Помилка та її значення для кримінальної відповідальності

Французький, бельгійський, голландський та італійський кримінальні кодекси  взагалі не згадували про вплив  помилки та омани на кримінальну  відповідальність особи. Щоправда, у  § 44 італійського кримінального кодексу було зазначено, що ніхто не може посилатись для свого виправдання на незнання кримінального закону. Що стосується Франції, то незважаючи на відсутність у кримінальному законі положення про помилку, місцеві коментатори і судова практика заповнювали у цій ситуації законодавчу прогалину, вказуючи на те, що незнання і фактична помилка руйнують умисність, а водночас і злочинність; але незнання заборонності діяння в жодному разі не може служити виправданням.

Схожа ситуація склалася і з голландським кримінальним кодексом 1881р., який зі значними змінами продовжує діяти сьогодні. Хоча норма про помилку відсутня в тексті цього нормативно-правового акта, але судова практика визнає її як одну з обставин, що унеможливлюють злочинність діяння¹¹.

Наприкінці ХІХ ― на початку ХХ ст. вчення про помилку набуло самостійного значення. У цей час з’явилося чимало різних теорій та окремих досліджень, присвячених цьому інституту. Загалом погляди науковців щодо помилки у кримінальному праві цього періоду зводилися до таких положень:

1. помилку в особі та відхилення дії розглядалися як невід’ємна частина помилки в об’єкті;
2. непридатний замах аналізували не як помилку, а як різновид звичайного замаху (але вже на початку ХХ ст. деякі вчені стали розглядати непридатний замах як помилку);
3. усі науковці дотримувалися правила про неможливість посилання на незнання закону, окрім випадку (на думку деяких), коли траплялися об’єктивні обставини, які перешкоджали особі ознайомитися з нормативним актом;
4. відсутність єдиного погляду на співвідношення понять «помилка», «омана», «незнання»¹².

Що стосується кримінального  законодавства, яке діяло на території  України, то варто зазначити, що до ХVІІІ ст. норми про помилку або незнання не було. Проте у низці випадків вони все ж підлягали врахуванню. Деякі норми встановлювали різну відповідальність для осіб (зазвичай тих, які безпосередньо злочин не вчиняли, але були пов’язані з виконавцем злочину) залежно від того, чи знали вони про підготовлюваний чи вчинюваний злочин. Зокрема, ст. 3 Литовського статуту 1588 р. передбачала смертну кару і позбавлення честі та маєтку за замах на здоров’я короля та за заколот як для самого злочинця, так і для його дорослих синів, які знали про батьківську зраду. Однак, у цій же статті було зроблено застереження, що дорослі сини такого злочинця, які не знали про злочин, першим двом видам покарання не підлягають¹³.

Перші кодифіковані акти російського законодавства, які  діяли в тому числі і на частині  українських земель, положень, присвячених  безпосередньо помилці, також не містили. Соборне Уложення царя Олексія Михайловича 1649 р. у ст. 6 глави ІІ містило положення, запозичене зі ст. 3 Литовського статуту 1588 р. У наступній статті цієї глави було сказано, що якщо жінка і діти злочинця доведуть, що вони про зраду нічого не знали, то вони «жодному покаранню не підлягають». Те саме стосувалося і батьків зрадника¹⁴

Як бачимо, зазначені  положення свідчать про те, що вже  у ХVІ-ХУІІ ст. литовський, а згодом і російський законодавець розпочав перші кроки до впровадження принципу суб’єктивного інкримінування, який з часом набуватиме дедалі більшого поширення.

Положення, які мають  певний стосунок до помилок, можна знайти і в Артикулі воїнському Петра  І, прийнятому 26 квітня 1715 р. Зокрема, арт. 37 даного нормативно-правового акта передбачав застосування смертної кари до тих осіб, які після виставлення караулу і після бою або ж вночі безпідставно підняв бойову тривогу. Проте у тлумаченні до цього артикула було зазначено, що суддя повинен з’ясувати, чи така тривога була піднята зі злим наміром, ненавмисно, чи з інших причин (однією з яких гіпотетично можна вважати і помилкове припущення щодо наявності загрози з боку ворога) і, в разі потреби, не застосовувати до винної особи смертної кари, а покарати його на власний розсуд¹⁵.

Зазначимо, що положення, які стосувалися безпосередньо помилки, з’явилися у кримінальному праві Російської імперії лише в Уложенні про покарання кримінальні та виправні, прийнятому 15 серпня 1845 р. ¹⁶.

Уложення містило спеціальне правило, що незнання обставин, котрі  обумовлюють злочинність діяння або котрі підсилюють відповідальність, усувають ставлення їх у вину особі; при необережних діяннях це правило не застосовується, оскільки вже саме незнання є наслідком необережності винного.

У 1864 р. було прийнято закон  про непридатний замах, основні положення якого знайшли відображення у ст. 15 нової редакції Уложення про покарання кримінальні та виправні, прийнятої у 1866 р., згідно з якими особа звільнялася від відповідальності тільки у випадку використання непридатних засобів злочину, котрі було обрано через неосвіченість або марновірство. В 1884 р. набуло чинності ст. 1456 Уложення, в якій було закріплено окремий вид фактичної помилки ― помилку в особі¹⁷.

Після історичних подій 1917-1920 рр. кримінальне законодавство  царської епохи було скасоване, а в новому положення про помилку місця не знайшло. Дослідження з цього питання проводили лише теоретики кримінального права, але вже не з тим розмахом, що раніше. Тільки 1952 р. З’явилася монографія В.Ф.Кириченка «Значення помилки за радянським кримінальним правом», яку було критиковано за несвоєчасність і невелику наукову цінність. Однак поява цієї наукової роботи стала поштовхом для дослідження вченими помилки за кримінальним правом, що підтверджується виходом в світ низки наукових матеріалів, у яких аналізувалося значення помилок щодо того чи іншого питання.

Якщо проаналізувати кримінальне законодавство, що було прийняте після 1917 р., то можна побачити, що кримінальні закони республік, які  входили до складу СРСР, в тому числі  й кодекси УСРР 1922, 1927 рр. та кодекс УРСР 1960 року, кодекси РРФСР 1922, 1926 і 1960 рр., а також Основи кримінального законодавства СРСР від 1958 р. жодних положень про помилку та її кримінально-правове значення не містили, що, безумовно, є кроком назад у розвитку кримінального законодавства, яке діяло на теренах України.

Що ж до західноукраїнських земель, то норма про помилку тут  з’явилась у кримінальних законах раніше, аніж на територіях, що перебували під владою Росії. Відповідне положення містив ще австрійський кримінальний кодекс, який з 1797 р. був чинним на території західної Галичини, а з 1803 р. поширив свою дію на всю Австрійську імперію. Так, відповідно до § 2 цього нормативного акта, помилка, яка унеможливлювала розуміння вчиненого діяння як злочинного, унеможливлювала наявність злого умислу особи на вчинення злочину нарівні з такими підставами, як неосудність, сп’яніння, малолітство, непереборний фізичний примус тощо¹⁸. Аналогічне положення містив кодекс 1852 р. В австро-угорській кримінально-правовій доктрині, зазвичай, відрізняли помилку від незнання ― дещо відмінні за своєю природою, однак схожі за правовим значенням явища.

Варто окремо відзначити, що вищезгадані нормативно-правові  акти стосувалися винятково фактичної  помилки. Що ж до юридичної помилки, то в Австро-Угорщині, як і в решті європейських держав, продовжувало діяти давньоримське правило про незнання законів ― помилка або незнання права не мають значення. Проте, низка вчених-криміналістів дотримувалися думки, що юридична помилка, з огляду на формулювання, яке містилося в § 2 кримінального кодексу Австрійської імперії 1803 р., та в кодексах, прийнятих після нього, повинна мати кримінально-правове значення. На їхню думку, в межах юридичної помилки є різниця між помилкою щодо кримінального права та помилкою щодо інших правових приписів. Помилка щодо норм кримінального права, як зазначали вони, не може слугувати для виправдання особи. Це стосується, зокрема, помилки щодо виду та розміру покарання.

Юридичні помилки щодо норм інших галузей права австрійські криміналісти пропонували розглядати за правилами про фактичну помилку. В юридичній літературі наведено такий приклад: особа присвоює собі річ, котра входить до складу спадщини і перейшла до неї згідно з заповітом, який є недійсним із формальних причин. Очевидно, що спадкоємець не повинен притягатися до відповідальності за крадіжку чужого майна¹⁹.

Після Першої світової війни  на території Галичини, Волині та Західного  Полісся діяло польське кримінальне  законодавство, а саме - Карний кодекс від 11 липня 1932 р., який містив низку положень, що стосувалися помилки особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння:

1. Ст.15 кодексу закріплювала правило, згідно з яким обставини, від яких залежить вища караність, беруться до уваги тільки тоді, коли особа про них знала або повинна була знати (§ 1). Це саме стосується і наслідків вчинку, від яких залежить вища караність (§ 2).

2. Відповідно до § 1 ст. 20 цього кодексу, не допускався провини той, хто діяв під впливом помилки щодо обставини, яка належить до суті вчинку, окрім випадку, коли провина була ненавмисною, а помилка стала наслідком необережності чи недбальства.

3. Суд міг узяти до уваги виправдане незнання протиправності вчинку як підставу для надзвичайного полегшення кари (§ 2 ст. 20). Фактична помилка, яка стосується істотних ознак вчиненого діяння, усуває злочинність такого діяння і перетворює його в нейтральне з правого погляду²⁰.

Кодекс 1932 р. відрізняв  фактичну помилку, яка унеможливлює злочинність діяння, від такої, яка  виключає тільки злий намір. В останньому випадку особа підлягала відповідальності за вчинення злочину необережності. Що стосується юридичної помилки щодо злочинності діяння, то вважалося, що вона у всіх випадках виключає умисну вину особи, однак не виключає відповідальності за відповідне діяння, вчинене з необережності. Надзвичайне полегшення кари могло бути застосоване суддею за його власним переконанням, оскільки чинне законодавство не передбачало випадків обов'язкового їх застосування²¹.

Після закінчення Другої світової війни західноукраїнські землі увійшли до складу УРСР і на їх території почало діяти радянське кримінальне законодавство, в якому, як вже було вище зазначено, норма про помилку була виключена.

Підсумовуючи викладений матеріал, доцільно звернути увагу  на те, що помилка стала розглядатися як кримінально-правове явище ще в епоху античності. Однак формування вчення про помилку за кримінальним правом, у тому вигляді, в якому воно існує сьогодні, тісно пов’язане з розвитком тенденцій гуманізації та індивідуалізації кримінальної відповідальності, зумовлених значними політичними, світоглядними та ідеологічними змінами в європейському суспільстві ХVІІ-ХУІІІ ст. До перших можна зачислити кризу абсолютних монархій, революції в низці країн та прийняття перших конституцій. Серед світоглядних причин можна навести утвердження протестантської ідеології та переорієнтацію суспільного мислення з колективістського на індивідуалістське, а також розмежування права, релігії та моралі. Ідеологічною ж основою для формування інституту помилки послужили праці І. Канта, Ч. Беккаріа та французьких просвітителів. Як окремий інститут кримінального права у більшості європейських країн помилка стала розглядатися на межі ХІХ-ХХ ст.

В історії кримінального  права відомі різні підходи до розуміння суті і значення помилки та її різновидів. Їхню еволюцію можна простежити, дослідивши юридичну літературу та законодавчі акти окремо взятих держав. Крім того, можна говорити про австрійський, голландський, італійський, німецький чи французький підходи до розуміння помилки за кримінальним правом, кожному з яких притаманні свої особливості, що і буде проаналізовано у наступному розділі нашого дослідження.

Таким чином, сьогодні кримінальне законодавство України не містить окремої норми про помилку, однак в минулому такі положення існували як на заході, так і на сході нашої держави. Враховуючи реалії сучасного українського суспільства, вважаємо, що було б доцільно повернути в українське законодавство відповідне положення.

1.2. Тенденції  визначення помилки в кримінальному законодавстві зарубіжних держав

Помилка в кримінальному  праві ― це неправильне (хибне) уявлення особи про юридичне значення та фактичний  зміст свого діяння, його наслідків  та інших обставин, що передбачені  як обов’язкові ознаки (елементи) у  відповідному складі злочину.

Як ми вже зазначали, у чинному КК України немає норми про помилку. Проте кандидат юридичних наук, доцент Академії адвокатури України, Р.В.Вереша зазначає, що норми про помилку містяться в кримінальному законодавстві деяких зарубіжних держав. Наприклад, § 13-204 (В) КК штату Арізона (США), § 15, 20 КК штату Нью-Йорк (США), § 304 КК штату Пенсільванія (США), розділ 9 КК Австралії, ст. 14 КК Республіки Болгарія, ст. 14 КК Іспанії, статті 47 - 48 КК Республіки Корея, статті 34 - 38 КК Республіки Сан-Марино, статті 225, 233 КК Сирії, ст. 122-3 КК Франції, § 16, 17 КК Німеччини, частини 2, 3 ст. 38 КК Японії та ін.  Так, найбільш коротко норма про помилку викладена в КК Франції: «Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка може довести, що вона в результаті помилки в праві, уникнути якої вона не могла, вважала, що може вчинити це діяння законно» ²².

Аналізуючи юридичну помилку в законодавстві зарубіжних держав, наведемо приклади з КК Австрії, Іспанії, Румунії, Угорщини та Польщі.

Так, у § 9 КК Австрії передбачено: «Хто не усвідомлює протиправність діяння у зв’язку з помилкою в праві, діє невинувато, якщо ця помилка вважається вибачливою. Помилка вважається невибачливою, якщо протиправність діяння була очевидною і могла бути встановлена будь-якою особою або якщо суб’єкт не ознайомився з існуючими приписами... Якщо помилка невибачлива, то суб’єкт несе відповідальність за умисний злочин, якщо він діяв свідомо, або за необережне діяння, якщо він діяв несвідомо» ²³.