Наталія Плотська-Василенко: жизнь и творчество

 Однак найбільшою  працею Наталії Дмитрівни довоєнної  доби був, безперечно, підготовлений за редакцією Довнар-Запольського «Культурно-исторический атлас. Пособие к русской истории». Атласмав 120 таблиць і вміщував близько 1000 знімків пам'яток старовини від палеоліту до середини XIX ст. Полонській належало 200 сторінок пояснювального тексту. В атласі були представлені архітектура, одяг, прикраси, зброя, церковне начиння, побутові речі, література і різновиди мистецтва. У кожному з випусків значне місце відводилося українським пам'яткам.

Повернувшись із Одеси, Полонська отримала розгромну рецензію відомого археолога А.Спіцица з висновком, що атлас не може бути рекомендований для шкіл. В офіційному листі від Міністерства цей присуд був повторений.

Після довго тривалої полемічної боротьби нарешті, у квітні 1916 р. видання було рекомендоване як навчальний посібник для старших класів середніх учбових закладів відомства імператриці Марії. А Київський учбовий округ в особі його попечителя, визнаючи Полонську компетентним фахівцем, у 1915 р. надіслав їй на рецензування настінну карту Росії XVІ-ХVIІ ст. з атласом пам'яток російського мистецтва Московської доби .

У 1913-1914 рр. були підготовлені другий і третій випуски атласу з матеріалами ХVІ-ХІХ ст.

У січні 1916р. всі три випуски були презентовані міністрові Ігнатову, якому вони сподобалися; міністр переатлас своєму синові та наказав голові учбового комітету. Іевицькому позитивно вирішити питання про рекомендацію атласу для шкіл. Нарешті, 14 червня 1916 р., Міністерство видало за можливе «допустити до вжитку в якості необов'язкового навчального посібника у середніх учбових закладах, а також внести його до списку книг, що заслуговують на увагу при поповненні учнівських бібліотек».

У1928 р. Полонська-Василенко  вже завершувала розділ про розподіл земель старшини, склала повну бібліографію з історії Запоріжжя та Новоросії, покажчик мап Південної України ХVІІ ст. і наново дослідила надісланий з Москви «Атлас Катеринославського намісництва» 1787 р. З інтересом була сприйнята колегами доповідь Наталії Дмитрівни                       «О.О. Андрієвський як дослідник Запорожжя» в Історичному товаристві Нестора-Літописця .

За кілька років Полонська-Василенко  встигла зробити дуже багато. Друком вийшли її праці про останні часи і ліквідацію Запорізької Січі. Оригінальною була стаття, де аналізувався маніфест Катерини ІІ про ліквідацію Січі в світлі тогочасних ідей. Дослідниця запровадила до наукового обігу цілий ряд нових джерел, серед них згадуваний атлас 1787 р. та план забудови Катеринослава. В рукописі збереглася її стаття про козацьке літописання . У своїй розвідці з історіографії козаччини вчена показала, що основним автором, даними якого користувалися всі його наступники (Рігельман, Міллерта ін.), був кн. С.І.Мишецький зі своїм твором «История о казахах запорожских». Протягом 1928-1929 рр. вона, крім уже названих праць, написала і здала до друку серйозне дослідження «Втікачі на південь України», а також низку статей-рецензій. Разом з О.Оглоблиним Полонська-Василенко виправила, доповнила і підготувала до видання книгу Д.Багалія «Заселення Південної України». На 1929-1932 рр. вона планувала написання трьох частин розділу «Розподіл запорізької спадщини», статей «Побут запорізької старшини», «Донбас», «Перші архівні реформи Південної України XVIII ст.», «Бібліотеки Південної України» та завершення повної бібліографії історії Південної України та Запоріжжя .

З усього запланованого  друком вийшли фундаментальне історико-джерелознавче дослідження про майно запорізької старшини і статті про першу бібліотеку на Південній Україні та історію гірничої промисловості Донбасу. Найбільш плідно вчена працювала над темою колонізації Південної України. Першою її обширною публікацією з цієї проблеми стала стаття про єврейську колонізацію та причини її невдачі. Однак більша частина вже готових розділів загального дослідження залишалася неопублікованою. Те ж стосується її розвідок про шведську, німецьку, грецьку, вірменську, молдавську, навіть корсиканську колонізацію Новоросії .

Крім того, дослідниця склала обширну бібліографію історії  Південної України 1768-1886 рр., яка  також збереглася в її архіві . Можливо, саме у той час Полонська-Василенко почала писати узагальнюючі праці «Історія Лівобережної України XVII-XVIII ст.» та «Україна у XVIII ст.» і розпочала збирати матеріал на тему «Монети та грошовий обіг на Лівобережній Україні у XVII столітті» .

У травні 1932 р. Археографічна комісія доручила Полонській-Василенко разом із М.Ткаченком розробити план фундаментального видання «Архів Запорізької Січі» (спільно з Центральним архівним управлінням). Наталія Дмитрівна склала детальну довідку про частини архіву Коша, розкидані у Києві, Ленінграді, Москві, Одесі, Дніпропетровську, Кам'янці-Подільському, пропонуючи обов'язково розшукати їх та видати єдиним комплексом.

У червні 1938 р. Полонська-Василенко  підготувала повний архів чоловіка (2000 одиниць) і дістала дозвіл президента АН УРСР О.Богомольця на передання рукописів до бібліотеки АН. Однак директор бібліотеки Михайличенко заявив, що збереження архіву не гарантує, якщо зібрання не буде передано в дарунок. Довелося вдруге звертатися до Богомольця. Врешті архів М.П.Василенка (основний комплекс із 100 тек), який включав колекцію документів від 1601 р., був переданий до Б АН, де зберігається і по сьогодні.

20 лютого 1941р. на науковій  сесії відділу суспільних наук  АН УРСР учена виступила з  доповіддю «Нові моменти вивчення  історії Південної України», а незабаром передала до друку двотомну «Історію заселення Південної України у XVIII ст.: Збірник документів і матеріалів». Том перший охоплював період 1734-1775 рр. і налічував 379 документів, у другому томі містилося 390 документів за 1775-1797 рр. Близько половини матеріалів подавалися до публікації уперше.

У квітні 1941 р. вчена підписала  договір з видавництвом АН УРСР на видання монографії «Заселення Південної  України в середині XVIII ст. (1734-1775)»  за редакцією О.П.Оглоблина. Водночас вона виступила з ініціативою написання чотиритомної колективної праці «Історія Києва». Проект був прийнятий, створилися спеціальна комісія та авторський колектив. Паралельно мав бути виданий популярний нарис історії Києва з найдавніших часів. Дослідниця опрацювала також схему історії Києва з кінця XVIII ст. до 1861 р.

Авторський портфель ученої був повний готовими до друку  працями. Науково-популярний нарис «Межигір'я. Києво-Межигірська фаянсова фабрика» давно був видрукований і вже подавався у видавництво. Полонська-Василенко підготувала також монографію «Києво-Межигірська фаянсова фабрика». Вони є остаточно готовими до друку найбільш повними дослідженнями на цю тему. В рукописах лежали «Нариси історії громадського життя Києва 1890-1917 рр.», бібліографія опублікованих документальних джерел з історії України, стаття «Втікачі з України», підбірка архівних документів про декабристський рух на Україні тощо .

Майже 30-річний мюнхенський період життя Полонської-Василенко став апогеєм її наукової творчості як дослідниці найрізноманітніших проблем історії України. Тут вона стала метром української наукової еміграції.

На чужині дослідниця не могла користатися архівами й  навіть власними виписками. Однак вона все ж опублікувала цінні статті про історію знахідки та опрацювання батьком архіву армії на Україні за 1810-1840 рр. та про історію підготовки до видання архіву Запорізької Січі у 30-х роках у зв'язку з новою спробою такого видання радянськими істориками. Як джерелознавець Полонська-Василенко зарекомендувала себе, подавши оригінальне текстологічне дослідження «Історії Русів», де намагалася «дешифрувати» її езопівську мову і реконструювати погляди її автора (чи авторів) на ті чи інші історичні події.

Дослідниця плідно продовжила свою працю над історією Запоріжжя та Новоросійської губернії. У численних статтях вона розглядала повстання на Запоріжжі 1768 р., пов'язуючи його з іншими народними рухами того часу, змальовувала картину соціальних і політичних протиріч перед ліквідацією Січі та долю її провідних діячів після ліквідації. Дослідивши унікальний документ — «План о заселении Новороссийской губернии» 1764 р. вчена довела, що Південна Україна з давніх часів була органічною частиною України і залишалася такою у XVIII ст. всупереч планам уряду заселити її чужинцями. Тут увесь час переважало українське населення. Назва «Новоросія» не змінила старої української традиції.

Своєрідним підсумком  наукових здобутків Полонської-Васи-ленко  у вивченні Запоріжжя XVIII ст. стадо видання двотомної збірки її попередніх розвідок на цю тему.

В одній із своїх праць  вчена писала, що її двотона «Історія заселення Південної України в 2-й половині XVIII ст.» у 1941 р. була вивезена разом з іншими рукописами Інституту історії України. Вивезені були також три томи «Джерел до історії заселення Південної України в XVIII ст.», два томи докладної бібліографії історії Південної України XVIII ст. та велика кількість копій архівних матеріалів (близько 100 тек). Капітальна монографія будувалася на численних архівних матеріалах, частина яких загинула у 1941-1944 рр., і охоплювала історію заселення Південної України від середини XVIII ст. (іноземні колонії Новосербія та Слов'яносербія) до кінця XVIII ст. 

Як уже зазначалося, на еміграції був двічі видрукований (українською та англійською мовами) перший том монографії, ввідний. А з другого, головного, тому авторка змогла відновити та опублікувати лише окремі уривки та зреферувати основний зміст.

  У своїх працях Полонська-Василенко, за словами О.Оглобліна, «об'єднала в єдину наукову цілість» історію Запоріжжя та історію Південної України, які до неї існували як «дві окремі, майже не пов'язані між собою ділянки історичної науки». Дослідниця зосередила свою увагу на двох основних явищах: тривалій і завзятій боротьбі Запорізької Січі проти царської політики й колонізації, та загосподаренні Південної України у другій половині XVIII ст. як відродженні колишньої частини великокняжої України-Русі. Кожна з її праць у цій галузі, як відзначав О.Оглоблін, «була цінною вкладкою в українську історичну науку, а цілість їх становить «золотий фонд» української історіографії в царині історії Запоріжжя та Полудневої України» .

Читаючи на еміграції  загальні курси історії України, Полонська-Василенко почала працювати над темами і цілими історичними епохами, якими раніше детально не займалася. В першу чергу — це концептуальне висвітлення історії України.

Схиляючись до державницької  школи, Полонська-Василенко заманіфестувала  своє тепер уже стале кредо  в узагальнюючій праці про дві концепції історії України та Росії. Вона була перевидана англійською мовою і ще раз поставила перед англомовною історіографією питання про необхідність розмежування історії України та Росії. Одночасно вчена включилася в обговорення концепції історії України XIX ст. як часу нового національного піднесення. Державницьку концепцію історії України проводила вона і у своїх рецензіях на узагальнюючі праці зарубіжних і радянських істориків.

З огляду на дані засади дослідниця не могла обійти переломної у відносинах між Україною і Росією доби Хмельниччини, якій присвятила ряд статей, детально проаналізувавши також обставини та суть Переяславської угоди. Полонська-Василенко наочно показувала, як після 1864 р. українська культура проникала в Росію, адаптується там і згодом інтерпретується як російська .

Докорінної переоцінки у науковому доробку вченої вимагала особа та діяльність гетьмана Івана Мазепи. Однак «мазепна» Полонської-Василенко обмежилася, на жаль, кількома незначними публікаціями . Цей період краще насвітлений в її підручнику «Історія України».

Особливе місце в  науковій діяльності Полонської-Василенко  на еміграції займає дослідження  княжої доби на Україні в контексті історії Західної Європи. Окрім нарисів про княгиню Ольгу, Анну Романову, Ярослава Мудрого, Євпраксію-Адельгейду та інших історичних осіб, перу дослідниці належить ряд узагальнюючих статей: «Київська держава і Захід», «900-річний ювілей Київського князівства», «Культура України-Руси за дохристиянської доби», «Початок держави Русі-України» та ін.

На еміграції Полонська-Василенко звертається до студіювання історії церкви на Україні. У 1949 р. вийшов друком короткий курс її лекцій, читаних у Богословській академії (Мюнхен). На замовлення Церковно-археографічної комісії при Апостольській візитатурі в Мюнхені дослідниця написала також «Нарис історії Української Церкви». Цінними є також праці про особливості УПЦ та історичні підвалини автокефалії. Детальніше вчена зупинилася на проблемі початків християнства на Україні. Зокрема, кілька статей вона присвятила Аскольдовому хрещенню, доводячи, що воно відбулося 867 року і стосувалося всієї Київської держави, яка не мала жодного зв'язку з державою Рюрика та його династією. Довідкову статтю-нарис про історію уніатської церкви дослідниця написала для «Енциклопедії Українознавства».

Будучи людиною релігійною, Полонська-Василенко у своїх працях та виступах проводила ідею єднання  церков, твердячи, що найщиріші молитви  про сполучення нашої церкви з  іншими несумісні з проповіддю церковної  ворожнечі та роз'єднання. В спеціальній статті на цю тему Полонська-Василенко показувала, як дана теорія розвивалася в Росії протягом XVIII та XIX ст.

Особливу роль в історії  України Наталія Дмитрівна відводила  жінці, присвятивши цілу низку статей життєписам видатних українок. У результаті з'явилася прекрасна книга, що охоплювала період від княгині Ольги і до сучасності. Найбільш вдалим був розділ про жінок княжої доби, дещо менше авторка зібрала матеріалів про українську жінку XIV — середини XVII ст. та доби гетьманщини і, на жаль, лише побіжно змогла зупинитися на представницях двох останніх століть .

Унікальною працею Полонської-Василенко стала її двотомна історія УАН. Вона органічно поєднує змістовну джерельну базу і власні спогади авторки, тому одночасно є науковим дослідженням та мемуарами. Вперше в історіографії так всебічно і досить об'єктивно були показані становлення й розквіт УАН у 1918-1930 рр., затим її поступове знищення і перетворення у передвоєнні роки. Це дослідження не втратило своєї ваги, залишаючись поки що найкращим твором з історії УАН 1918-1941 рр. Додатком до нього слугує велика стаття «Історична наука в Україні за совєтської доби та доля істориків». У ній дослідниця показала, як поступово були зліквідовані наукові установи, репресована більша частина вчених, знищені їхні праці. Ця стаття стала відповіддю на компліментарний київський збірник про розвиток науки в УРСР за 40 років, який свого часу був відрецензований Полонською-Василенко і оцінений нею негативно .

Своєрідним нарисом  розвитку української науки на еміграції стала праця вченої про історію Українського вільного університету.