Фонова лексика на позначення ендемічної флори та фауни Великобританії

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЖИТОМИРСЬКИЙ  ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ІВАНА  ФРАНКА

НАВЧАЛЬНО-НАУКОВИЙ ІНСТИТУТ ІНОЗЕМНОЇ ФІЛОЛОГІЇ

КАФЕДРА АНГЛІЙСЬКОЇ ФІЛОЛОГІЇ ТА ПЕРЕКЛАДУ

 

 

 

 

 

Курсова робота

на тему:

«Фонова лексика на позначення ендемічної флори та фауни Великобританії»

 

 

 

Студента 46 групи

напрямок  підготовки *6,020303 філологія. Переклад*

Осецького Віктора Володимировича

Керівник: кандидат педагогічних наук, старший 

викладач  кафедри англійської філології  та перекладу

Поліщук Людмила Петрівна

 

 

 

Житомир-2013

 

Зміст

Вступ

1. Розділ 1. Теоретична частина

1. Лінгвокраїнознавство та лінгвокультурологія
2. Мовні реалії
3. Класифікація реалій
4. Переклад реалій
5. Фонова лексика

2. Розділ 2. glossary

2.1 Flora

2.2. FaunA

Висновки

Використана література

 

Вступ

Кожній мові властиві слова котрі властиві тількі їй, оскільки вони відображають реалії унікальні для місцевості де ця мова зародилась, розвивається та використовується.

Ця лексика  є доказом того, що усі народи різні, і різні не лише за ментальністю та історією, а й за способом життя, побутом, традиціями, звичаями, цінностями тощо. Термін, який визначає суто народну лексику, є термін «реалія».

Це пояснюється  тим, що кожен народ під час  розвитку мови був у частковій  культурній ізоляції та розвивася у  місцевостях, котрі, у якійсь мірі, мали унікальні особливості, такій як природні явища, види тварин та рослин і багато інших факторів.

Звідси  виходить те, що власне англійські слова відображають культуру англійського народу та дають знання  про матеріальну і духовну культуру жителів англії. Але не тільки власне англійські слова формують етнокультуру, на увагу заслуговує також фонова (напівеквівалентна) лексика, запозичені слова, слова-символи. Цим пояснюється не тільки наявність, але й необхідність різних підходів до вивчення лексики, можливість побудови ряду класифікацій лексики й важливість поєднання різних підходів до її семантизації.

До  такої лексики входять слова і стійкі словосполучення, які не мають ні повних, ні часткових еквівалентів серед одиниць іншої мови, і поділяє її на такі групи: власні імена, так звані реалії (слова, що позначають предмети, поняття, ситуації, які не властиві практичному досвіду людей, що розмовляють іншою мовою – предмети матеріальної і духовної культури), випадкові лакуни (у вигляді слів), які не мають відповідників у лексичному складі інших мов.

Термін «фонова лексика» впровадили Є.М.Верещагін і В.Г Костомаров, назвавши фоновими словами слова з «неповноеквівалентністю фонів».

Головною  проблемою при перекладі таких  слів та словоспулечень може бути не тількі повна відсутність відповідників  але і не абсолютна рівнозначність уже відомих та довгий час використовуваних відповідників.

Отже, фонові, це такі слова, лексичні фони яких містять своєрідні національно-культурні  компоненти, що надають денотату особливої  предметно-кваліфікативної чи функціональної характеристики.

Час від часу культурну особливість у словах можна вбачити лише добре знаючи соціальну семантику предмета, який цим словом позначається, враховуючи відтінок та місце вживання.

Особлива  культурна конотація  того чи іншого слова виникає на основі важливої соціальної ролі предмета чи явища, які  позначені цим словом, у рамках окремої національної культури.

Мета: визначення і розуміння реалій та фонової лексики, скласти перелік лексики, що позначає ендемічну флору та фауну Великобританії.

Завдання: визначити місце лінгвокраїнознавства у вивченні та використовуванні іноземною мовою, зв’язок реалій та лінгвокраїнознавства. Встановити зв’язок лінгвокраїнознавства та лінгвокультурології, пояснити термін «реалія» та визначити його типологію. Також дуже важливо правильно зрозуміти яке місце реалії займають в системі без еквівалентної лексики. Головним же завданням роботи є дослідження проблеми перекладу реалій, фонової та без еквівалентної лексики. Створити словник ендемічної флори та фауни Великобританії.

Актуальність  теми: Одним із найважливіших компонентів вивчення та володіння іноземною моювою є фонові знання про культуру та реалії народу, мова якого вивчається. Висока обізнаність у цих категоріях допомагає перекладачу орієнтуватися в іншомовному середовищі та давати адекватний переклад з мови оригіналу. Знання реалій є важливою частиною мовної компетенції перекладача. 
Розділ 1

1. Лінгвокраїнознавство та лінгвокультурологія

З настанням сучасності кордони  між країнами почали стиратися. Саме тому вивчення та адекватне використання іноземної мови стало важливим як ніколи. А одним із найважливіших  аспектів вивчення будь-якої мови є  обізнаність у реаліях, культурі та фоновій лексиці країни, мова якої вивчається

. У сучасних концепціях навчання іноземна мова розглядається як відображення культури відповідного народу – як оволодіння іншомовною культурою і як засвоєння світових духовних цінностей. Таким чином, соціальне замовлення передбачає не тільки формування у тих, хто вивчає іноземну мову, необхідних іншомовних навичок та вмінь, але й ознайомлення через мову з культурою країни, її традиціями, історією та сучасністю. Таке завдання ставить перед собою лінгвокраїнознавство, що досліджує питання відбору та прийомів  подачі тим, хто вивчає,  відомостей про країну, мова якої вивчається, з метою забезпечення їх практичного володіння даною мовою. Лінгвокраїнознавство – це аспект методики викладання іноземних мов, який відбиває національно-культурний компонент мовного матеріалу. Практично лінгвокраїнознавство спрямоване на реалізацію кінцевих цілей навчання іноземній мові, а саме, на навчання спілкуванню. Адже без прищеплювання норм адекватної мовної поведінки у відриві від знань неможливо підготувати їх до іншомовного спілкування та  сформувати комунікативну здатність. Це визначає, що розробка лінгвокраїнознавчого  аспекту в навчанні іноземній мові є надзвичайно актуальною та важливою.

Лінгвокраїнознавчу проблематику складають два великих кола питань – філологічні та лінгводидактичні. По-перше, предметом лінгвокраїнознавства є аналіз мови з метою виявлення  національно-культурної семантики. По-друге,  предметом  дослідження є також пошук викладацьких прийомів презентації, закріплення та активізації національно-специфічних  мовних одиниць та  культурологічного прочитання текстів на практичних мовних заняттях.

В основі лінгвокраїнознавства лежать п'ять методологічних принципів. Розглянемо їх.

Перший принцип – це суспільна  природа мови, яка постає як об'єктивна  можливість залучення до нової дійсності.

Другий принцип - засвоєння людиною, що виросла в одній національній культурі, істотних фактів, норм і цінностей  іншої національної культури. Потрібно не тільки викласти учневі інформацію про країну, щоб він її запам’ятав, але й сформувати в нього позитивне  відношення до неї.

Третій принцип - формування в учнів  позитивної установки до народу –  носія мови, адже вивчення мов починається  з метою зближення народів, тих, яких вважають гідними цього.

Четвертий принцип втілює в собі вимоги цілісності і гомогенності мовного  навчального процесу: країнознавча  інформація підлягає витягу з природних форм мови і з навчальних текстів і не має привноситися ззовні.

П'ятий принцип - країнознавчий аспект викладання реалізує в навчальному процесі філологічний спосіб вторинного пізнання дійсності.

Кожна національна культура складається  з національних і інтернаціональних  елементів і не може цілком збігатися  з іншою культурою. Тому в процесі  викладання іноземної мови ми вимушені витрачати час та енергію на формування у свідомості учнів поняття  про нові предмети і явища, що не знаходить аналогії ні в рідній культурі, ні в  рідній мові.  Отже, мова йде про включення елементів країнознавства у викладання мови, але це включення якісне іншого роду в порівнянні з загальним країнознавством. Так як ми говоримо про з'єднання в навчальному процесі мови і відомостей зі сфери національної культури, такий вид викладацької роботи пропонується назвати лінгвокраїнознавчим  викладанням.

На думку Г.Д. Томахіна, лінгвокраїнознавство є суто лінгвістичною дисципліною, тому що предметом лінгвокраїнознавства є факти мови, що відбивають особливості національної культури. Культура вивчається через мову й для відбору, опису й презентації лінгвокраїнознавчого матеріалу використовуються лінгвістичні методи.

В інтерпретації Е.М. Верещагіна й В.М. Костомарова лінгвокраїнознавство розглядається  як культурологія, орієнтована на завдання й потреби вивчення, але на відміну від культурологічних дисциплін, воно має філологічну природу, діє через мову й обов'язково в процесі її вивчення.

Аспект викладання мови – це, по-перше, мовний матеріал, по-друге, це прийоми  викладання, які необхідні для  даного мовного матеріалу. У лінгвокраїнознавстві, подібно до стану справ у будь-якому  іншому аспекті викладання мови, вирішуються  проблеми відбору навчального матеріалу. Із загального лексичного або фразеологічного  запасу та із лексичних та фразеологічних мінімумів  вибираються  одиниці, наділені національно-культурною семантикою. Фонетичний або граматичний устрій обстежується з метою виявлення в ньому потенційних носіїв даних про культуру. Прийоми викладання  - різні, залежать від поставлених цілей. Звичайно, вони своєрідні для кожного з трьох етапів роботи: презентація, чи первісне ознайомлення учнів з новим для них матеріалом; закріплення (меморизація), чи переклад первісних знань, умінь і навичок з короткочасної в довготривалу пам'ять, індивідуальну свідомість людини; активізації, чи виведення засвоєного матеріалу в діяльність мовою, яка вивчається. Є також самостійні країнознавчі прийоми викладання, такі як експлікація лексичного фону, додатковість зорового та вербального рядів, виявлення проективного країнознавчого змісту художнього тексту, системне та повне коментування.

Таким чином, лінгвокраїнознавство –  це самостійний аспект  викладання іноземних мов, як  і фонетичний, лексичний, граматичний, стилістичний. Тепер ми можемо визначити поняття, що таке лінгвокраїнознавство.

Лінгвокраїнознавство – це аспект викладання іноземної мови, у якому  з метою  забезпечення комунікативності навчання та для вирішення  загальноосвітніх та гуманістичних задач  реалізується кумулятивна функція мови і  здійснюється аккультурація  адресата, причому методика викладання має філологічну природу – ознайомлення здійснюється за допомогою іноземної мови та в процесі її вивчення.

Ключовою ідеєю в сучасній лінгвістиці є ідея антропоцентричності мови. В центрі всього, що зображує слово, стоїть людина - вона сама і все те, що сприймається нею як її оточення, сфера її буття. З позиції антропоцентричної парадигми, людина пізнає світ через усвідомлення себе, свою теоретичну і наочну діяльність в ньому; в основі даної парадигми лежить перехід інтересів дослідника з об'єктів пізнання на суб'єкт, тобто аналізується людина в мові і мова в людині.

Саме формування антропоцентричної  парадигми призвело до розвитку проблематики у бік людини і її місця в культурі. Продуктом антропоцентричної парадигми в лінгвістиці є наука лінгвокультурологія

Виділяються наступні основні  проблеми і області вивчення лінгвокультурології:

1) безеквівалентную лексику  і лакуни;

2) міфологізовані мовні одиниці: архітипи і міфологеми, обряди і повір'я, ритуали і звичаї, закріплені в мові;

3) пареміологічний фонд мови;

4) фразеологічний фонд мови;

5) еталони, стереотипи, символи; 

6) метафора і образи  мови;

7) стилістичний устрій  мов; 

8) мовна поведінка; 

9) область мовного етикету.

Як самостійний напрям лінгвістики, лінгвокультурологія сформувалася в 90-і роки XX ст. Термін «лінгвокультурологія» з'явився в останнє десятиліття у зв'язку з працями фразеологічної школи, яку очолював В.Н. Телія, а також, яка пов’язана з роботами Ю.С.Степанова, А.Д.Арутюнової, В.В.Воробйова, В. А. Маслової і інших дослідників. Якщо культурологія досліджує «самосознание человека по отношению к природе, обществу, истории, искусству и другим сферам его социального и культурного бытия, а языкознание рассматривает мировоззрение, которое отображается и фиксируется в языке в виде ментальных моделей языковой картины мира», то лінгвокультурологія «имеет своим предметом и язык, и культуру, находящиеся в диалоге, взаимодействии». Виникнення на стику лінгвістики і культурології обумовлює «исследование проявления культуры народа, которые отразились и закрепились в языке». Ця наука – один з основних напрямів в сучасній лінгвістиці, який формується в межах антропоцентричної парадигми, «ориентирована на культурный фактор в языке и на языковой фактор в человеке».

 Лінгвокультурологія  направлена на дослідження того, як багатообразні форми буття  культури різних етносів відбиваються  і закріплюються в мові. При  такому підході мова розуміється  одночасно і як продукт культури, і як її продуцент, найважливіша  її складова, і як чинник формування  культурних кодів. Іншими словами,  мова виступає як одне з  фундаментальних підстав існування  і функціонування культури.

Об'єктом лінгвокультурології  є дослідження «взаимодействия языка, который выступает в качестве транслятора культурной информации, культуры с ее установками и человека, который создает эту культуру, пользуясь языком».

Предметом дослідження цієї науки є одиниці мови, котрі набули символічне, еталонне, образно-метафоричне значення в культурі та ті, що ввібрали в себе людську національну свідомість.

Слід зазначити, що до сьогоднішнього моменту понятійний апарат лінгвокультурології не сформований  повністю, деякі поняття запозичуються  з культурології і лінгвокраїнознавства. Найбільш важливими для роботи є  ті поняття, за допомогою яких може бути представлена національно-культурна  інформація в мовних одиницях.

Мова культури - система знаків і їх відносин, за допомогою яких встановлюється координація  ціннісно-смислових форм і організовуються, що існують або знову виникають, уявлення, образи, поняття та інші смислові конструкції.