Зародження українського кіно

   У важкий час боротьби з інтервенцією партія накреслювала перспективу розгортання роботи по кінофікації, виробництву фільмів, використанню кіно в ідейно-виховній роботі. Український радянський кінематограф з перших кроків стає активним пропагандистом важливих заходів партії і уряду.

   Х з'їзд РКП(б) (1921 р.) прийняв конкретну програму з питань дальшого розвитку радянського кіно, визначивши його роль як культурно-виховного фактора. В резолюції з'їзду «Про роль і завдання профспілок» було окремо поставлено питання про використання кіно в поширенні знань, у виробничій, антирелігійній пропаганді. У відповідь на рішення цього з'їзду знімається ряд фільмів на антирелігійні теми: «Чудотворець», «Комбриг Іванов», «Старець Василь Грязнов» та ін.

   Українське кіно стає ареною класової боротьби. Вороги революції робили все, щоб перешкодити становленню радянського кінематографа. Частину наявної апаратури, фільмів вони переправляли через фронт на територію, яка перебувала під контролем білогвардійських військ.

   Кінотехніка, плівки, прокатні фільми до революції ввозились в Росію з-за кордону. Перша світова війна повністю дезорганізувала імпорт цих товарів. До того ж виявилося, що і без того слабка матеріально-технічна база за роки війни була практично підірвана. Не вистачало також досвідчених режисерів, сценаристів, акторів. Усе це гальмувало розвиток фільмовиробництва.

   У резолюції XII з'їзду РКП(б) (1923 р.) особливо гостро ставилося питання про кадри. Зважаючи на величезне виховне, агітаційне значення кіно, треба було дати кінематографічній справі як комуністів, що працювали в кінематографії до революції, так і господарників, що могли працювати на основах господарського розрахунку. Питанню кадрів був присвячений один із розділів резолюції XIII з'їзду РКП(б) (1923 р.): «Кіно повинно бути в руках партії могутнім засобом комуністичної освіти і агітації. Необхідно привернути до цієї справи увагу широких пролетарських мас, партійних і професійних організацій».

   Партія та уряд у 20-ті рр. здійснюють ряд конкретних заходів по організації кіноосвіти на Україні. Був вироблений широкий статут-положення про Державну школу кінематографічного мистецтва при Народному комісаріаті освіти УРСР. В ньому обгрунтовувалася важливість створення учбового закладу, який мав складатись з двох секцій: учбово-освітньої і науково-академічної. Перша передбачала викладання й освіту, друга - наукову діяльність. Учбово-освітня секція охоплювала такі відділи: драматичний, архітектурно-декораційний (з класом скульптури й графіки), музичний (для ілюстраторів картин), відділи кінооператорів, кінолаборантів, механіків-демонстраторів та інструкторів-робітників ательє.

   Завданням науково-академічної секції було дослідження теоретичних питань кінематографії, практична розробка технічних і художніх проблем, а також підготовка спеціалістів з усіх галузей кіномистецтва.

   У роки громадянської війни організувати школу кінематографічного мистецтва широкого профілю не було можливості. Але цей перший документ, безумовно, сприяв відкриттю ряду кіноосвітніх установ: кінотехнікуму (1921) та Художньої майстерні екранної творчості під керівництвом О. Оскарова і М. Полянського (1923) у Києві, Одеських кінокурсів під керівництвом Б. Лоренцо; створенню факультетів кіно у Київському театральному технікумі (лютий 1923 р.), а також Харківському музично-драматичному інституті (1922), організації сценарної лабораторії при кінофакультеті Київського театрального технікуму та школи кіномеханіків у Києві (1924).

   1923 р. в Києві розпочала роботу студія екранної майстерності. Її художній керівник О. Вознесенський як прихильник психологічного напряму в кіно дбав про виховання актора нового типу. В 1924 р. в Одесі було засновано на засадах вищого учбового закладу Державний технікум кінематографії. Кінофакультети Харківського музично-драматичного інституту та Київського театрального технікуму було ліквідовано, а найбільш здібних слухачів переведено до технікуму кінематографії. Одночасно при Київському державному музично-драматичному інституті ім. М. В. Лисенка відкривається кіно-семінар.

   Отже, проблеми кіновиробництва і кінопрокату, питання виховання кадрів, незважаючи на великі труднощі воєнного часу, розруху й технічну відсталість, були в центрі уваги Комуністичної партії та уряду Радянської України. Утворені при відділах народної освіти і політвідділах Червоної Армії кінокомітети взяли на себе організацію виробництва нових фільмів та їх демонстрування серед військ і населення. У березні 1919 р. при кіносекції агітосвіти Київського військово-окружного управління (Окрвоєнкому) створено кіноцентр, «монопольне керівництво й управління всіма кінематографами України і всіма підприємствами фотокінопромисловості».

   У підпорядкування ВУФКУ було передано близько 600 кінотеатрів України та Криму, а також кінофабрики в Києві, Ялті, Одесі. 2 травня 1922 р. Українська економічна Рада затвердила статут ВУФКУ, що передбачав широке розгортання кіновиробництва в республіці.

   1 листопада 1922 р. ВУЦВК видав «Кодекс законів про народну освіту», в якому спеціальний розділ був присвячений українській кінематографії. Вперше положення про кінематограф затверджувалось у формі законодавчого акту, в якому визначалася роль радянського кіно і його завдання. «Кінематографічна справа в усіх стадіях виробництва, прокату і демонстрації фільмів, - як підкреслювалося в Кодексі, - є монополією держави і знаходиться у віданні й управлінні Головполітосвіти в особі підпорядкованого йому органу -фотокіноуправління, яке Головполітосвітою залучається до проведення «агітаційних і пропагандистських кампаній». Велике значення для організації кіносправи мала постанова ЦК КП(б)У «Про роботу ВУФКУ» (1925).

   Розвиток народного господарства нашої країни, зокрема успішне здійснення політики Комуністичної партії в галузі індустріалізації, сприяли розв'язанню таких важливих проблем технічного оснащення кіно, як закупка та виготовлення вітчизняної кіноапаратури, кіноплівки, технічного обладнання для кіностудій.

   Кінофабрики ВУФКУ оснащуються новою технікою. В статті «На Ялтинській кінофабриці», вміщеній у журналі «Кіно», зазначалося: «Фабрика має удосконалену знімальну і освітлювальну апаратуру, підсобні підприємства, розширена й забезпечена випробуваним складом кінопрацівників, закінчується перебудова лабораторії, що має апарати найновішої конструкції». Колегія Наркомосу УРСР у 1926 р. приймає рішення про спорудження великої кінофабрики у м. Києві.

   Помітно розширюється кіномережа, зростають інженерно-технічні кадри. Якщо в 1924 р. на Україні було 312 кіноустановок, то в 1929 р.-2336. На 1 жовтня 1923 р. на відновлених українських кінофабриках працювало всього 47 чол., на 1 жовтня 1925 р.-300, на 1 жовтня 1927 р.-541 чол., в 1929 р.- вже понад 1000 творчих, інженерно-технічних працівників та обслуговуючого персоналу. Протягом 1928/1929 рр. на Україні переглянули кінофільми 16890 тис. глядачів. У ці роки радянські вчені й кіномитці успішно проводять експериментальні роботи щодо практичного застосування звуку в кіно.

Характерною рисою розвитку кіномережі була нерівномірність розміщення кіноустановок, експлуатацією яких займались і ВУФКУ, і органи політосвіти, і райвиконком, і школи, а в 1929 р. сільська кіномережа на Україні взагалі була передана у відання споживчої кооперації. Це заважало нормальній плановій роботі по кінофікації села й експлуатації існуючої кіномережі. Основним видом кіноустановок на селі були кінопересувки, а це, безумовно, знижувало якість кінообслуговування сільського населення. XI Всеукраїнський з'їзд. Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів (1929) назвав як одне з першочергових завдань докорінне поліпшення кінофікації в республіці. У постанові з'їзду від 15 травня 1929 р. «Про стан та перспективи культурного будівництва» зазначалося: «З'їзд звертає увагу на потребу всебічно використати кіно як один. з культурно-освітніх заходів піднесення культурного та господарського рівня мас».

   Інтерес широкої громадськості до кіно дедалі зростає. 15 жовтня 1929 р. в Харкові було створено оргбюро Всеукраїнського товариства друзів радянського кіно, реорганізоване пізніше у Центральну раду Всеукраїнського товариства друзів радянської кінематографів та фотографії (ТДРКФ). Товариство відіграло значну роль, сприяюча дальшому розвитку кіносправи на Україні. Помітно активізується й теоретична кінодумка: з'являються друковані видання - журнал «Кіно» (1925), газета «Кінотиждень», праці з питань кінематографії.

   ВУФКУ помітно розширює технічну базу кінофабрик. До 10-річ-ного ювілею Радянської влади було створено значну матеріально-технічну базу кінематографа. В 1926 - 1927 рр. реконструюється Одеська кінофабрика, в 1928 р. завершується будівництво кінофабрики в Києві, оптико-механічного заводу «Кінап» - в Одесі.

   На середину 20-х рр. припадає кількісне та організаційне зростання українського кіно. Такому піднесенню сприяли створення виробничо-технічної бази в республіці й прихід на кіностудії молодих творчих працівників. На кінець 20-х рр. помітно збільшується випуск художніх, хронікально-документальних, науково-популярних стрічок; на екран дедалі менше потрапляє зарубіжних фільмів, які до середини десятиліття складали основний фільмофонд республіки.

   30 січня 1928 р. відбулася Всеукраїнська партійна кінонарада, а 15 - 21 березня того ж року - І Всесоюзна партійна кінонарада. На цих кінонарадах було глибоко проаналізовано діяльність радянської кінематографії на новому етапі соціалістичного будівництва обговорено доповіді про підсумки розвитку кіно в нашій країні та його завдання, про організаційні й господарські питання радянської кінематографії, розгортання кінообслуговування.

   Наради поставили перед кіноорганізаціями завдання використовувати фільми як могутню зброю виховання трудящих мас в комуністичному дусі, вказали на необхідність створення таких кінотворів, які б організовували маси на виконання рішень партії по індустріалізації країни, колективізації сільського господарства, здійсненню культурної революції.

   Всесоюзна партійна кінонарада 1928 р. засудила негативні тенденції, які мали місце у практичній діяльності раппівців. Останні, як відомо, намагалися підмінити партійне керівництво, розглядали роль кіно в житті суспільства з вульгарно-соціологічних позицій, заперечували умовність у мистецтві. Партійна нарада звернула увагу на те, що кіномистецтво в своїх кращих реалістичних тенденціях утверджується в умовах ідейної боротьби, що буржуазні й дрібнобуржуазні сили ведуть наступ проти пролетаріату, намагаються впливати на трудящі маси. Учасники наради відзначили зростаючу роль у цій боротьбі кіномистецтва як засобу комуністичної пропаганди, естетичного виховання.

   У виступах учасників і в рішеннях згаданих нарад підкреслювалося, що кіномистецтво може успішно розвиватися лише в тісному взаємозв'язку з іншими суміжними мистецтвами, використовуючи художній досвід літератури, театру, живопису; ставилося велике коло практичних і технічних питань, таких, як сценарна проблема, створення виробничо-технічної бази. Всеукраїнська партійна нарада мала велике значення для розвитку кіно республіки. Відомо, що їй передували дискусії про роль і місце кіно в радянському суспільстві, про його специфічну природу, художньо-виражальні можливості.

   Комуністична партія послідовно спрямовувала творчу енергію працівників кіно - найбільш масового, «найважливішого, - за висловом В. 1. Леніна, - з усіх мистецтв», надаючи їм практичну допомогу, чим сприяла становленню кіно як нового, соціалістичного мистецтва.

   Творчий метод радянської літератури і мистецтва народжувався в умовах гострої боротьби з проявами формалізму, впливом буржуазної ідеології і естетики, всілякими «лівими» пролеткультівськими гаслами.

   Теоретики пролеткульту вважали, що принцип партійності несумісний з народністю художньої творчості. Фактично, і раппівці виключали народність з поняття класовості пролетарської культури. Відмову від принципу партійності В. І. Ленін порівнював з повним роззброєнням пролетаріату на користь буржуазії. Як науковий критерій принцип партійності включає відображення всієї складності людських відносин, переживань, думок, оскільки жодна людина не може не ставати на бік того чи іншого класу.

Посилення реалістичних рис у кіно, зокрема українському, зумовлювало його вплив на широкі маси, підтверджувало, що партійність - категорія естетична, і виявляється вона специфічно як сфера прекрасного—не додається механічно до художності, а органічно входить до неї. Ігнорування цього вело до заперечення самої специфіки творчості, нівелювання художника як індивідуальності.

   Партійність мистецтва включає проблему ідейної позиції митця і водночас проблему художньої правди, що виявляє внутрішні закономірності процесу творчості. Соціальна спрямованість твору зумовлена цілісністю його ідейно-художнього змісту, філософською та естетичною концепцією, авторським поглядом й оцінкою.

   Українське радянське кіно поступово утверджувалось як самостійне мистецтво, нагромаджувало творчий досвід, відкривало нові сфери художнього зображення, формувало нові естетичні засади, засновані на вимогах життя. Уже в перші пореволюційні роки не лише в хронікально-документальних, а й в агітфільмах, художніх стрічках з'являється якісно новий образ, який втілював риси радянської людини - свідомого будівника соціалістичного суспільства.

   Художні можливості нового мистецтва розкривалися насамперед у розробці теми революції. У складних умовах пошуків і боротьби з негативними тенденціями дореволюційного кіно, формалістичними захопленнями керівна роль належала Комуністичній партії. Соціалістичний реалізм передбачає правдиве, історико-конкретне зображення дійсності в її революційному розвитку, при цьому правдивість й історична конкретність художнього зображення мали поєднуватися із завданнями ідейного виховання трудящих мас в дусі комунізму.

   Увагу митців дедалі більше привертають проблеми формування і становлення людської особистості, нової психології людини праці. Щоправда, це стосувалося не тільки кіномистецтва, а й - літератури і театру, зв'язки з якими поглиблювалися. Кіно черпало у них не лише теми, сюжети, біографії героїв, а й виражальні засоби, прийоми, що в свою чергу сприяло виробленню специфічної екранної мови. Особливістю радянського українського кіно (зокрема, на ранньому етапі) було звернення до досвіду сценічного мистецтва.