Помилка та її значення для кримінальної відповідальності

У ст. 14 КК Іспанії зазначається, що непереборна помилка стосовно протиправності діяння, яке утворює кримінальне правопорушення, виключає кримінальну відповідальність особи. Якщо помилка була переборною, застосовується покарання на 1 або 2 ступені нижче, передбаченого законом.

Ст. 135 КК Румунії передбачає: «Ніхто не може бути звільнений від відповідальності з посиланням на незнання або помилкове тлумачення кримінального закону».

КК Угорщини (§ 24) визначає: «Не підлягає покаранню особа, що вчинила діяння у зв'язку із помилковим уявленням, тобто діяння не є небезпечним для суспільства, якщо для такого уявлення воно мало обґрунтовану причину».

КК Польщі передбачає, що незнання про протиправність діяння не виключає відповідальності, якщо особа могла уникнути помилки.

Таким чином, помилка в праві або, як її ще називають, помилка в забороні, за загальним правилом не звільняє особу, що вчинила суспільно небезпечне діяння, від кримінальної відповідальності.

Однак переважна більшість  статей КК зарубіжних держав стосовно помилки містять виключення з загального правила. Так, зазначається, що суб’єкт діє невинувато, якщо він припустився вибачливої помилки. При цьому необхідно зазначити, що якщо особа підлягає кримінальній відповідальності за наявності помилки, то покарання суб’єкту передбачається більш м’яке, ніж передбачено законом (ближче до мінімальної межі санкції статті кримінального закону).

Більшість кримінальних законів зарубіжних держав, крім юридичної помилки, передбачають також положення, що стосуються фактичної помилки. Так, кримінальне законодавство Німеччини (§ 16) передбачає: «Хто при вчиненні злочину не знає обставин, які стосуються складу злочину, передбаченого законом, той діє неумисно. Хто при вчиненні злочину помилково передбачає існування обставин, які утворюють склад злочину, передбаченого більш м’яким законом, той може бути засуджений за умисне вчинення злочину лише на підставі більш м’якого закону» ²⁴.

Аналогічними за змістом  є також ст. 47 (фактична помилка) КК Італії, ст. 19 (помилка в фактах) КК Швейцарії, які сформульовані з меншим ступенем деталізації.

Кримінальні закони деяких держав Східної Європи також містять  норми стосовно фактичної помилки, наприклад ст. 135 КК Румунії, § 24 КК Угорщини, ст. 24 КК Польщі, ст. 14 КК Болгарії.

Зокрема, ст. 135 КК Румунії  передбачає: «Якщо фактичні обставини, що містять будь-який елемент складу злочину, або обставини, що обтяжують відповідальність, не були відомі виконавцю в момент вчинення діяння, вони не тягнуть і не обтяжують вину за діяння, кваліфіковане законом, як злочин або проступок».

КК Польщі (ст. 24) передбачає: «Не вчинює злочин той, хто здійснює діяння під впливом помилки стосовно обставин, що утворюють ознаки забороненого діяння, за винятком випадків коли мова йде про необережність, менш тяжкий злочин, а сама помилка є результатом легковажності чи недбалості».

КК Болгарії (ст. 14) стосовно фактичної помилки визначає, що незнання фактичних обставин, які стосуються складу злочину, виключає умисел стосовно цього злочину. Це положення застосовується до діяння, що вчинене з необережності, якщо лише саме незнання фактичних обставин, не утворює необережності.

Незважаючи на багатоманітність формулювань, деякі положення стосовно помилки, що передбачені в законодавстві зарубіжних держав, можна виділити як типові.

По-перше, законодавством визнається однією з обов'язкових ознак умисної вини, усвідомлення особою усіх тих обставин, які передбачені в законі як ознаки складу злочину.

По-друге, до основної ідеї досліджуваних норм необхідно віднести оцінку помилки з точки зору необережності.

По-третє, в окремих  випадках наявність в діях особи  помилки при вчиненні злочину  належить до обставин, що виключають злочинність діяння.

Виходячи із необхідності законодавчої регламентації положень про помилку в КК України, необхідно  виділити наступні характеристики. Не викликає сумніву той  факт, що вина здійснює істотний вплив на визначення підстав і меж кримінальної відповідальності. Водночас наявність помилки при вчиненні злочину значно ускладнює вирішення питання про вину.

Саме тому необхідно використати досвід законодавчого вирішення проблеми помилки зарубіжними державами в межах КК України. Разом з тим, в межах Кримінального кодексу буде корисно передбачити особливі види юридичної і фактичної помилки. Саме тому вважаємо за необхідне провести аналіз поняття та значення помилки в працях науковців України.

 

 

1.3. Аналіз поняття та значення помилки в сучасній українській науковій літературі

Відсутність визначення поняття помилки в законодавстві  України зумовлює різнобічність  підходів до його визначення серед наукових кіл.

Кримінально-правове  значення різних видів юридичної  помилки не є однаковим. Та сторона  суспільно небезпечного діяння, яку  відображає юридична помилка, а саме – його протиправність, є об’єктивним  фактом. Оскільки вона є однією з ознак злочину, закріплених у частині 1 ст. 11 КК України, то за її відсутності не можна говорити про злочинність діяння, хоч воно може і становити небезпеку для певних суспільних відносин.

Зазначимо, що у кримінально-правовій літературі помилка визначається по-різному, а саме:

― як неправильне уявлення особи про фактичні й юридичні ознаки вчиненого діяння;

― як неправильне уявлення особи про фактичні й юридичні ознаки або властивості вчиненого діяння та його наслідків;

― як неправильна оцінка особою своєї поведінки;

― як неправильне уявлення особи про об’єктивні та суб’єктивні ознаки суспільно небезпечного діяння, що характеризують це діяння як злочин;

― як неправильне уявлення особи про характер і ступінь суспільної небезпечності вчиненого діяння і його кримінальної протиправності;

― як неправильне (хибне) уявлення особи про юридичне значення та фактичний зміст свого діяння, його наслідків та інших обставин, що передбачені як обов’язкові ознаки у відповідному складі злочину.

Розгорнутим, на нашу думку, є підхід Т.М.Марітчака, який зазначав, що поняття помилки в кримінальному праві розуміють у декількох значеннях. Коли говорять про помилку, то мають на увазі, по-перше, помилки,  які допускають самі злочинці при вчиненні посягань (наприклад, помилки в об’єкті посягання), і, по-друге, - помилки, які допускають суб’єкти кримінально-правової кваліфікації при встановленні кримінально-правової норми, яка підлягає застосуванню в конкретному випадку²⁵.

Ми вважаємо, що ці два значення, які виділив Т.М.Марітчак, мають право на самостійне існування, вони взаємопов’язані, одна помилка зумовлює виникнення іншої.

Обґрунтовуючи свою думку, хочемо навести приклад. По факту вбивства, після порушення кримінальної справи вдалося затримати підозрюваного А., який під час допиту зізнався, що керуючись мотивом помсти за неприйнятне для нього рішення, він, вночі, із метою вбивства, тричі вистрелив у чоловіка, якого вважав своїм сусідом-суддею, після чого скинув тіло в річку. Після допиту слідчий перекваліфікував злочин за ст. 379, який попередньо кваліфікував за ст. 115. Через деякий час вияснилося, що А. вбив не суддю-сусіда, а іншого чоловіка з сусідньої вулиці, прийнявши його вночі за служителя Феміди, а сам суддя деякий час перебував у відрядженні в іншому місті. Отже, помилка винного в особі потерпілого викликала помилку слідчого в кваліфікації діяння.

Зазначимо, що кваліфікаційні помилки — це неправильне встановлення наявності або відсутності складу злочину, а також його відповідності нормам Загальної та Особливої частин КК України. Такі помилки, на відміну від кримінально-процесуальних, носять кримінально-правовий характер.

Основні джерела кваліфікаційних  помилок - недоліки законодавства та вади правозастосування. До кваліфікаційних  помилок не належать неправильні  покарання. Вчинення злочину або незакінчення його з незалежних від особи обставин (замах і готування) — межа кваліфікації злочинів. При цьому, кваліфікаційні помилки узагальнено можна класифікувати на три групи:

1. Невизнання наявності складу  злочину у діяннях, в яких він міститься.

2. Встановлення наявності складу  злочину у діяннях, де він відсутній.

3. Неправильне обрання норми  КК України для кваліфікації  злочинів.

Перша із названих помилок є найбільш розповсюдженою. Деякі вчені цю помилку  називають некваліфікацією, тобто невизнання правозастосовним органом складу злочину у тих випадках, де в дійсності він існує. Це породжує штучну латентність злочинів. При цьому, аналіз судової практики свідчить про те, що в деяких випадках має місце приховування злочинів з боку тих осіб, які зобов’язані їх розкривати. Також, «некваліфікація злочинів» може мати місце у зв’язку із неправомірною відмовою правозастосовних органів у кримінальному переслідуванні і порушенні кримінальної справи, перебільшеним уявленням про диспозитивність в матеріальному та процесуальному кримінальному праві. Чинний КПК України визнає декілька категорій справ, справами приватного і приватно-публічного обвинувачення.

Друга кваліфікаційна помилка —  це встановлення правоохоронними органами наявності у вчиненому складів злочинів, яких в дійсності немає. Виправлення цієї помилки судами (виправдовувальні вироки по кожній десятій справі) — показник здебільшого професійності судової влади. Однак таке виправлення на практиці часто обумовлюється певними труднощами. Оскільки, відповідно до законодавства і судові органи, і органи, що підтримують у суді державне обвинувачення (прокуратури) є окремими складовими єдиної системи державних правозастосовних органів. Мабуть, саме тому, у переважній більшості обвинувальних вироків судів мотивувальна частина на 80-100 відсотків відтворює зміст державного обвинувачення по справі.

Помилкова юридична оцінка вчиненого  у зв’язку із неправильним обранням норми КК України за розповсюдженням  визначається таким чином:

1. Кваліфікація оціночних ознак злочину.

2. Кваліфікація єдиних складних  і сукупних злочинів.

3. Кваліфікація суспільно небезпечних наслідків.

4. Кваліфікація малозначних діянь  і злочинів, що межують з проступками. 

Враховуючи викладене  вище, можна виділити дві основні  причини кваліфікаційних помилок: законодавчу та правозастосовну. Перша полягає у проблемності КК України, неточності його норм або в їх застарілості. За значенням і об’ємом впливу на кваліфікацію злочинів, основним в даному разі, є відсутність в КК України складів необережного заподіяння середньої тяжкості тілесного ушкодження.

Не менш значущою причиною кваліфікаційних помилок є недоліки в діяльності правоохоронних і судових  органів. Ця помилка може полягати у неправильному обранні норми КК України для ідентифікації скоєного із складом злочину²⁶.

Заслуговує на увагу  думка В.А.Якушина щодо визначення поняття помилки в її першому значенні: «помилка - це омана особи відносно об'єктивних якостей суспільно небезпечного діяння, які характеризують його як злочин. Інакше кажучи, це помилка особи відносно характеру та ступеню суспільної небезпеки вчинюваного діяння та його протиправності²⁷. На нашу думку, дане визначення є дещо неповним, оскільки стосується більше визначення юридичної помилки.

Оскільки помилка входить до суб’єктивної сторони злочину, її можна вважати особливим станом психіки суб’єкта злочину, що може виходити за межі суб’єктивної сторони останнього (коли діяння особи не визнають злочинним).

Деякі вчені ототожнюють поняття «помилки» та «омани». Зокрема Л.С.Білогриць-Котляревський, розглядаючи серед причин, які виключають злочинність діяння, невідання та помилку, писав, що невідання — незнання умов і обставин дії: помилка — оманливо неправильне уявлення про них. Обидва ці поняття в суті своїй якісно тотожні, бо помилка — це також незнання умов й обставин дії; відмінність між ними кількісна: невідання є повним незнанням, а помилка — незнання деталей, подробиць факту.

Аналогічну позицію  займають С. Баршев, О.Ф. Кістяківський, які розглядали невідання й оману, що скасовують свободу самовизначення, як підставу до виключення ставлення за вину, а також В. Спасович, який, однак, додав, що виключення кримінальної відповідальності не треба визначати категорично як невід'ємну ознаку невідання й омани. Що є неправильним, тому, що істина й омана — філософські категорії іншого, ніж помилка, порядку. За результатами науково-теоретичних спостережень, вони слугують методологічними підставами пізнання та пояснення юридичного значення помилки, але не є нею. Проти ототожнення помилки з оманою також застерігають і філософи, деякі правники (Ю.А. Вапєва).

Вони вказують на те, що омана — це ілюзорне усвідомлення дійсності, неадекватне відображення предмета суб'єктом, помилки ж виникають унаслідок хибних дій індивіда. Отож у стані помилки особа не лише неадекватно уявляє, тобто відтворює у вигляді образу певний об'єкт, подію, явище (свідомий аспект), а таке уявлення знаходить логічний (тобто також неадекватний, але вже не щодо об'єктивної дійсності, а стосовно передбачуваного результату) зовнішній прояв у акті (актах) конкретної цілеспрямованої вольової соціальної поведінки²⁸.

Невідповідність фактичних  обставин вчиненого із суб'єктивним уявленням про нього самим  злочинцем потребує додаткового обґрунтування його відповідальності. Наприклад, особа, викрадаючи чуже майно, може помилятись щодо вартості викраденого. В цьому випадку виникає питання щодо відповідальності особи — чи вважати таке викрадення дрібним (адміністративна відповідальність) чи кримінально караним. Це питання необхідно вирішувати в залежності від спрямованості умислу — що саме бажав вчинити винний.