Зародження українського кіно

   Науково-популярні фільми, створені українськими кіномитцями, все частіше виходять на всесоюзний екран. Широко відомими стають нарис автора-оператора Б. Цейтліна «Олівець», в якому розповідалося про Московську фабрику паперових виробів, а також його оборонні фільми. Набув популярності й фільм «УЧХ» («Український Червоний Хрест»).

   Відбувається і взаємообмін фільмами різних республік. На екранах України демонструються стрічки виробництва «Радкіно» - «Загадка життя», «До берегів Тихого океану», «Бджільництво», «Дошкільне виховання», «Лісові люди», грузинський фільм «Сіль Сванетії»; узбецькі - «Бавовництво в Голодному степу», «Тропічні хвороби», таджицькі - «Поради стрільцеві», «Від бавовни до тканини».

   Українські творці науково-популярного кіно спілкувалися з митцями не лише братніх республік, а й зарубіжних кіноорганізацій. За ці роки ВУФКУ взяло участь у кількох міжнародних конференціях, присвячених питанням цього виду кіно (Швейцарія, Голландія,. Чехословаччина). Картини «Комуна», «Лісосплав», «Бджільництво», «Українська Шампань» були рекомендовані для показу на міжнародних виставках, серед них і культурфільм «Асканія-Нова» (сценарій Г. Тасіна, оператор І. Лозієв), який був премійований на весняній (травневій) виставці 1925 р. в Парижі.

   Творчо використовуючи досвід ігрового та документального кінематографа, наукове кіно впевнено виробляло свої. Специфічні засоби. «Пошуки нової методики кінопоказу, жанрова і тематична різноманітність культурно-освітньої роботи, окремі вдалі спроби, створення науково-популярних фільмів, - відзначається в «Історії радянського кіно», - зроблені в 20-ті роки діячами радянського-кіно, - все це, безумовно, не пройшло даремно. Саме в цей час були відкриті важливі методи й прийоми кінематографічного розв'язання наукових тем».

   Йдучи шляхом пошуків, прагнучи до глибини, точності й дохідливості, наукове кіно України відігравало дедалі вагомішу роль у справі освіти і формування соціалістичної свідомості.

РОЗДІЛ 4. Художній фільм

   Найбільш ранньою формою ігрового радянського кіно, покликаною до життя буремною добою перших пожовтневих років і громадянської війни, був агітфільм (агітка).

Агітфільми разом з документальною хронікою закладали основи радянського кіно, вперше звернулися до тематики нової, революційної дійсності, маючи ті ж завдання, що й інші види агітаційного мистецтва. В образній формі в них пояснювався зміст важливих політичних лозунгів і закликів партії; вони мобілізовували народну ініціативу на відсіч інтервентам, контрреволюції, на господарськеі культурне будівництво.

   Агітаційні фільми відзначалися політичною актуальністю, публіцистичною гостротою, дохідливістю. Невеличкі фільми-плакати фільми-листівки, фільми-заклики робили корисну справу і посіли певне місце в історії радянського кіно.

   Як і перші документальні стрічки, агітфільми виконували, по суті ту ж функцію, що й преса, - оперативно відгукувалися на факти і події поточного політичного моменту. Їх пафос було спрямовано на утвердження нового життя, на боротьбу проти старого, реакційного ладу; вони підносили боєздатність мас у боротьбі проти внутрішніх і зовнішніх ворогів революції, сприяли справі політичного виховання робітників, селян і радянських воїнів.

   Виконуючи настанови партії про кіно як важливий засіб політичної освіти і комуністичної пропаганди, радянські державні кіноорганізації (Московський, Петроградський кінокомітети, Всеросійський фотокіновідділ Наркомосу), а також політоргани Червоної Армії налагодили випуск великої серії фільмів, присвячених важливим суспільно-політичним подіям, зокрема першій річниці Жовтня («Ущільнення», «Повстання», «Підпілля»), Червоній Армії («Червона зірка», «За червоний прапор», «Дезертири», «Останній патрон»), першочерговим завданням радянського народу в період громадянської війни («Всі під рушницю!», «У дні боротьби», «На фронт!» та ін.).

   До роботи над агітаційними картинами залучалися відомі діячі радянської культури. Сценарії писали А. Луначарський, О. Серафимович, В. Маяковський. Серед перших постановників агітфільмів, були Ю. Желябужський, Л. Кулешов, І. Перестіані, В. Гардін, О. Пантелеєв, О. Разумний та інші режисери, що активно включилися у творення молодої радянської кінематографії. Велику допомогу Україні надавали Московський кінокомітет, центральні партійні організації, політвідділи Червоної Армії.

   Випуск короткометражних агітаційних стрічок, кінохроніки, розпочинає щойно створений Всеукраїнський кінокомітет і армійські політвідділи республіки.

   Агітфільми, які знімалися в Москві й Петрограді, в Києві, Харкові та Одесі, мали спільні тематику і завдання. Траплялось, що деякі з них збігалися не лише тематично, а й за своїм сюжетом. Так, українська картина «Мир хатам - війна палацам» (1919) розвитком подій, образами повторювала один з перших радянських агітфільмів «Повстання», створений в 1918 р. режисером О. Разумним.

   За роки громадянської війни на Україні було знято понад п'ятдесят ігрових агітаційних стрічок. Самі назви цих фільмів досить виразно розкривають їхнє мобілізаційне спрямування: «Повстаньте, гнані і голодні!», «Революційний тримайте крок!», «Це буде останній і вирішальний бій», «Братній союз міста і села», «Ми переможемо!» тощо.

   Агітфільми складали своєрідні тематичні серії-цикли: стрічки червоноармійської та військово-пропагандистської, робітничої, селянської, антирелігійної, інтернаціональної, санітарно-просвітньої, науковоучбової тематики, стрічки, присвячені політичним кампаніям боротьбі з розрухою, голодом, вихованню класової пильності, популяризації серед мас комуністичних ідей та ін.

   Короткометражні агітфільми знімалися й випускалися на екрани дуже швидко. На створення фільму йшло від трьох до десяти днів. Не відповідало завданням оперативної політичної роботи в армії і серед населення в умовах воєнного часу. Газета «Коммунист» повідомляла, що постановка агітаційних фільмів терміново здійснюється в усіх київських ательє («Світлотінь», «Червона зірка» тощо).

   1 квітня 1919 р. в Києві було відкрито чотири червоноармійських кінотеатри. В одному з них з успіхом демонструвався агітаційний фільм «Хай згине темрява, хай живе світло!» режисера А. Лундіна. Після демонстрації фільму перед глядачами виступив з доповіддю М. І. Подвойський. Вітаючи появу нового кінематографа, нарком воєн України відзначив, що він повинен стати «джерелом світла й правди».

   Комуністична партія приділяла велику увагу розповсюдженню нових фільмів серед населення. В пресі нерідко сповіщалося про влаштування безкоштовних «вуличних кінематографів», які збирали тисячні натовпи глядачів.

   Коли в Києві на Думській площі демонструвався фільм «Мир хатам - війна палацам», глядачі заповнили не лише площу, а й балкони, дерева і навіть дахи прилеглих будинків. На одній з київських вулиць екран було встановлено у вітрині, перед якою збиралося багато глядачів. Фільми демонструвалися в частинах Червоної Армії, на вокзалах і агітпунктах, у спеціально обладнаному кінотрамваї.

   Останнім часом у науковий обіг введено чимало нових архівних матеріалів і документів, які свідчать про масовість агітаційної кіно-роботи на Україні в перші пожовтневі роки, зокрема надходження з Москви до Харкова перших партій картин незабаром після його звільнення. Уже в лютому 1919 р. газета «Комуніст» сповіщала: «Днями очікується одержання в Харкові з Москви транспорту з кінематографічними фільмами агітаційно-революційного змісту і для демонстрування в червоноармійських частинах, у першу чергу картин: «Ленський розстріл», «У цупких лапах двоглавого орла», «Смерть тов. Олени», «Революціонер» та ін., а також «Влада темряви» Л. Толстого. В агітпросвіткомісію при Військовому відділі великі партії фільмів з Москви регулярно надходили і надалі. Частина з них використовувалася на безкоштовних сеансах для червоноармійців, місцевого населення міст і сіл, а основна частина відправлялась на фронт, де демонструвалася в підрозділах і звільнених населених пунктах».

   Кінопропаганда, отже, була зосереджена не лише у великих містах. У складних умовах воєнного часу особлива роль належала агітпоїздам і агітпароплавам. У 1919 р. на Україну прибув агітпоїзд імені В. І. Леніна, сформований і обладнаний ВЦВК; він здійснював важливу культурно-пропагандистську роботу в багатьох населених пунктах.

   Агітпоїзд мав бібліотеку, кіноустановку, запас різноманітних стрічок. Кіносеанси влаштовувалися у спецвагоні, на платформах, на міських майданах, у клубах, театрах, парках. Кінопрограми складалися з художніх, документальних та освітніх стрічок російського й українського виробництва. Ось деякі фільми, показані під час рейсу в грудні 1919 – січні 1920 рр. Художні: «Батько і син», «За червоний прапор», «Справа Червоної Армії», «Чим ти був?», «Руслан і Людмила», «III Інтернаціонал», «Взяття Казані», «Бабка та Мурашка», «Черевички», «Цар Іван Грозний», «Собака-детектив», «Лілія», «Материнство». Науково-популярні: «Життя бджіл», «Як виховувати телят?», «Правильне підковування коней», «Спорт взимку», «Види Швейцарії», «Штучне виведення курчат», «Олімпійські ігри», «ПоВолзі», «Розкриття мощей Задонського», «Життя мурахи». Документальні: «Чехословацький фронт», «Жовтнева революція в Москві», «Жовтнева революція в Петрограді», «Червона Одеса», «Святкування Дня Червоної Армії в Києві 5 травня 1919 року», «Роковини революції», ряд номерів «Живого журналу», «Кінотиждень» тощо.

   Прибуття агітпоїзда імені В. 1. Леніна на Україну - одне з найяскравіших свідчень взаємодопомоги, дружби російського та українського народів. Газета «Більшовик» від 8 березня 1920 р. писала, що поїзд побував у багатьох містах і селах України. Під час рейсу виходила спецгазета російською і українською мовами. Після кіносеансу присутнім роздавали газети, брошури, листівки. Агітпоїзд привертав увагу і своїм зовнішнім оформленням. Стіни вагонів були розписані мальовничими картинами з революційної тематики, обвішані плакатами.

   У липні 1919 р. Комісаріат агітації та пропаганди України ввів у дію агітпоїзд «Пам'яті борців, що полягли за робітничо-селянську революцію». Він мав вагон-театр і вагон-кінематограф, укомплектований великою кількістю фільмів, серед них; «Червона ріпка», «Влада темряви», «Собака моряка», «Світ не без добрих людей», «Фауст» навиворіт», «Альпійська троянда», «Поривання серця», «Коробійники», «Контрабандисти», «Вправи матросів», «Авіаційний тиждень комах», «Свято Всеобуча в Києві», «Бій биків в Іспанії», «Карнавал», «Загибель «Лузітанії», ряд номерів «Кінотижня» та ін.

   Агітпоїзд «Більшовик» обслуговував у 1920 р. населення Донбасу та району Мелітополя. Крім картин постійно діючого фонду, він отримав додатково від кіносекції політосвіти Південного фронту кілька програм революційного змісту, зокрема: «Жовтнева революція», «Сон Тараса», «Домовий агітатор», «Хроніка революції», «Мозок Радянської Росії», «Діти вчать стариків».

   Різнобічну діяльність розгорнув у 1919 р. (з травня по серпень) прекрасно обладнаний культурно-освітній агітпароплав «Більшовик». Крім театральних вистав і кіносеансів влаштовувалися виставки творів живопису, проводилися лекції з багатьох галузей знань, зокрема з різних видів мистецтва. На пароплаві була також фонотека грамзаписів: виступи видатних діячів революції, твори революційної поезії, музики.

   Агітпароплав здійснював рейси в найнебезпечніші райони, фактично працював у фронтових умовах. Між Черкасами і Кременчуком його переслідували роз'їзди отамана Григор'єва, біля Трипілля жорстоко обстріляла інша банда. Перш ніж підійти до причалу, проводилась розвідка, повз деякі села доводилось йти під обстрілом.

   У містах, де воєнна обстановка була особливо напруженою, комуністи агітпароплава - члени команди і політпрацівники - допомагали місцевій владі проводити мобілізацію до Червоної Армії. Їх помічниками в цьому були агітфільми. Під час другого рейсу пароплав «Більшовик» перейшов у розпорядження Черкаського комітету партії.

   Всеукраїнський кінокомітет надавав великого значення сеансам-лекціям (для дітей і дорослих), проводив велику культурно-просвітницьку роботу. Сеанси влаштовувалися в спеціально виділених кінотеатрах за участю письменників, критиків, акторів. Кіно сприяло й першим крокам у справі ліквідації неписьменності. «Буде відкрито школу, - говорилося в одному з документів того часу, - де викладання грамоти провадитиметься за допомогою кінематографа. З цією метою уже виготовлено фільми відповідного змісту».

   Сеанси-лекції користувалися великою популярністю серед населення. У Харкові, наприклад, з 9 лютого по 9 квітня 1919 р. подібні сеанси відвідало 16 тисяч робітників і червоноармійців. В Одесі щомісяця для дітей притулків, народних будинків, шкіл і дитячих майданчиків влаштовувалися безкоштовні сеанси з пояснювальним читанням.

   Така форма організації кіносеансів набула великого поширення по всій Україні завдяки допомозі Московського кінокомітету, який надсилав копії фільмів, розробляв тематику лекцій.

   У травні 1919 р. при Всеукраїнському комітеті мистецтв було створено комітет пропаганди мистецтва, до якого ввійшли і представники кінокомітету. У робітничих клубах, театрах і кінотеатрах читалися лекції: «Мистецтво і життя», «Чи потрібне мистецтво трудящим?», «Революція форм буття й еволюція форм у мистецтві», «Пролетарське мистецтво», «Сучасна творчість села», «Театр на площі», «Завдання сучасного мистецтва» тощо. З лекціями виступали критики, вчені, діячі театру і кіно, письменники, художники, серед яких - С. Мокульський, О. Прахов, О. Дейч, К. Марджанов, П. Ільїн, Г. Крижицький та ін.

   В обговоренні фільмів брали активну участь червоноармійці, робітники. Керівні органи кінематографа при складанні тематичних планів ураховували й думку глядачів. Кіносекція Наркомвоєна розповсюджувала серед червоноармійців, культурно-освітніх організацій, артистів анкети для з'ясування ставлення до репертуару і культурно-освітньої роботи Наркомвоєна з боку червоноармійців.

   Група армійських працівників сформулювала свої вимоги до кіно так: «Нам потрібні картини з життя робітників і селян, з життя революційних діячів...», «Демонструватися повинні картини, які б зверталися до розуму й серця робітників і селян».