Творчество Гитлера

Серцем Гітлер залишався  художником, людиною мистецтва все  життя. «Проти моєї волі, - говорив він  уночі з 25 на 26 січня 1942 року, - я став політиком. Політика для мене лише засіб  для досягнення мети. Є люди, які  думають, що мені буде колись важко  не бути таким діяльним, як зараз. Ні! Той день повинен стати найпрекраснішим  днем ​​у моєму житті, коли я  піду з політичного життя і  залишу всі турботи, муки і неприємності. Я хочу це зробити, як тільки після  закінчення війни виконаю всі  мої політичні завдання. Так, 5-6 років я хотів би замислитись і викласти свої думки на папері. Війни приходять і йдуть. Єдине, що залишається, так це культурні цінності. Звідси і моя любов до мистецтва. Музика, архітектура - хіба це не ті сили, які вказують шлях майбутньому людству? »

До останнього дня життя  на його письмовому столі лежали олівці і папір для ескізів [18, c.316].

 

3. Характеристика факторів, що вплинули на «не мистецький сценарій» розвитку особистості фюрера.

У 1900 році між 11-річним Адольфом і його батьком відбулася розмова, що переріс у великий скандал. Батько погано встигавшого з усіх предметів шибеника був приголомшений бажанням сина: той хотів стати художником. Алоїз мріяв бачити у сині великого успішного чиновника, але юний Адольф дуже погано вчився, постійно отримуючи зауваження з поведінки і дисципліни. Лише з малювання Гітлер-молодший мав високу успішність.

Після смерті Алоїза його дружина Клара, залишившись з п'ятьма дітьми одна, дізналася про те, що смертельно хвора. Її бажання бачити в сині успішнуу людину взяло вгору, і вона все-таки дозволила Адольфу вступити до Віденської Академії Мистецтв. Гітлер знехтував підготовкою до вступних іспитів, порахувавши свій талант геніальним, і в жовтні 1907 року успішно провалив всі випробування. Але, щоб не засмучувати вмираючу матір, Адольф збрехав їй, сказавши, що вступив і тепер буде вчитися живопису.

Коли матері не стало, Гітлер переїхав жити до свого друга, але, соромлячись  свого провалу, молодий «лжестудент» дні безперервно проводив на вулиці, присвячуючи свої прогулянки спогляданню міської архітектури Відня. У вересні 1908 року він зробив другу спробу вступити до Академії, але і в цей раз доля відвернулася від нього: приймальна комісія навіть не глянула на роботи художника-початківця. Гітлер впав у депресію, через що незабаром опинився на міському дні разом з волоцюгами ...

У серпні 1910 року Гітлер завдяки  щасливому випадку познайомився з Рейнгольдом Ганішем, повідомивши йому, що непогано малює. Ганіш неправильно зрозумів нового друга, прийнявши його за маляра. Але пізніше, подивившись творіння Адольфа, запропонував йому організувати спільний бізнес. З цих пір Гітлер став малювати пейзажі та міські будівлі на полотнах розміром з поштові листівки. Ганіш цілком успішно продавав їх у трактирах і готелях по 20 крон. Пізніше, коли Гітлер переїхав до Мюнхена, картини продавалися вже в більшій кількості, приносячи їх автору дохід вище середнього.

Другий етап у творчості  Гітлера настав, коли він був на фронті. На акварелях, написаних в  окопах, в основному зображені  будівлі, зруйновані бомбардуваннями. Примітно, що у творчості Гітлера  в цей час зображення людей  практично повністю відсутні [29].

У загальній складності пензлю Адольфа Гітлера належить 3400 полотен, написаних у більшості своїй на фронті під час війни. Але з ряду причин (мабуть, швидше моральних), більшість художників та експертів сумніваються в достовірності цих картин, а професійні критики майже в один голос заявляють, що полотна ці не являють собою ніякої художньої цінності. Але багато хто все ж визнають, що основні художні прийоми та принципи (перспектива і ін.) Дотримані вірно.

Лише один з небагатьох художніх мистецтвознавців - Даг Харві - мав доступ до всіх чотирьох засекреченим картинам кисті Гітлера. Після детального їх вивчення, Харві опублікував ряд статей, присвячених цій роботі, де позиція професійних критиків і мистецтвознавців щодо творчості фюрера була чітко позначена. Так, в інтерв'ю газеті «Нью-Йорк таймс» він заявив: «Як тільки жерці починають говорити про картини Адольфа Гітлера, їх тон стає зневажливим, немов визнання його візуальних здібностей могло б виправдати Голокост».

На сьогоднішній день полотнами  фюрера може помилуватися кожен охочий: більшість картин представлені в багатьох інтернет-галереях. Відгуки більшості відвідувачів таких сайтів хоч і досить суперечливі, але підкреслюють, що творчість Гітлера найчастіше здатне дивувати, захоплювати, розбурхувати свідомість. Ось один з таких відгуків: «Красиво, але ж якби його взяли в художнє училище, то це, напевно, змінило б всю історію, і не було б війни. Адже він всього лише не любив малювати людей» [8, c.25].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ II. КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ  ПОГЛЯДИ ТА ФОРМУВАННЯ СВІТОГЛЯДУ А. ГІТЛЕРА

 

2.1. Літературна  діяльність «Mein Kampf»

”Mein Kampf” – “Моя боротьба”, книга Гітлера, у якій він докладно виклав свою політичну програму. У гітлерівській Німеччині “Майн кампф” уважали біблією націонал-соціалізму, вона одержала популярність ще до виходу у світло, і багато німців вірили, що нацистський лідер здатний втілити в життя все, що намітив на сторінках своєї книги [12, c.255].

Першу частину “Майн кампф” Гітлер написав у в’язниці Ландсберга, де відбував строк за спробу державного перевороту. Багато хто з його соратників, у тому числі Геббельс, Готфрід Федер й Альфред Розенберг, уже опублікували брошури або книги, і Гітлеру жагуче хотілося довести, що, незважаючи на недостатнє утворення, він також здатний внести свою лепту в політичну філософію. Оскільки перебування майже 40 нацистів у в’язниці було необтяжливий і комфортним, Гітлер багато годин проводив диктуючи першу частину книги Эмілю Морісу й Рудольфу Гессу.

Друга частина була написана їм в 1925-27, уже після відтворення  нацистської партії. Спочатку Гітлер озаглавив свою книгу “Чотири  з половиною року боротьби проти неправди, дурості й боягузтваа”. Однак видавець Макс Аман, якому не сподобалась настільки довга назва, скоротив його до “Моя боротьба”. Крикливий, сирий, пихатий по стилю перший варіант книги був перенасичений довготами, багатослівністю, нелегкотравними оборотами, постійними повторами, що з головою видавало в Гітлері неосвічену людину. Німецький письменник Ліон Фейхтвангер відзначив у первісному виданні тисячі граматичних помилок. Хоча в наступних виданнях були зроблені багато стилістичних виправлень, загальна картина залишилася колишньою. Проте книга мала величезний успіх і виявилася досить прибутковою. ДО 1932 було продано 5,2 млн. екземплярів; вона була переведена на 11 мов. Всім молодятам Німеччини при реєстрації шлюбу нав’язували покупку одного екземпляра “Майн кампф”. Величезні тиражі зробили Гітлера мільйонером.

Основною темою книги  була расова доктрина Гітлера. Німці, писав  він, повинні усвідомлювати перевагу арійської раси й зберігати расову чистоту. Їхній борг – збільшити  чисельність націй, для того щоб  виконати своє призначення – досягти  світового панування. Незважаючи на поразку в 1-й світовій війні, необхідно  знову набрати сили. Тільки в такий спосіб німецькі нації зможуть в майбутньому зайняти своє місце проводиря людства. Гітлер охарактеризував Веймарську республіку як “найбільшу помилку XX століття”, “каліцтво життєвого пристрою” [20, c.463].

Він виклав три основних подання про державний устрій. У першу чергу, це ті, хто розуміє  під державою просто в тім або  іншому ступені добровільне співтовариство людей з урядом на чолі. Подібне  подання виходить від найбільшої групи – “схиблених”, які персоніфікують “державну владу” і примушують народ служити їм, замість того, щоб самим служити народу. Прикладом є Баварська народна партія. Друга, не настільки численна група визнає державну владу при дотриманні певних умов, таких як “воля”, “незалежність” та інші права людини. Ці люди розраховують, що подібна держава зможе функціонувати таким чином, що гаманець кожного буде набитий до відмови. Ця група поповнюється в основному із числа німецької буржуазії, з ліберальних демократів. Третя, найбільш слабка група покладає надії на єдність всіх людей, що говорять на одній мові. Вони сподіваються досягти єднання націй завдяки мові. Позиції цієї групи, контрольованою Націоналістичною партією, найбільш хибкі через очевидне брехливе підтасування. Деякі народи Австрії, приміром, ніколи не вдасться германізувати. Негр або китаєць нізащо не зможе стати німцем лише тому, що він вільно говорить німецькою мовою. “Германізація може відбутися тільки на землі, а не в мові”. Національність і раса, продовжував Гітлер, укладена в крові, а не в мові. Змішання крові в Німецькій державі можна зупинити, лише видаливши з нього все неповноцінне. Нічого гарного не відбулося в східних районах Німеччини, де польські елементи в результаті змішання опоганили німецьку кров. Німеччина виявилася в дурному положенні, коли в Америці широко поширилася думка, начебто іммігранти з Німеччини суцільно є німцями. Насправді ж це була “єврейська підробка німців” [23, c.198].

Титул первісної редакції книги Гітлера, представленої у  видавництво Эхера за назвою “Чотири з половиною року боротьби проти неправди, дурості й боягузтву” Титул первісної редакції книги Гітлера, представленої у видавництво Эхера за назвою “Чотири з половиною року боротьби проти неправди, дурості й боягузтву” Всі ці три погляди на державний устрій в основі своєї фальшиві, писав Гітлер. Вони не визнають ключового фактора, що полягає в тім, що штучно створювана державна влада базується в остаточному підсумку на расових основах. Найперший обов’язок держави – зберігати й підтримувати свої расові основи. “Корінним поняттям є те, що Держава не має границь, але має на увазі їх. Саме в цьому полягає передумова розвитку вищої культури, але ніяк не причина цього. Причина лежить винятково в існуванні раси, здатної вдосконалювати власну культуру”.

Гітлер сформулював сім  пунктів “обов’язків держави”: 1. Поняття “раса” необхідно поставити  в центрі уваги. 2. Необхідно зберігати  расову чистоту. 3. Як першочергове завдання ввести практику сучасного контролю за народжуваністю. Хворим або слабким повинне бути заборонено мати дітей. Німецька нація повинна бути підготовлена до майбутнього лідерства. 4. Необхідно заохочувати заняття спортом серед молоді до безпрецедентного рівня підготовленості. 5. Необхідно зробити армійську службу остаточною й вищою школою. 6. Особливе значення варто приділяти вивченню расового питання в школах. 7. Необхідно будити серед громадян патріотизм і національна гордість.

 Гітлер не утомлювався  проповідувати свою ідеологію  расового націоналізму. Вторячи  Х’юстону Чемберлену, він писав,  що арійська або індоєвропейська раса й, насамперед, німецька, або тевтонська, є саме тим “обраним народом”, про який говорили євреї, і від якого залежить саме існування людини на планеті. “Всі, чим ми захоплюємося на цій землі, будь те досягнення в галузі науки або техніки, – утвір рук деяких націй й, імовірно, швидше за все, однієї єдиної раси. Всі досягнення нашої культури є заслуга цих націй”. На його думку, цією єдиною расою є арійська. “Історія із граничною ясністю показує, що будь-яке змішання арійської крові із кров’ю нижчих рас приводить до деградації носія. Північна Америка, чиє величезне населення складене з німецьких елементів, і яка лише в малому ступені змішалася з нижчими, кольоровими расами, представляє зразок цивілізації й культури, на відміну від Центральної або Південної Америки, де романські іммігранти в значній мірі асимілювалися з місцевим населенням”. Германізованій Північній Америці, навпаки, удалося залишитися “расово чистою й незмішаною”. Який-небудь сільський хлопець, якому не дано зрозуміти расових законів, може викликати на себе лихо. Гітлер призивав німців приєднатися до параду перемоги “обраних рас”. Досить знищити арійську расу на землі, і людство порине в зяючу темряву, порівнянну із Середньовіччям. Гітлер поділив все людство на три категорії: творці цивілізації, носії цивілізації і руйнівники цивілізації. До першої групи він відніс арійську расу, тобто німецьку й північноамериканську цивілізації, що як мають першорядне значення. Поступове світове поширення арійської цивілізації аж до японців й інших “морально залежних рас” привело до створення другої категорії – носіїв цивілізації. До цієї групи Гітлер прилічив в основному народи Сходу. Тільки по зовнішньому вигляді японці й інші носії цивілізації залишаються азіатами; по внутрішній суті вони є арійцями. До третьої категорії – руйнівників цивілізації – Гітлер відніс євреїв. Гітлер знову повторив, що як тільки на світі з’являться генії, людство відразу зарахує до них “расу геніїв” – арійців. Геніальність – уроджена якість, оскільки “вона зароджується в мозку дитини”. Вступаючи в контакт із нижчими расами, арієць підкоряє їх своїй волі. Однак замість того щоб зберігати свою кров у чистоті, він став змішуватися з тубільцями, доти поки не почав переймати духовні й фізичні якості нижчої раси. Продовження цього кревного змішання означало б знищення старої цивілізації й втрату волі до опору, що є приналежністю винятково носіїв чистої крові. Арійська раса займала своє високе місце в цивілізації тому, що усвідомлювала своє призначення; арієць завжди готовий був пожертвувати своїм життям заради інших людей. Цей факт показує, хто є вінцем майбутнього людства й у чому полягає “сутність жертовності”. Багато сторінок книги присвячені презирливому відношенню Гітлера до євреїв. “Різкою протилежністю арійцеві є єврей. Навряд чи які-небудь нації на землі мали інстинкт самозбереження в тім ступені, у який його розвив т.зв. “обраний народ”. Євреї ніколи не мали своєї власної культури, вони завжди запозичили її в інших і розвивали свій інтелект, вступаючи в контакт із іншими народами. На відміну від арійців, прагнення євреїв до самозбереження не виходить за рамки особистого”. Єврейське почуття “причетності” базується на “досить примітивному стадному інстинкті”. Єврейська раса була “відверто егоїстичною” і володіла тільки мнимою культурою. Не потрібно бути ідеалістом, щоб переконатися в цьому. Євреї не були навіть расою кочівників, тому що кочівники хоча б мали подання про слово “праця”. На думку Гітлера, євреї були паразитами на тілі інших народів, створюючи державу в державі й не бажаючи йти. Для Гітлера іудаїзм навіть не був релігією: “Він створив народ з певними расовими властивостями. Талмуд не є релігійною книгою, покликаної підготувати до вічності, це всього лише практичний посібник зі зручного життя в нинішньому світі. Релігійні доктрини іудаїзму присвячені збереженню в чистоті єврейської крові, а не релігії як такий”. Єврейський дух, писав Гітлер, працював на руйнування Німеччини. “Чорноволосий єврейський юнак годинами чекає із сатанинською радістю в очах нічого не підозрючих (арійських) дівчин, яких він знеславить своєю кров’ю й у такий спосіб обкраде націю… Будь-якими засобами, що перебувають у його розпорядженні, він прагне знищити расові особливості німців… Євреї навіть привели негрів на береги Рейну з певною чіткою метою в голові – знищити ненависні білі раси шляхом “гібридизації”, зштовхнувши їх з культурних і політичних висот, щоб самим видратися на місце, що звільнилося,” [21, c.295].

Крім ненависті до євреїв, Гітлер не обійшов стороною й марксизм. Він поклав на марксистів провину  за розкладання, що відбувається, національної крові й втрату національних ідеалів  у Німеччині. Марксизм буде придушувати  німецький націоналізм доти, поки він, Гітлер, не візьме на себе роль рятівника. Диявольський вплив марксизму Гітлер приписав євреям, які хотіли б вирвати  з коренем “носіїв національного  інтелекту й зробити рабами в  їх же власній країні”. Самим моторошним прикладом подібних зусиль є Росія, де, як писав Гітлер, “тридцяти мільйонам  дозволили вмерти від голоду в  страшних мученнях, у те час як утворені євреї й шахраї з фондової біржі  домагалися панування над великим  народом”. Чистий у расовому відношенні народ, писав Гітлер, ніколи не зможе  бути поневолений євреями. Усе на землі можна виправити, будь-яка поразку можна в майбутньому перетворити в перемогу. Відродження німецького духу наступить, якщо зберегти в чистоті кров німецького народу. Поразку Німеччини в 1918 Гітлер пояснював расовими причинами: 1914 рік був останньою спробою зацікавлених у національному збереженні сил протистояти пацифістсько-марксистському нівеченню національної держави. Що було необхідно Німеччини, так це – “тевтонська держава німецьких націй”.

Викладені в “Майн кампф” економічні теорії Гітлера повністю повторюють доктрини Готфріда Федера. Національне самозабезпечення й економічна незалежність повинні прийти на зміну міжнародній торгівлі. Принцип автаркії ґрунтувався на допущенні, що економічні інтереси й діяльність керівників економіки повинні бути цілком підлеглі расовим і національним міркуванням. Всі країни миру постійно піднімали тарифні бар’єри, щоб скоротити імпорт до мінімуму. Гітлер рекомендував набагато більше радикальні міри. Німеччина повинна відрізати себе від іншої Європи й досягти повного самозабезпечення. Достатнє для існування рейха кількість продовольства можна робити й усередині власних границь або на території сільськогосподарських країн східної Європи. Відбулися б жахливі економічні потрясіння, якби Німеччина й так не перебувала вже в стані крайньої напруги й не звикла до нього. Боротьба проти міжнародного фінансового капіталу й кредитів стала основним моментом програми досягнення незалежності й волі Німеччини. Тверда лінія націонал-соціалістів рятувала від необхідності підневільної праці. Селяни, робітники, буржуазія, великі промисловці – весь народ був залежним від іноземного капіталу. Необхідно звільнити державу й народ від цієї залежності й створити національний державний капіталізм. Рейхсбанк повинен бути поставлений під урядовий контроль. Гроші на всі державні програми, такі як розвиток гідроенергетики й дорожнє будівництво повинні бути отримані через випуск державних безпроцентних облігацій. Необхідно створити будівельні компанії й промислові банки, які будуть надавати безпроцентні позики. Будь-які стани, накопичені під час 1-й світової війни, варто вважати придбаними злочинним шляхом. Отримані за рахунок військових замовлень прибутку підлягають конфіскації. Торговельні кредити повинні перебувати під контролем уряду. Вся система промислових підприємств повинна бути перебудована таким чином, щоб забезпечити участь робітників та службовців у прибутках. Необхідно ввести пенсійне забезпечення по старості. Такі великі універмаги як “Тиц”, “Карштадт” й “Вертхайм” варто перетворити в кооперативні й здавати в оренду дрібним торговцям.