Апарат більшовицької влади в боротьбі з релігією в 20-30х рр ХХ ст.

 

Анотація

Актуальність  теми: Актуальність проблеми дослідження зумовлена потребою в об’єктивній і неупередженій оцінці діяльності різних антирелігійних структур більшовицької влади. За 70–річний період перебування України у складі СРСР діяльність антирелігійних установ та організацій подавалася виключно з позитивного боку, як борців з контрреволюцією та буржуазією. Релігія визначалася як “опіум для народу” Вона вважалася непотрібною для комуністичного суспільства. Після отримання Україною незалежності в умовах нової соціальної реальності є потреба у всебічному вивченні формування та функціонування антирелігійного апарату, його ролі  в знищенні майже всіх релігійних конфесій на території України та формуванні “нової” атеїстичної свідомості в суспільстві.

Мета: метою роботи є аналіз створення та функціонування апарату більшовицької влади для боротьби з релігією та церквою. Дослідження еволюції державно–церковних відносин між комуністичною владою та церквою, функції та повноваження різних антирелігійних державних партійних та громадських організацій, які були створені в 20–30–рр ХХ ст.

Об’єкт: Об’єктом роботи є антирелігійний апарат більшовицької влади, який був створений для знищення релігії та церкви в новому комуністичному суспільстві.

Завдання:Дослідити процес формування та функціонування антирелігійного апарату більшовицької влади.

Зв’ясувати форми, методи, основні напрямки боротьби більшовиків з релігією.

Визначити місце атеїстичної  пропаганди (на прикладі Спілки войовничіх безвірників) в системі комуністичної держави та її впливу на свідомість населення.

 

Методологія: методологічна база дослідження ґрунтується на принципах науковості, об’єктивності та історизму. Структурно–системний підхід дозволив дослідити процес формування та діяльності антирелігійних установ, які були створені та діяли в 20–30–х рр. ХХ ст.

Застосовувалися як загально–наукові, так і спеціально–історичні методи. Серед загально–наукових методів провідне місце відведено методам аналізу і синтезу, абстрагування та узагальненя, а також логічному методу. Використовувалися також конкретно–історичні методи: порівняльно-історичний, порівняльно–типологічний, синхронний, проблемно–хронологічний та структурно–системний.

Новизна : Новизна роботи полягає в переосмисленні бачення проблеми релігії та церкви, яка була присутня в радянській державі та суспільстві.

 

Ключові слова:Релігія, більшовики, Спілка войовничіх безвірників, атеїзм, репресії,

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………….... 4

РОЗДІЛ 1. ЦЕНТРАЛЬНІ ВИКОНАВЦІ ОРГАНИ……………………….... 7

РОЗДІЛ 2. ОРГАНИ ДПУ…………………………………………………..... 11

РОЗДІЛ 3. МІСЦЕВІ ВИКОНАВЧІ ОРГАНИ……………………………….16

РОЗДІЛ 4. СПІЛКА ВОЙОВНИЧИХ БЕЗВІРНИКІВ……………………….22

ВИСНОВКИ…………………………………………………………………… 30

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ…………………………………34

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Однією з найтрагічніших сторінок історії України в XX ст. є реалізація політичного курсу  Комуністичної партії щодо релігії  та церкви впродовж 20-30-х років.ХХ ст.

Атеїзм нав'язувався населенню СРСР пануючою владою як єдино можливий світогляд, використовувався для переслідування політичних супротивників та пограбування церков різних конфесій. Комуністична партія з 1919 року відкрито проголошувала сво їм завданням викорінення релігійних забобонів.

Відомий вислів Леніна про боротьбу з релігією: “Ми повинні боротися з релігією. Це - азбука всього матеріалізму і, отже, марксизму. Марксизм йде далі. Він каже:треба вміти боротися з релігією, а для цього треба матеріалістично пояснити джерело віри і релігії у мас”[10]. Крім пропаганди атеїзму (“науково–матеріалістичного світогляду”), державними органами в 1920–ті – 1930–ті здійснювалися масові арешти і переслідування духовенства і релігійних проповідників. Аж до 1939 року політика ліквідації організованого релігійного життя проводилася в адміністративному порядку органами державної влади, зокрема НКВС; згодом релігійна політика ставала більш диференційованою

Разом з тим, повної ліквідації організованого релігійного життя та офіційної заборони релігії в СРСР ніколи не було, а в окремі періоди своєї історії керівництво СРСР навіть надавало деяким з конфесій підтримку, переслідуючи свої політичні інтереси .

Радянська влада , розглядаючи  релігію як суспільний пережиток, вважала, що всі релігійні уявлення неминуче підуть зі свідомості людей у міру соціально–економічного розвитку суспільства. Сама ж Церква мислилася більшовиками одним з державних інститутів, що забезпечували міцність і стійкість царської влади. Нарешті, Церква володіла значним майном. Останні дві обставини і пояснюють те, чому саме Церква прийняла на себе основний удар з боку більшовиків. Можна виділити три причини гоніння на Церкву: ідеологічну, політичну та економічну. Але це розподіл відрізняється деякою умовністю. Так ,наприклад, економічну причину слід розглядати разом з ідеологічною, оскільки позбавляючи Церкву її майна,більшовики розраховували на те, що подібна зміна економічних умов життя Церкви призведе до її поступової самоліквідаціі. У міру зміцнення Радянської влади все ясніше і виразніше проступала та центральна причина гоніння, яка незмінно проходила через усі десятиліття переслідування Церкви–причина ідеологічна. В суспільстві ,яке мали намір будувати більшовики, місця для релігії не залишалося, а наявність Церкви розглядалося як неминуче зло.

Вимога непримиримого  ставлення партії більшовиків до релігії зумовлювалась тим, що програма “комуністів побудована на науковому і, до того ж, саме матеріалістичному світогляді. Тому роз'яснення нашої програми неодмінно вимагає і роз'яснення справжнього історичного і економічного коріння релігійного туману. Наша пропаганда неодмінно вимагає і пропаганду атеїзму...” [10;].

Навесні 1922 року більшовики, що подолали до того часу зовнішні загрози, перейшли до етапу активної боротьби з релігійними інститутами і насамперед з православною церквою,яка розглядалася ними як найбільший осередок внутрішньої “контрреволюції”.

Для ліквідації релігії та церкви з самого початку існування  більшовицької влади почали створюватися різні державні, партійні та громадські організації та установи, які мали на меті знищення релігії та зміну суспільства, яке б не мало жодних релігійних уявлень. Ці установи спиралися на різні методи боротьби: ідеологічні, економічні, репресивні але мали одну мету–знищити будь–які прояви релігії в житті суспільства.

1. ЦЕНТНТРАЛЬНІ ВИКОНАВЧІ ОРГАНИ

Надзвичайно впливовим партійним  органом,який апробував і широко втілював таємну політику кремлівського  керівництва по відношенню до церкви, була Антирелігійна комісія ЦК ВКП(б). Вона працювала з жовтня 1922 р. по листопад 1929 р., тобто до часу реорганізації всього партійно – державного апарату у  зв’язку з посиленням одноосібної влади Й.В.Сталіна. Стратегію та основні напрямки роботи комісії спочатку безпосередньо визначав В.І. Ленін,а пізніше–Й.В.Сталін. У її роботі в різний час брали участь члени Політбюро ЦК–М.І.Бухарін, Л.Д. Троцький, Л.Б.Камєнєв,Г.О.Зінов’єв, Ф.Е.Дзержинський, Л.М. Каганович, А.І.Риков. Незмінним її головою був О.М.Ярославський–Член Секретаріату й секретар Партколегії ЦК ВКП(б)[5].

На засіданнях комісії  розроблялися найсуттєвіші питання  державної антирелігійної роботи, обговорювалися проекти деректив, розроблялися плани заходів пропагандистського та репресивного характеру.

Антирелігійна комісія Політбюро  ЦК ВКП(б) взаємодіяла з центральними державними органами: ЦВК, Головлітом, Головполітосвітою, Наркомземом, а надто–з карними органами–ОДПУ, НКВС, через які провадилася вся таємна робота по розколу церкви, а також з одержавленною громадською організацією–СВБ, створеною за ініціативи самої комісії.

В Україні, наслідуючи приклад  центру, вже 27 березня 1923 р. почала роботу схожа комісія при Політбюро ЦККП(б)У, відома як “Антирелігійна комісія при ЦК КП(б)У”, “ Всеукраїнська антирелігійна комісія (ВАК)”, “Центральна антирелігійна комісія”. В роботі цієї комісії ,так само, як і всеросійської,брали участь працівники вищого партійно–державного апарату: В.А.Балицький (голова ДПУ УСРР), М.О.Черлюнчакевич (заступник Наркома внутрішніх справ), О.М.Макар(Жвіф), І.К.Сухоплюєв (завідуючий підвідділом культів адміністративного відділу НКВС), О.Я.Шумський, К.М.Карлсон (заступник голови ДПУ УСРР), В.Уласевич(Агітпроп ЦК КП(б)У) та інші. Всеукраїнська комісія так само, як і всеросійська,носила закритий характер. В час найбільш навального наступу на церкву в середині 20–х рр. правомочність комісії визнавалася навіть за умов участі в роботі всього чотирьох представників, якщо серед них був присутнім член ЦК або ЦКК.

Характер роботи комісії  був налаштований на безкомпромісну боротьбу проти православної церкви, внесення розколу в її середовище всіма можливими засобами. Так, на засіданнях комісії приймалися рішення про застосування або припинення репресій проти представників вищого православного духовенства (наприклад єпископів українського екзархату РПЦ Мелітопольського Сергія, Криворізького та Єлисаветградського, вікарія Одеської єпархії Онуфрія), компрометацію через пресу діяльності керівництва ВПЦР–вищого виконавчого органу УАПЦ, застосування економічного тиску на духовенство, про закриття монастирів і молитовних будинків,боротьбу проти поширення “чудес”і т.д.[5].

Робота всеукраїнської комісії  уважно контролювалася Кремлем. Протоколи  її засідань надсилалися до Антирелігійної комісії у Москві. Важлива деталь–усе листування з московською комісією здійснювалося не безпосередньо, а через ОДПУ. В цьому українська партійно–державна система небезпідставно вбачала недовіру центру до спроможності регіону працювати у вірному напрямку. Таким чином напрямки роботи Антирелігійної комісії в Україні курирували вищі силові державні структури та ЦК КП(б)У.

Та обставина, що протягом 20-х рр. не була створена керівна урядова структура для регулювання державно–церковних відносин і боротьби з церквою по лінії державного відомства, підкреслює значимість згаданих партійних органів, які займалися викоріненням релігії та церкви.

Постанова ЦК КП(б)У від 19 червня 1925 року зобов’язала окружні  партійні комітети організувати місцеві  антирелігійні комісії у складі секретарів окружкомів, завідуючих агітаційно-пропагандистськими відділами та начальників окружних відділів ДПУ. До того часу в окремих губернських та окружних центрах діяли бюро та комісії антирелігійної пропаганди. Доповідна записка Агітпропу ЦК КП(б)У про стан антирелігійної пропаганди за 1924 році відзначала наявність підвідділів антирелігійної пропаганди в п’яти губерніях (Київська, Донецька, Харківська, Одеська, Волинська) і в 15–20 округах(Донбас–4,Київщина–3,Харківщина–3,Одещина–2,Поділля–1,Полтавщина–1).

До роботи новостворюваних  антирелігійних комісій могли бути залучені начальники адміністративних відділів окружних виконкомів і “по необхідності” начальники відділів культів окрадмінвідділів–тобто особи, які представляли органи державної влади, що проводили гласний контроль за дотриманням радянського законодавства про церкву. Отож, склад місцевих комісій підкреслює, наскільки вторинною керівництво партії вважало сферу гласної боротьби з релігією порівняно з роботою КП(б)У та ДПУ. Утаємниченість і методи ведення роботи цих органів вважалися головними порівняно з агітаційно–культурними принципами тривалої й відкритої ідейно–світоглядної боротьби проти церковних традицій та релігійної психології співгромадян. Цей пріоритет підтверджує і таємний характер листування між ВАК та державними декретами[5].

Циркулярні листи партійних  інстанцій та органів ДПУ наставляли, що робота по розколу церкви є однією з основних частин антирелігійної роботи. Губкоми партії пропонували секретарям партосередків “увійти в курс роботи ДПУ з духовенством, не вимагаючи від ДПУ ніяких доповідей чи завдань в письмовому вигляді”.

Створені на місцях окружні  антирелігійні комісії досить оперативно стали провідниками директив центральних  антирелігійних органів комуністичної партії і посилили координацію діяльності місцевих органів, які вели боротьбу проти церкви.

Паралельно з роботою  центральних Антирелігійних комісій (ключових у політичному відношенні), компартія посилила координуючу міжвідомчу антицерковну роботу. У квітні 1924 року при Агітпропі ЦК КП(б)У було сформовано постійну діючу комісію по антирелігійній пропаганді. Її очолила член Антирелігійної комісії Політбюро ЦК КП(б)У, завідуюча Агітпрропвідділом ЦК КП(б)У Вікторія Уласевич. Комісія активно працювала весь 1924 рік, пропагуючи різні форми антирелігійної культурно–освітньої та агітаційно–пропагандистської роботи, звертаючи увагу на специфіку її проведення в різному соціальному середовищі, в різний сезонний період і підготувала два методичних посібники з антирелігійної пропаганди.

Проте з кадровими змінами  у складі ЦК КП(б)У,які відбулися  з приходом на посаду Генерального секретаря ЦК КП(б)У Л.М.Кагановича (квітень 1925 р.) і його новим натиском проти всіх проявів суспільної самодіяльності та ініціативи, активність цієї комісії значно ослабла.

 

 

1.1.ОРГАНИ ДПУ

Посилення силового тиску  держави проти церкви, яке спостерігалося протягом 20–30–х рр., відбувалося із широким залученням каральних державних структур.

Ще в грудні 1920 року Ф.Е.Дзержинський казав:“ Моя думка:церква розвалюється, цьому нам треба допомогти, але ні в якому разі не відроджувати її у звичайній формі. Тому церковну політику розвалу повинна проводити ВНК, а не хто інший. Офіційні або напівофіційні відносини партії з попами неприпустимі. Лавірувати може тільки ВНК для єдиної мети–розтління попів. Зв’язок(будь – який) з попами інших органів кине на партію тінь–це небезпечна річ”[15].

Органи ВУНК–ДПУ–НКВС використовувалися більшовиками як інструмент антирелігійної стратегії, причому, не завжди методами фізичної розправи.Працівники каральних органів, з їх особливим світоглядом, вихованим внаслідок тривалого використання органів держбезпеки в якості інструменту боротьби з політичними супротивниками, характеризувалися особливою непримиренністю у боротьбі з релігією[13].