Зміст формування соціокультурної компетенції учнів середніх класів

Стосовно до ситуації викладання ІМ В. Риверс пише: “Коли  учні зустрічаються із відмінним від свого набору поведінкових моделей і з новою сукупністю цінностей, у них може виникнути шок, у результаті якого вони починають вважати носіїв мови яку вивчають диваками, погано вихованими тощо”[49].

Мовні розходження між  народами очевидні не тільки в тому, що нації розмовляють різними мовами, але й в особливих мовних звичках (українці кричать по-українські, німці – по-німецькі, а англійці – по-англійські).

Оволодіння ІМ нерозривно пов'язано з оволодінням національною культурою, що припускає не тільки засвоєння культурологічних знань (фактів культури), але й формування здатності і готовності розуміти ментальність носіїв, а так само особливості комунікативної поведінки народу цієї країни.

Основні особливості  української комунікативної поведінки містять у собі: товариськість, щирість, емоційність, пріоритетність розмови по душам, нелюбов до світського спілкування, тематична розмаїтість, воля підключення до спілкування третіх осіб, домінантність, безкомпромісність у суперечці, побутова не усмішливість тощо.

Англійська комунікативна  поведінка має такі особливості: небагатослівність, низький рівень гучності мови, високий рівень самоконтролю, розвиненість світського спілкування, більша роль писемного спілкування.

Говорячи про національну  культуру, про комунікативну поведінку носіїв мови розрізняють вербальну й невербальну поведінку.

Яз зазначає A. Thomas, будь-яке  спілкування, супроводжується різними  паралінгвістичними елементами, тобто  мімікою, позами, жестами. Тоді говорять руки (жести), особа (міміка), символи (обручка), сигнали (одяг й інші) і рухи тіла [50].

Сукупність норм і  традицій спілкування, що відображають рекомендовані правила спілкування, які склалися у суспільстві в  силу історичних традицій, ритуалів, соціальних ситуацій, що включають міміку, жести, пози тих хто спілкується, називається невербальною комунікативною поведінкою або невербальною мовою (німою мовою спілкування).

На думку Е. Верещагіна, невербальні мови важливі не тільки для комунікації, але насамперед для формування внутрішнього світу учнів і їх відносини до носіїв вербальної мови що вивчається, до їхньої культури, до їхнього способу життя. Також, безперечно, особливо важлива мова повсякденної поведінки [8].

І. Баженова вважає, що мова тіла або соматична мова (грец. soma “тіло”, “корпус”), містить у собі комунікативні рухи, психофізичні симптоми емоційного стану, некомунікативні рухи [3].

За своєю функцією соматична мова подібна до вербальної мови.

Комунікативні рухи містять  у собі так названі кинемо, або  автоматизовані рухи, які відрізняються прямим зв'язком з мовним повідомленням, вони доповнюють і замінюють мову.

Особливої уваги викладача  заслуговують кинемо, що не збігаються у виконанні при співпадаючих змістах у комунікативній поведінці  носіїв української і англійської  мов.

На уроці англійської  мови особливо на початковому (або середньому) етапі вчителем часто використовується жест, що позначає рахунок на пальцях, при цьому важливо виконувати цей жест правильно й домогтися  точного його виконання учнями. При  рахунку англійською мовою зігнуті пальці лівої руки, починаючи з великого пальця, розгинаються пальцями правої руки; в українських жестах, пальці, починаючи з мізинця, згинають.

На уроках ІМ можна  також використати жест постукування кісточками пальців по столі, що виражає у західноєвропейських країнах традиційне вітання у викладачів, а також вираження схвалення й задоволення від блискуче прочитаної лекції.

Становить інтерес невелика група кинемо, що не збігаються в  змістах при співпадаючому виконанні.

Наприклад, у англійській традиції жест “вдарити по рукам” пов'язаний із ситуаціями вітання й прощання. В українській культурі даний жест має значення – “укласти угоду”; жест “клацати пальцями” у англійській традиції пов'язаний із залученням уваги, що іноді вживається й у школі учнями з метою залучення увагу вчителя. В українській традиції значення даного жесту – вираження помилки й досади.

Вище перераховані комунікативні  рухи тією чи іншою мірою можуть бути використані на уроці англійської  мови.

Таким чином, невербальна  поведінка комунікативно й національно обумовлена і повинна враховуватися при вивченні ІМ. Однак не всі розуміють, що мова жестів не є загальнолюдською мовою і нерідко переносить символіку жестів з однієї культури в іншу, у результаті чого комунікація не має місця або ускладнюється.

Навчаючи культурі невербального  спілкування, стверджує І. Халєєва, не можна не залишити без уваги  психофізіологічні симптоми емоційного стану й некомунікативні рухи, які відносяться до соматичної мови[42].

До емоційних симптомів  відносять: зміна цвіту лиця; рухові симптоми (тремтіння рук і губ); звукові симптоми (плач, виття, втрата голосу). Вони в основному збігаються у всіх народів і спеціальної підготовки до їхньої інтерпретації не потрібно.

Некомунікативні рухи, що сигналізують про внутрішній емоційний стан мовця, зустрічаються тоді, коли мовець намагається заповнити паузи у мові або зазнає труднощів у формулюванні своєї думки.

Сюди відносяться звички, спрямовані для зняття внутрішнього напруження (кусати губи); рухи спрямовані на який-небудь предмет, що перебуває на самому мовці (крутити кільце на пальці, торкатися ґудзика); рухи спрямовані на якийсь предмет в оточенні мовця (крутити в руках ручку, олівець).

Наведений вище поділ  основних типів жестів має вихід  у методику: якщо завдання полягає у тому, щоб засвоїти комунікативну систему, і тільки, то можна обмежитися жестами, що заміняють вербальну мову. Якщо ж вивчаючий ІМ прагне звільнитися від будь-якого акценту, зокрема й від неправильного вживання жестів, йому доводитися приділяти увагу й некомунікативним жестам.

Останнім часом “жестова”  проблематика стала входити в  поле зору методистів.

Вважають, що в навчальному  процесі бажано не відривати жести  від мови, тому що в природному говорінні  вони тісно зв'язані.

Оволодіння культурою  невербального спілкування на уроці ІМ припускає те, що вчитель буде стежити за своєю жестикуляцією й зовнішнім проявом емоцій, і правильно виконувати й намагатися чіткого виконання учнями комунікативних і некомунікативних рухів, характерних для традицій країни мова якої вивчається.

Вчителеві необхідно  приділяти особливу увагу й розробити  свою програму викладання мовного етикету, тому що він має свої національні  особливості й володіє рядом  універсальних рис, загальних для  різних народів.

Сюди ставляться самі принципи етикетного спілкування: стриманість, ввічливість, використання стандартних мовних формул у стандартних ситуаціях спілкування

Але при цьому є  своя специфіка, своє конкретне мовне  й поведінкове вираження у  кожній лінгвокультурній спільноті, свої табу й імперативи.

При прощанні в українському мовному етикеті прийнято подякувати хазяїнові за проведений час; у англійському ж мовному етикеті пряме вираження  подяки не прийнято, і англійці не рідко  дивуються, коли українці, ідучи з  гостей, говорять “спасибі”, “за що?” – запитує англієць.

Важливою частиною мовного  етикету народу є діючі в національному  спілкуванні комунікативні табу – заборони на вживання певних виражень або порушення певних тем у  тих або інших комунікативних ситуаціях.

Як зазначає І. Стернин, у всіх європейських країнах існують табу на питання, що стосуються доходів, зарплати, джерел існування співрозмовника [35].

В Америці і Європі будинках, за столом, у приватній  компанії існує табу на обговорення  проблем політики й релігії.

У французів не можна запитувати про зарплату, але можна запитати про те, скільки вони платять податків: розкажуть охоче, тому що всі вважають, що платять занадто багато.

Знання ритуалів, мовного  етикету тієї країни, де перебуває  носій іншої культури – це нагальна потреба, важлива умова ефективної діяльності й запорука успіху в спілкуванні й діловій взаємодії з місцевими жителями.

Незнання або невиконання  правил місцевого мовного етикету, неправильне розуміння мовних дій  тієї країни, де перебуваємо, зможе  привести до серйозних непорозумінь і навіть конфліктів [35].

До комунікативної поведінки  відноситься таке явище, що може бути позначено, як соціальний символізм  – символіка предметів одягу, колірних відтінків, квітів, цифр і  чисел, вибору й піднесення подарунків, символіка прикрас, покупок, предметів повсякденного побуту, символіка прикмет і марновірств, символіка зовнішності й інше.

Соціальний символізм  може бути не зрозумілий представниками іншого народу, неправильно утлумачений, може мати інший символічний зміст  у рідній культурі комуніканта. Він описується в рамках комунікативної поведінки як компонент національної культури.

Відображенням менталітету  народу країни, мова якої вивчається, є  національні прислів'я й приказки, що надають учням можливість судити про правила й принципи спілкування народу, про цінності, про пріоритети, про вірність слову й відповідальності за слова. Наприклад, в англійських прислів'ях нерідко відбивається рішучість, ініціатива й свавілля, але не легкодумство: “Take the law into one's own hands”.

Менталітет німецького народу характеризує наступне прислів'я: “Morgenstunde hat Gold im Munde”.

Усі вище перераховані фактори  – мовні знання й знання національної культури не будуть мати значення без  навчання навичок й умінь мовної й немовної поведінки.

Фонові знання є орієнтовною основою формування навичок й умінь для використання з метою спілкування, національно-культурного компонента лексики, невербальних засобів спілкування, мовного етикету, соціальної символіки.

Іншими словами учні, здобуваючи знання, разом з тим повинні вміти оперувати відібраним мовним матеріалом (фонова й безеквівалентна лексика); повинні формувати навички й уміння оперувати відібраними країнознавчими знаннями (плюсами й нормами повсякденної поведінки); а також мінімумом комунікативно стереотипізованих рухів тіла (міміка, жести, пози).

Початковий (або середній) етап вивчення ІМ закладає фундамент  усього будинку навчання нерідній мові. Саме тут повинні бути закладені  міцні основи всіх компонентів, у  тому числі й соціокультурного.

Країнознавче насичення змісту освіти англійської мови важливо починати з початкового етапу вивчення ІМ. Це спричиняє новий підхід до відбору всього змісту навчання, при якому кожен компонент потрібно буде збагатити інформацією про культуру країни досліджуваної мови (знання, мовний матеріал, ситуації, теми, навички й уміння), щоб усе працювало на міжкультурну комунікацію й забезпечувало б зв'язок з національною культурою країни досліджуваної мови.

Спочатку вивчення ІМ країнознавча інформація носить цікавий  характер. Як відомо, цікавість передує пізнавальному інтересу до предмета, а нові яскраві враження допомагають розбудити в учнів інтерес до навчання.

Основними мотивами при  цьому могли б стати: прагнення  до розширення й поглиблення сфери  пізнавальної діяльності, інтерес до культури народу носія – мови.

З іншого боку, соціокультурна компетенція сприяє більш усвідомленому  оволодінню ІМ як засобом спілкування.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

 

У сучасному суспільстві  в епоху загальноєвропейського  розвитку змінюється й росте статус іноземної мови як навчального предмета.

Викладання іноземної  мови сьогодні повинно сприяти усвідомленню особливостей національної культури своєї  країни й повідомляти певні відомості  про розходження між культурами, що і слугує формуванню соціокультурної компетенції.

Сприйняття світу одним  народом не завжди збігається зі сприйняттям  світу іншим, тобто у кожного  народу система сприйняття, мислення, поведінки, емоцій різна в силу різних умов проходження соціалізації. Важливе  значення мають також традиції і звичаї народу, територіально-географічне розташування. Навіть запозичення елементів однієї культури іншою не завжди відбувається як механічний процес і не завжди є автоматичним наслідком культурних контактів. Коли відбувається процес запозичень, елемент, що запозичується часто, переосмислюється й здобуває в іншій культурі інше значення, ніж мав у тій, звідки був запозичений.

Соціокультурна компетенція  стала пріоритетною у навчанні іноземним  мовам. Відомо, що будь-яке навчання є передачею молодому поколінню культури у певному обсязі та в її різних проявах (музика, мистецтво тощо), що сприяють формуванню особистості, а мова є одним із засобів трансляції культури. У сучасних умовах не можна говорити про формування повноцінної особистості без врахування розвитку її соціокультурної компетенції.

Вивчення значного кола психолого-педагогічної літератури, проведення експериментальної роботи дозволили  нам дійти таких висновків.

1. Навчання іноземній  мові учнів неможливо без формування  у них соціокультурної компетенції, тобто знань про географічне розташування та економічне положення, історичний розвиток та особливості культурних цінностей тієї країни, мову, якої вони вивчають. Іншомовна соціокультурна компетенція – це є знання культурних особливостей носіїв мови, їх звичок, традицій, норм поведінки, етикету і вміння розуміти та адекватно використовувати їх у міжкультурній комунікації, залишаючись при цьому носієм іншої культури.