Наталія Плотська-Василенко: жизнь и творчество

Насамперед Наталія  Дмитрівна намагалася морально підтримати ув'язненого — часто писала йому довгі листи, запевняла у своєму коханні, закликала бути мужнім. Згодом вона почала носити йому книги, спонукувала писати, думати над науковими проблемами. З величезними зусиллями вона діставала дефіцитні продукти, щодня носила передачі до в'язниці, годинами вистоюючи черги. Ціною багатьох принижень вона щосуботи добивалася побачень із коханим чоловіком.

Полонська-Василенко  підняла на ноги-усіх знайомих, Академію наук, впливових діячів науки і культури. Вона просила, благала, наполягала, вимагала, їздила до Харкова, оббивала пороги високих установ. У результаті УАН п'ять разів офіційно клопоталася перед Президією ЗУ ЦВК про звільнення академіка Василенка, а потім — про пом’якшення і зняття з нього покарання. Шість разів ВУЦВК розглядав подання Академії.

7 квітня 1924 р. відбувся  суд, який виніс вирок —  10 років ув'язнення, позбавлення громадських прав на три роки після звільнення і конфіскація майна. Наталі я Дмитрівна просила Грушевського допомогти змінити вирок, винесений хворій людині; врешті ж сама вирішила їхати до Москви.

Завдяки наполегливій боротьбі дружини, проханням Академії наук та ряду впливових діячів науки і культури академік М.П.Василенко врешті був амністований. Він перебував у тяжкому стані — до всіх інших хвороб додався нервовий параліч

Після арешту академіка  Василенка почалися неприємності і у його дружини. Боротьбу за чоловіка Наталія Дмитрівна змушена була вести водночас з боротьбою за себе, за їхню спільну домівку, нарешті, за шматок хліба. Відсахнулися старі знайомі. Почався довгий судовий процес відстоювання права на квартиру, яка підлягала «уплотнєнію». Справа тяглася аж до квітня 1926 р. і вивішилася начебто позитивно, проте жити на Тарасівській родині Василенків довелося недовго. Вже у 1929р. вони мешкали в одній кімнаті без ванни і водогону, від чого дуже страждав хворий чоловік .

Проблема працевлаштування дружини «ворога народу» була не менш болючою. Тут також допоміг  Кримський, який влаштував її тимчасовим співробітником ВУАН. Згодом Полонську-Василенко зарахували до штату, на посаду наукового співробітника зі спеціальних доручень. Такими «спеціальними дорученнями» були, наприклад, складання карток до словника чи екскурсії по Києву для наукових співробітників з Москви чи Ленінграда. Нарешті, з 1 січня 1925 р. Наталія Дмитрівна влаштувалася регістратором Центрального архіву давніх актів, де пропрацювала близько двох років вже як помічник ученого архівіста

1925 р. Полонська-Василенко  опрацювала архів «Фортеці Єлизавети» і зробила доповідь про це в Археографічній комісії. Того ж року вона виступила з доповідями «Останні часи Запоріжжя»  в Історичному товаристві Нестора-Літописця

У листопаді 1927 р. Наталія  Дмитрівна відбула відрядження  до Дніпропетровська.

Зустріч з Яворницьким  знову, як і за катеринославських  часів, була невдалою.

Однак, незважаючи на всі  ці досить явні зміни, вчену не обминула хвиля українізації ВУАН. Адміністрація і далі вважала дослідницю «росіянкою» і включила її до списку співробітників, які мали складати іспит з української мови. Це викликало обурення Полонської-Василенко, яка заявила, що вже четвертий рік читає лекції, пише наукові твори, співпрацює у трьох комісіях ВУАН і робить у них доповіді виключно українською мовою.

Після недовгої боротьби Наталія Дмитрівна здалася. Після  розмови з викладачем Волошиним вона домоглася привілею не відвідувати курси, а лише передавати на перевірку свої твори. Так Наталії Дмитрівні вдалося «відбитися» від українізації .

Із 1927 р. вчена відновила  викладацьку діяльність у вищій  школі як професор археології Київського художнього інституту, де читала цей  курс до 1932 р.

Протягом 1932-1933 рр. Наталія Дмитрівна працювала над книгою Д.Багалія «Заселення Слобідської України», і здала рукопис до видавництва ВУАН.

Склалася парадоксальна  ситуація: висококваліфікована дослідниця писала довідки, редагувала чужі праці, виступала як «культармієць», а її власний доробок лежав нерухомо. На початку 1934 р. вчена передала до Історико-археологічного інституту рукопис монографії «Нарис з історії робітництва Києво-Межигірської фаянсової фабрики» (замість нав'язаної їй теми «Генеза робітничого класу на Україні»), однак надії на друк майже не було. Тоді Наталія Дмитрівна звертається до Москви, пропонуючи статті про полеміку Леклерка і Болтіна, про діяча потьомкінської доби Луку Січкарьова, про листування генерал-губернаторів Новоросії другої половини XVIII ст., а також завершений рукопис «Очерки истории колониальной политики России на Запорожье», але безуспішно .

А на Україні над академічною  наукою нависла загроза. Був ліквідований 2-й соціально-економічний відділ ВУАН і 1 лютого 1934 р. Полонську-Василенко звільнили з роботи.

На той час Наталії  Дмитрівні виповнилось 50 років. Не знайшовши собі нової роботи, вона звернулася з проханням надати їй академічну пенсію. Однак Народний комісаріат соцзабезпечення УСРР відмовив «за браком встановленого академстажу служби у ВИШах» (учена працювала викладачем 21 рік). Полонська-Василенко не мала фізичних сил вести боротьбу: вона була тяжко хвора на ендокардит і того ж року переведена на пенсію за інвалідністю III категорії. А вдома непорушно лежав невиліковно хворий чоловік. Найжахливішою була поступова смерть Миколи Прокоповича на очах у дружини. 3 жовтня 1935 р. його не стало.

1934-1937 роки були вкрай  тяжкими для Полонської-Васи-ленко:  хвора, самотня, вона ніде офіційно  не працювала. Вчена почала брати рукописи на передрук. На певний час її врятував відомий історик М.Н.Петровський, який очолював тоді групу складачів бібліографії актово-документального матеріалу з історії України і залучив до цієї роботи Полонську-Василенко. Однак згодом директор бібліотеки В.М.Іванушкін був заарештований і робота припинилася. У квітні 1937 р. Наталія Дмитрівна подала заяву до Президії АН УРСР, в якій просила надати їй можливість повернутися до наукової роботи. Президент АН Палладій передав заяву директорові Інституту економіки Асаткіну, і з 10 травня дослідниця почала працювати старшим бібліографом. Через рік наказом Президії АН вона була переведена на посаду старшого наукового співробітника Інституту історії АН УРСР Крім того, їй призначили академічну пенсію в розмірі 350 крб.

1939 рік приніс багато  подій в житті Полонської-Василенко.  Вона знов активно включилася  в наукову роботу, відновивши  свої заняття XVIII століттям. У  зв'язку зі святкуванням 230-ліття  Полтавської битви у Полтаві  відбулася ювілейна серія АН УРСР, де Наталія Дмитрівна виголосила велику доповідь «Роль Петра І в підготовці Полтавської перемоги».

 Найбільшою подією цього року стало одруження Наталії Дмитрівни з відомим економістом та істориком кооперативного руху Олександром Моргуном. Нареченій на той час виповнилося 55 років, нареченому — 64. Кінець року ознаменувався ще однією важливою подією. Московські і ленінградські колеги радили Полонській-Василенко захищати докторську дисертацію, оминувши ступінь кандидата.

Однак адміністрація  Інституту історії в Москві конфіденційно заявила, що спроба захищати докторську дисертацію «приречена на гарантований провал». Захист дисертації був призначений на жовтень 1940 р. Незважаючи на всі хвилювання, він пройшов блискуче

 В архіві збереглися  сім глав докторської дисертації та рукопис «Заселення Південної України XVIII ст., навіть замітки, виписки з архівів і чернетки до монографії. Збереглися також автореферат, тези докторської дисертації та матеріали до двотомової праці «Катерина і Потьомкін»

Відразу після захисту дисертації Наталія Дмитрівна відновила свою викладацьку діяльність. Протягом жовтня 1940 — січня 1941 р. вона читала спецкурс з історії України на п'ятому курсі історичного факультету КДУ, а також курс джерелознавства історії України для аспірантів. Тоді ж Полонську-Василенко було обрано професором університету.

Із прилученням до СРСР західноукраїнських земель для  вчених радянської У країни на короткий час відкрилося вікно у західний світ Поступово встановилися зв'язки з науковими центрами Львова, а згодом і Прага. 3-7 червня 1941 p. у Львові відбулася наукова сесія АН УРСР з проблем історії, етнографії та літературознавства. У складі київської делегації в ній брала участь і Наталія Дмитрівна, яка виголосила доповідь «До історії заселення Південної України в XVIII столітті».

Однак почалася війна. Німецька окупаційна влада спочатку задекларувала підтримку українського руху. Були відкриті національні театри, музеї, почали виходити часописи й газети. 20 жовтня 1941 р. Полонська-Василенко як єдиний у Києві і професор археології була призначена директором Інституту археології відновленої ВУАН. Вже у грудні вона звертається до 1 Президії ВУАН з пропозицією заснувати при Інституті секцію історії українського мистецтва, вказуючи на те, що ці питання за більшовицької влади були занедбані і тепер слід звернути на них особливу увагу. Однак несподівано 1 січня 1942 р. вчена подає заяву про своє звільнення з посади. У той же час в Академію стали проникати чутки про те, що мотивом мого звільнення є моє «неукраїнське походження», те, що я «чужа людина» для якихось українських угруповань і т.ін.

З інститутом археології все ж довелося розлучитися назовсім. Певний час Полонська-Василенко працювала в Київському університеті, а на початку 1942 р. була залучена Київським учительським інститутом до написання підручника з історії України для шкіл.

Нарешті, у березні  вчена була призначена директором Центрального архіву давніх актів, який знаходився у приміщенні старого корпусу університету.

Під час війни Полонська-Василенко зав'язала наукові стосунки з українськими емігрантськими центрами, зокрема Прагою.

Навесні 1943 р. почалися нальоти  радянської авіації на Київ. Жити стало, за словами Полонської-Василенко. Слід було думати про майбутнє. Наталія Дмитрівна разом із чоловіком вирішили виїхати до Львова, куди ще раніше їх запрошували до праці. Однак тоді німецька влада не дозволила переїзд під приводом неможливості позбавляти Київ української інтелігенції. Влітку переговори зі Львовом були відновлені, і О.Моргун отримав запрошення на посаду консультанта Ревізійного союзу українських кооператорів. 19 вересня родина виїхала до Львова. Виїзд був спішний, у пасажирський вагон можна було взяти лише незначний ручний вантаж.

У Львові Моргун відразу  став до роботи, а Полонську-Василенко німецьке командування не затвердило співробітником музею. Врятувало «Українське видавництво», яке замовило дослідниці велику працю — «Україна в XVIII ст.» Рукопис цієї книги, як вважала вона сама, загинув під час евакуації видавництва. Друком вийшла лише узагальнююча стаття про колонізацію у варшавському збірнику .

У1944 р. Наталія Дмитрівна  була обрана членом львівської Церковно-археологічної  комісії. Однак зупинка у Львові не була тривалою. Наближався фронт. Дмитро Дорошенко, з яким Полонська-Василенко давно листувалася, роздобув для неї запрошення до Українського вільного університету в Празі. З величезними труднощами вдалося дістати дозвіл на виїзд, а потім і на проживання у Празі.

У ВУ в цей час переживав, як і всі еміграційні установи, гостру кризу. Активно діяло лише Українське історично-філологічне товариство. З кількома доповідями тут виступила і Полонська-Василенко, яка була обрана його дійсним членом. У Празі вийшли друком дві статті вченої — про українське козацтво та Київ Х-ХІ ст.

Перебування у Празі  також не було тривалим: наближалися радянські війська. Полонська-Василенко, яка до 1943 р. жила за більшовицького режиму, не вагалася. В числі інших професорів філософічного факультету вона виступила за негайну евакуацію УВУ.

Полонська-Василенко  разом із чоловіком виїхала з  Праги в останній момент, знову  полишивши усе — рукописи, книги, майно.

Лише наприкінці травня 1945 р. втікачам вдалося найняти вантажний автомобіль і переїхати до Баварії у селище Трасфельден. 32 особи були розміщені в одній залі, де стояло два столи і ліжка, вкриті соломою. В таких умовах тяжко було жити, не те що працювати. Однак Полонська-Василенко щовечора, примостившись на валізі, друкувала на портативній машинці.

У Мюнхені знову засяяв викладацький талант Наталії Дмитрівни. Довгий час Наталія Дмитрівна була деканом філософічного факультету. Окрім УВУ, у 1946-1947 рр. Полонська-Василенко була професором кафедри історії української церкви Української православної богословської академії у Мюнхені, а також дійсним членом її Церковно-археографічної комісії.

Наукові заслуги вченої були вшановані обранням її дійсним  членом наукового товариства ім. Шевченка (1947 р.), Української вільної Академії наук (1948 р.), Міжнародної Академії наук у Парижі (1953 р.).

У 1946—1947 рр. — декан філософського факультету УВУ, водночас — професор Української богословської академії в м. Мюнхені. З 1947 р. — член Наукового товариства імені Т. Шевченка, з 1948 р. — Української вільної Академії наук (УВАН), з 1953 р. — Міжнародної Академії наук у Парижі. 8 червня 1973 року в німецькому містечку Новий Ульм на дев'яностому році життя Наталії Дмитрівни Полонської-Василенко не стало.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ ІІ

ТВОРЧА СПАДЩИНА

 

Початок наукової діяльності Наталії Полонської припадає на 1909 р., коли вона працювала над матеріалами вотчинного архіву князів Куракіних і Чічеріних, що тимчасово знаходився у Києві. Керував її науковою працею проф. М.В.Довнар-Запольський. За редакцією останнього того ж року були написані та видані перші наукові статті Полонськоїпро «Руську Правду», домашній та громадський побут, сільське й міське населення Давньої Русі та степняків. В архіві збереглися також два варіанти наукового реферату «Джерела Руської Правди». Під впливом Довнар-Запольського були написані й статті про церковні старожитності Києва та кабацьку справу в XVII ст.