою наукової обґрунтованості  групи тактичних прийомів буде перевірка  їх відповідності науковим уявлення м і поняттям криміналістики, інших  юридичних і спеціальних наук.

Рекомендації по використанню тактичних прийомів розробляються  з урахуванням доцільності вибору того або іншого тактичного прийому  або їх сукупності залежно від  ситуації, що склалася. Цього не можна сказати про процесуальні правила, що містяться в нормах карно-процесуального закону, по відношенню до яких тактичні прийоми виконують службову роль. Виконання даних процесуальних правил визнане у всіх випадках обов'язковим. Таким чином, доцільність застосування того або іншого тактичного прийому є істотною його   властивістю, що відмежовує тактичний прийом від норми має рацію.

Слідчий, дізнавач, прокурор, суд для збирання та дослідження  доказової інформації використовують знаряддя праці - методи та засоби, що базуються  на досягненнях природничих і  технічних наук, криміналістичної та оперативної техніки, даних логіки та психології, інформатики, обчислювальної техніки; організаційні та тактичні прийоми і методи науки управління і оперативно-розшукної діяльності органів внутрішніх справ.

Збирання, дослідження та використання доказової інформації здійснюється у формі процесуального доказування, яке інтерпретують  як двоєдиний процес, з одного боку - пізнавальний, а з другого - посвідчувальний.

Слідча тактика взаємопов'язана  з методикою розслідування окремих видів злочинів, як з спеціальною системою рекомендацій. Зв'язок цей найчіткіше виявляється в трьох напрямках:

 а) в специфіці планування  розслідування злочинів певної категорії з метою найшвидшого і найефективнішого викриття і попередження їх;

б) у виборі найдоцільніших засобів для їх розслідування, послідовності проведення окремих слідчих дій;

 в) при визначенні специфіки проведення окремих слідчих дій залежно від характеру здійснення злочину.

 Специфіка і тактика  проведення таких слідчих дій,  як огляд місця події тощо, залежить від виду злочину,  способу його вчинення і приховання. Огляд місця події в справах про вбивство з розчленуванням трупа за тактикою провадження суттєво відрізняється від огляду місця події в справах про крадіжки із зламом чи в справах про порушення правил техніки безпеки на виробництві.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

     

4.Етика слідчої роботи

 

        Формування особи слідчого - це складний процес перетворення вимог сучасного законодавства в переконання, звички, особистісні якості, навики і уміння особи, яка вибрала для себе слідчу роботу.

Роль слідчого в забезпеченні моральних принципів кримінального  судочинства найкраще проявляється у взаємовідносинах з іншими учасниками попереднього слідства і оперативними працівниками.

Актуальним завдання слідчої  етики є аналіз і усвідомлення моральних основ застосування конкретних правових норм матеріального і процесуального права і тактичних прийомів при  проведенні розслідування по конкретних кримінальних справах.

Моральні критерії допустимості різних методів, засобів, прийомів впливу мають важливе значення в діяльності слідчого, оскільки воно проходить  переважно в конфліктних ситуаціях. Недопустиме не тільки фізичне, але  й психічне насилля, яке обмежує  або позбавляє особу можливості вибору власної позиції, власної  лінії поведінки.

Принциповою основою використання всіх слідчий засобів і методів  повинна бути повна недопустимість обману.

Але слідчий може використовувати  в своїй діяльності різні "слідчі хитрості", які ґрунтуються не на обмані, а на винахідливості, високому вмінні.

Питання, чи може слідчий  обманювати обвинувачуваного, свідка, влаштовуючи тактичні пастки, та інше, не є риторичним. З цього приводу  написано чимало публікацій, що нерідко  містять діаметрально протилежні думки.

Свого часу А.Р. Ратинов пропонував застосовувати в слідчій практиці такі «методи боротьби», як «роздроблення  сил і засобів «супротивника», що виражалося в розпаленні конфліктів між співучасниками злочину і  нанесенні «удару» в найуразливіші  місця⁵. Ця позиція автора була сприйнята по-різному.

Саме по собі питання щодо перетворення обвинувачуваного в «супротивника» слідчого суперечить духу і букві  закону, що покладає на слідчого завдання виявлення обставин як таких, що обвинувачують, так і виправдовуючих підозрюваного, обвинувачуваного. Теорія «конфліктного  слідства» таїть у собі небезпеку  нанесення горезвісних «ударів» невинній особі.

Потрібно одразу зазначити, що багато слідчих окрилені теоретичною  підтримкою, не забарилися впровадити ці сумнівні рекомендації в практику.

Аморальним і абсолютно  неприпустимим з погляду закону явищем у роботі слідчих має бути визнаною дезінформація свідків, експертів, провокація бажаних показань.

Проти системи, запропонованої А. Ратиновим виступила група  вчених, які вважали, що деякі методи, рекомендовані останнім, неприпустимі, оскільки слідчий, застосовуючи їх, «неминуче  балансує «на межі неправди» та «на  межі провокації».

Відкинуті були і спроби деяких учених розвинути теорію «конфліктного  слідства», тобто у разі заперечення  обвинувачуваним своєї причетності  до злочину чи окремих епізодів.Ця теорія дозволяла в інтересах  слідства використовувати різні  «слідчі пастки», «слідчі підступні  дії» і т.п.

В момент пред'явлення обвинувачення  слідчий повинен бути завжди впевнений  у винності особи. Тому є не тільки незаконним, але й аморальним пред'явлення  обвинувачення, коли слідчий не впевнений  у винності особи.

Професіограма слідчого являє  собою складну ієрархічну структуру, в якій всі сторони професійної  діяльності, а також особистісні  якості, навики і вміння представлені у взаємному зв'язку або залежності. Кожна із сторін професіограми відображає певний цикл професійної діяльності, в ній реалізуються особистісні  якості, навики, вміння, знання, які  забезпечують професійний успіх  на даному рівні діяльності.

В основі професіограми лежить пошукова сторона діяльності, яка  реалізує прагнення до розкриття  злочину і полягає в збиранні інформації для вирішення професійних  завдань.

Наступний рівень - комунікативна  сторона діяльності, в процесі  якої слідчий повинен одержати необхідну  для розкриття злочину інформацію шляхом спілкування з людьми.

На наступному рівні слідчий  виступає як організатор розслідування. Приймаючи рішення, він добивається  їх реалізації і при цьому виступає як організатор діяльності багатьох людей.

На наступному рівні знаходиться  реконструктивна сторона діяльності слідчого. Важливе значення має загальний  і спеціальний інтелект слідчого.

Завершує структуру професіограми  соціальна сторона, в якій слідчий  виступає як організатор боротьби із злочинністю в своєму районі.

Визначення моральних  вимог, яких необхідно дотримувати  в слідчій роботі

Д.П. Котів вважає, що "можна  виділити певну сукупність моральних  вимог, характерних для всіх слідчих  дій, для всієї слідчої тактики. Поряд із принципами справедливості і гуманізму, поваги честі і достоїнства  громадян у цю сукупність необхідно  включати як мінімум наступні моральні вимоги: непримиренне відношення до будь-яких порушень букви і духу процесуального закону, який регламентує слідчі дії; найсуворіше   дотримання культури кримінального процесу; об'єктивність, принциповість; відсутність тенденційності, упередженості, недовіри, підозрілості, обвинувального ухилу; прагнення не заподіювати шкоди окремим особам і колективам при провадженні будь-яких слідчих дій".⁶ З цим переліком моральних вимог варто погодитися, відзначивши, однак, різний рівень і строкатість у виборі критеріїв "внесення до переліку", а також й те, що деякі з них допускають дуже широке тлумачення (культура процесу) чи містять оцінні поняття (відсутність підозрілості й ін.).

Аналіз слідчої практики показує, що в ній мають певне  поширення недоліки як дотримання закону, так і виконання етичних норм. До них відносяться: обвинувальний  ухил, пов'язаний з розробкою лише однієї версії; незабезпечення прав осіб, які беруть участь у слідчих діях; поверхневе ведення слідства; пасивність, що приводить до нерозкриття злочинів; недбалість при провадженні слідчих  дій і їхньому протоколюванні.

Зустрічаються й окремі випадки  фальсифікації слідчих матеріалів. Деякі з цих недоліків можна  пояснити низьким рівнем професіоналізму, мало досвідченістю слідчих, значна частина яких має невеликий слідчий  стаж. Але наряду з цим не можна  не відзначити і недоліки в сфері  правової і моральної свідомості: нерозвинене почуття професійного обов’язку; процесуальний нігілізм; дефекти професійної совісті; низький рівень загальної і правової культури й ін. Подолання такого роду недоліків вимагає усунення багатьох об'єктивних і суб'єктивних причин. Що ж стосується діяльності слідчого при здійсненні будь-якої слідчої дії, то вона може бути успішною лише за умови, що, по-перше, забезпечується найсуворіше дотримання процесуального закону; по-друге, слідчий створює здорову моральну атмосферу, поважаючи достоїнство всіх осіб, які беруть участь у справі, діє об'єктивно.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

5.Характеристика моральних вимог при проведенні основних слідчих дій.

5.1. Моральна сторона одержання показань на допиті.

Допит   є найбільш розповсюдженою слідчою дією. Закон передбачає наступні види допиту: допит свідка, допит  потерпілого, допит обвинувачуваного, допит підозрюваного, допит експерта. Мета будь-якого допиту одержання показань про обставини, істотні для справи, але зміст допиту і моральні проблеми, що можуть виникнути при його проведенні, істотно відрізняються. Досить зіставити, наприклад, допит обвинувачуваного, який не визнає себе винним, і допит свідка, який дає сумлінні і докладні показання.

Допит із психологічної сторони  являє собою бесіду. Її процедура  й умови регулюються законом, а співрозмовники знаходяться у  свідомо нерівному положенні, коли один вправі запитувати, визначаючи предмет  й прийоми бесіди, а інший зобов'язаний відповідати та при тому, як правило, правдиво. Тільки обвинувачуваний і  підозрюваний не несуть кримінальної відповідальності за свідомо помилкові  показання.

Мета допиту одержання від допитуваного правдивих показань про обставини істотні для справи. Слідчий не може обмежуватися простим фіксуванням того, що скаже на допиті свідок, обвинувачуваний, потерпілий. На слідчому лежить обов'язок установити у справі істину, а для цього необхідні достовірні докази, у тому числі показання допитуваних, які відповідають дійсності. Свідок, потерпілий, експерт зобов'язані дати правдиві показання під погрозою кримінальної відповідальності.

Одержання правдивих показань при допиті правовий і моральний обов'язок слідчого.

Під час допиту слідчий  прагне одержати від допитуваного показання  про всі відомі тому обставини  справи, і при цьому правдиві показання, що відповідають тому, що знає допитуваний, а також відкинути неправду, якщо вона має місце.

Моральна сторона одержання  показань при допиті закладена в  кримінально-процесуальному законі. Забороняється  домагатися показань обвинувачуваного й інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз і інших незаконних мір.

Насильство з метою  одержання показань глибоко аморально  і незаконно. Воно тягне кримінальну  відповідальність слідчого.

Насильство як спосіб одержання  показань широко застосовувалося в  середньовічному процесі, де катування  допитуваного використовувалися з  метою "приведення до визнання   вини". Фізичне і психічне насильство, заборонене міжнародно-правовими актами і національним законодавством, фактично застосовується дотепер усупереч закону. Досить згадати про американську практику "допитів третього ступеня", про публікації з приводу застосування в різних країнах при допитах медикаментозних засобів, гіпнозу і т.п.

В Україні визнається злочином і строго карається примус до дачі показань шляхом застосування погроз чи інших незаконних дій з боку особи, яка проводить дізнання чи попереднє слідство. А якщо ці дії  поєднані із застосуванням насильства чи знущанням над особистістю  допитуваного, то вони тягнуть дуже строгу санкцію. Примус до дачі показань шляхом погроз чи іншого психічного насильства і всяке фізичне насильство при  допитах з метою просто одержати показання чи показання, бажані для  слідчого, злочинний і глибоко  аморальний.

Закон прямо забороняє  слідчому застосовувати насильство і погрози, а також інші незаконні  заходи⁷. Таке, наприклад, затримка свідка за надуманими підставами з метою одержання від нього бажаних для слідчого показань. Але не можна визнати законним і всякий інший примус особи до дачі показань, вимагання показань шляхом мір, аналогічних насильству і погрозам. І хоча закон не розшифровує сутності "інших незаконних заходів", варто прийти до висновку, що мається на увазі будь-який вплив на допитувану особу, що примушує її до дачі показань всупереч її волі, проведений прийомами і способами, несумісними з демократичним правопорядком, правовим статусом особистості. Прийоми, що грубо порушують діючі в суспільстві моральні принципи і норми, порушують закон.

Тактичні прийоми повинні  відповідати етичним вимогам. Неприпустимо використовувати з метою отримання  потрібних свідчень аморальні спонуки, культурну відсталість, релігійні  переконання людей. В процесі  розслідування злочинів не повинні  мати місце дії, які в якійсь мірі можуть підірвати авторитет органів  розслідування, а представника цих  органів слідчого охарактеризувати як людину, для якої головним є не встановлення істини по справі, а отримання  бажаних для нього доказів  за будь-яку ціну.