Апарат більшовицької влади в боротьбі з релігією в 20-30х рр ХХ ст.

Лінія, прийнята Всеукраїнською НК і схвалена партією, орієнтувала на зруйнування релігії шляхом тиску на попівство. З цією метою вже у 1920 році органи НК–ДПУ почали брати на облік все духовенство, мотивуючи це політично–контрреволюційним характером його діяльності.

Представники ДПУ отримували безпосередні вказівки Антирелігійних  комісій Політбюро ЦК РКП(б)–ВКП(б) та КП(б)У. Керівництво органів НК–ДПУ входило до складу цих комісій. Якщо постійним представником ОДПУ в Антирелігійній комісії Політбюро ЦК ВКП(б) був начальник 6–го відділення секретного відділу ОДПУ Є.О.Тучков, якого називали “верховним наглядачем церкви”, то в роботі Антирелігійної комісії Політбюро ЦК КП(б)У брали участь голова ДПУ В.А.Балицький та його заступник К.М.Карлсон[5].

Реалізація антицерковної  політики покладалася на всі гілки  таємного державного відомства. Політичний відділ Всеукраїнської надзвичайної комісії вже у травні 1921 року згідно з постановою Політбюро ЦК КП(б)У (28 травня 1921 р.) ввів “глибоку розборку” національного руху у “всеукраїнському масштабі”. Секретно–оперативна частина(СОЧ) органів ДПУ, яка мала структуру на союзному, республіканському, губернському, а пізніше–окружному, обласному рівнях, щільно контролювала усю поточну роботу, пов’язану з діяльністю церковних організацій та релігійних громад.

Так, органами ДПУ було проведено  підготовчу роботу і здійснено “самоліквідацію” УАПЦ(1930 р.), інспірувавши політичний процес Спілки Визволення України. Причиною цього стала неподатливість УАПЦ до компромісу з владою, що полягала в антагонізмі національної природи самостійної церкви інтернаціонально–імперській державній ідеології. Пізніше один з виконавців цього проекту, ствердженого Антирелігійною комісією, С.Т.Карін (Даниленко), розповідав, що з 1926 року протягом більше ніж двох років йому довелося очолювати групу товаришів, яким було доручено вивчити кадровий склад ієрархії УАПЦ, за чим незабаром відбувся розпуск керівних органів автокефальної церкви[7].

Крім цілеспрямованої  роботи по розколу церкви, органи ДПУ стежили за всіма проявами опозиційності в українському суспільстві. Виявлені ними факти політичної опозиційності додавалися до аргументів про шкідливість і небезпеку церковних організацій. Так, в доповідній записці голови ДПУ В.А.Балицького до генерального секретаря ЦК КП(б)У Л.М.Кагановича за 1927 р. повідомлялося про “оживлення української контрреволюції”. Серед інших називалося “шовіністичне угруповання учнівської молоді в білоцерківській окрузі, що створила організацію і назвала її “ Полуботківською громадою”. У програмі організації існував розділ “Про релігію”.

Керівництво органів ОДПУ СРСР–ДПУ УСРР розробило цілий ряд оперативних заходів “по ліквідації церковної контрреволюції”. Вони були викладені у низці циркулярних листів і директив. Оскільки документи призначалися винятково для службового користування і друкувалися у суворій відповідності з кількістю адресатів, указівки щодо механізму реалізації запланованих заходів подавалися гранично відверто. На засіданні Колегії ОДПУ 31 січня 1930 р., тобто наступного дня після виходу відомої постанови ЦК ВКП(б) “Про заходи по ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації”, у виступі начальника секретно-оперативного управління ОДПУ Є. Євдокимова йшлося про забезпечення виконання репресивних заходів стосовно антирадянських і куркульських елементів, яких ділили на дві категорії. До першої, поряд з “ідеологами” і “натхненниками” контрреволюційних виступів, “активними куркулями з махровим бандитським минулим” зараховувалися й “антирадянський актив церковників і сектантів”, справи яких мали розглядати в позасудовому порядку “трійки”, затверджені колегією ОДПУ[5].

Конкретні шляхи і методи ліквідації “церковної контрреволюції” визначалися у циркулярному листі № 37 “Про стан і перспективи церковного руху і чергові завдання органів ОДПУ” від 22 березня 1930 р. за підписом начальника СОУ Євдокимова, його заступника Тучкова і начальника 4-го (антирелігійного) відділення Полянського. Квінтесенцією документу є констатація того, що “церковні організації перетворилися в суто антирадянські... Цей процес особливо різко виявляється на селі, де церковники нерідко є керівниками контрреволюційних організацій і угруповань, організаторами і натхненниками масових куркульських виступів. Церква є, по суті, контрреволюційною організацією і виразницею інтересів соціальних верств, ворожих пролетарській диктатурі”. При цьому наголошувалося, що в районах суцільної колективізації, де було визнане за доцільне закриття церков,“усі попи, незалежно від течії, є тут озлобленими і активними ворогами соціалістичного будівництва”, вони становлять “своєрідний єдиний фронт проти нас”. Їм також приписувалася роль провідників антиколгоспного руху: “В тих районах, де відсутні готові керівники контрреволюційних організацій і виступів (колишні білі офіцери, колишні ватажки банд, есери та ін.), там,як правило, їх заміняють церковники”[8]. Таким чином, у свідомості рядових співробітників органів ДПУ в особі священика створювався образ запеклого ворога як об’єкта їх фахової діяльності.

Новим сигналом для чекістських  органів у посиленні боротьби з релігією став циркуляр секретно–політичного відділу ГУДБ НКВС СРСР “Про агентурно–оперативну роботу по церковно–сектантській контрреволюції” від 10 січня 1936 р., затверджений заступником наркома Я. Аграновим. Документ засвідчив, що духовенство всіх конфесій знаходиться на порозі тяжких випробувань, а співробітників спецслужб на місцях націлюють на ототожнення понять “релігійна громада–контрреволюційна організація”. У вступній частині документу констатувалося, що проведена останнім часом “ліквідація церковно–сектантських контрреволюційних формувань і агентурні матеріали говорять про значно прогресуючу контрреволюційну активність церковників і сектантів, ріст підпілля, відновлення організаційних зв’язків і безумовну наявність керівних центрів”. Як один з факторів формування останніх автори документу розглядають повернення із концтаборів і заслання “церковно-сектантських керівників”. Українська РСР визначена як республіка, котра потребує посиленої оперативно–агентурної уваги чекістів. Це зумовлювалося великою протяжністю лінії державного кордону на її території, значною концентрацією “сектантів–антивоєнників” у Харківській, Донецькій, Дніпропетровській областях, викриття в 25–ти районах мережі громад апокаліпсистів тощо. Документ завершувався жорсткими директивними вказівками, які націлювали передусім на “зміцнення цієї ділянки кваліфікованими працівниками”–чекістами і ретельну перевірку агентурної мережі. Рекомендувалося обновити її шляхом вербування “свіжої агентури з числа церковно–сектантських керівників, зокрема, серед тих, хто повернувся з заслання і хто перебуває на засланні” та позбавитися сексотів “розшифрованих і таких, що втратили контакти з ворогом”. Приреченість духовенства яскраво підтверджувалася першими двома пунктами директивних вказівок, які вимагали ліквідувати всі наявні агентурні розробки, тобто арештувати їх фігурантів, та виявити їх зв’язки як у межах СРСР, так і за кордоном,“не залишаючи нерепресованим жодного учасника контрреволюційного підпілля”[6].

Таким чином, роль органів ДПУ в антицерковній системи влади була однією з ключових. Саме вони були використані партійно–державним керівництвом як головне знаряддя таємної політики по знищенню церковних організацій.

3. МІСЦЕВІ РАДЯНСЬКІ ВИКОНАВЧІ ОРГАНИ

До часу створення Антирелігійних комісій Політбюро ЦК РКП(б) і  КП(б)У та широкого залучення органів  ДПУ до боротьби з церковними організаціями, координація антицерковних заходів, які втілювали більшовики в Україні, здійснював Ліквідаційний відділ Наркомату юстиції (ліквідком), створений 31 травня 1921 року. Як і в більшості випадків тодішньої організації системи влади в Україні, це була структура, аналогічна існуючій в РСФРР. Відділ очолив більшовик, партійний функціонер і представник червоної професури Іван Сухоплюєв[5].

Згідно з інструкцією НКЮ від 10 листопада 1920 року, на місцях реалізація державної політики по відокремленню церкви від держави покладалася на губернські та повітові відділи юстиції. Передусім вони мали здійснювати “практичне керівництво всіма заходами, що витікають із декрету та інструкції, по відібранню майна й відібранню метричних книг”, випрацьовувати заходи попередження опору населення при конфіскації церковного майна, наглядати за поданням відомостей про фінансово–господарчу діяльність громад.

Восени 1921 р., після отримання  губюстами інструкції НКЮ від 18 серпня № 148/10, створення ліквідаційних підвідділів та комісій на місцях прискорилося, а їх структура уодноманітнилася, набуваючи міжвідомчого характеру. До складу місцевих ліквідкомів повсюдно мали увійти керівні працівники місцевих відділів юстиції, надзвичайної комісії, відділів управління виконкомами. Створюваним комісіям надавалося виключне значення. Про це свідчив циркуляр НКЮ від 31 грудня 1921 р., підготований у зв’язку з ліквідацією повітових відділів юстиції: “ Не дивлячись на закриття повітюстів, діяльність ліквідаційних комісій (по відокремленню церкви від держави) ніскільки не має бути ні призупинена, ні скорочена“,–наголошувалося в цьому циркулярі.

Проте адміністративний характер роботи цієї комісії очевидно дисонував  самій структурі правових органів, на що цілком природно звернула увагу Комісія з перегляду роботи радянських закладів УСРР, створена при ВУЦВК. Комісія запропонувала ліквідувати відділ, а замість нього при Наркоматі освіти створити міжвідомчу комісію для боротьби з релігійними пережитками, включивши до неї представників НКЮ, НКВС, ДПУ та ЦК КП(б)У.

Врешті перемогло більш  утилітарне мислення і вплив тих, хто прискорював ліквідацію церкви. Постановою ВУЦКВ від 6 березня 1922р. “ліквідаційний відділ“, а також його місцеві органи передано у відання Наркомату внутрішніх справ, на правах “ліквідаційного відділення по відокремленню церкви від держави “У 1923 р. термін “ліквідаційне “ (який свідчив про намагання властей якнайшвидше ліквідувати стару церковну структуру та релігію взагалі ) вилучили з офіційної назви, а відділення того ж року перейменували на відділення культів. З 1924 р. це вже був підвідділ культів у складі адміністративного відділу НКВС. В 1927–1929 рр. цю структуру очолював інспектор у справах культів, а в 1939 р.–референт у складі Центрального адміністративного управління. Таким чином зовнішні зміни керівного державного органу антицерковної боротьби на Українї свідчили про намагання влади діяти проти церкви більш оперативно, спираючись на адміністративно–репресивні методи. Органи правосуддя спеціально усували від регулювання  державно–церковних стосунків. Принцип колегіальності(комісія) вже протягом 20–х рр. було підмінено принципом єдиноначальності (інспектор) [5].

Структури НКВС та адміністративні  відділи влади на місцях мали зобов’язання формально керувати втіленням державної політики в галузі церкви, яку реально визначали в кабінетах ВКП(б)–КП(б)У та ДПУ. Ця формальність не була ситуативною й іноді навіть проступала в текстах ділового листування цих органів. Так, одна з таємних інструкцій НКВС за 1929 р., присвячена організації діловодства, називає відділення культів при окружних і районних виконкомах формальними адміністративними органами по переведенню в життя принципів декрету по відокремленню церкви від держави. Усі питання, пов’язані з реєстрацією релігійних громад, зміною складу їх керівних органів, скликанням церковних зібрань, переміщення духовних осіб здійснювалися лише за попереднім погодженням центральних або місцевих органів ДПУ[5].

 Посилення курсу на сталінську модернізацію країни в другій половині 20–х рр., яке супроводжувалося централізацією одноособової влади Й.В.Сталіна, знайшло свій вияв передусім у нормативно–правовій сфері, яка трансформувала всю систему державного устрою. Державна система, яка здійснювала формально–регулятивну функцію в стосунках з церквою, почала стрімкіше еволюціонувати в бік централізму. Окружні адміністративні відділи виконкомів у значній мірі були усунені від перереєстрації релігійних громад, а до виконання цих функцій були залучені районні адміністративно–міліцейські відділи[5].

Реорганізації зазнали й  дві державні ланки, що здійснювали таємну та гласну боротьбу проти релігії : ОДПУ та НКВС. У 1934 році постановою ЦВК СРСР ОДПУ було включене до складу НКВС на правах Головного управління державної безпеки. Об’єднане відомство сконцентрувало надзвичайно широкі адміністративно–політичні функції й отримало повноваження на формування особливих підрозділів для боротьби з інакодумцями–“ трійок “ при центральних і місцевих органах НКВС. Водночас, у складі вищих судових органів створювалися спеціальні судові колегії, яким надали право закритого судочинства по “контрреволюційних злочинах”. Постанова ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 р., ініційована Й.В.Сталіним, зобов’язувала слідство вести справи щодо “терористичних актів” прискореним порядком: судові органи не приймати до розгляду клопотання про помилування, а НКВС–негайно виконувати смертні вироки[5].

Правлячий режим намагався  легітимізувати сталінську модернізацію бутафорними конституційними актами. Свідченням цього стало прийняття нової Конституції УСРР (15 травня1929р.), яка, базуючись на Конституціях УСРР 1919 р. та СРСР 1924 р., враховувала зміцнення політичних позицій більшовиків у суспільстві та розбудову інтернаціональної держави. Прийняття нової Конституції було політично-пропагандистським жестом, покликаним увести в оману вітчизняну та світову громадськість успіхами “соціалістичного будівництва”[2].

У сфері державно–церковних відносин і свободи совісті Конституція не принесла жодних гуманістичних змін. Більше того–вона звузила розуміння державою свободи совісті. Якщо Конституція УСРР 1919 р. допускала “ право пропаганди різних релігійних наук, котрі не переслідують жодних соціальних і політичних завдань”, то Конституція 1929 р. декларувала лише “волю релігійних визнань антирелігійної пропаганди”. Це обмеження констатувало зниження релігійної терпимості й толерантності держави у ставленні до церкви та релігійного світогляду громадян. Світосприйняття та практичні дії партійно–державної еліти все більше облегшувалися від “тягаря обов’язковості” тривалого ідейно-виховного та культурно-освітнього долання церковних традицій і релігійних уявлень.

У зв’язку з ліквідацією  Народного комісаріату внутрішніх справ УСРР і передачею його функцій  союзному НКВС ( 15 грудня 1930 р.), керівництво питаннями державно-церковних відносин було ввірено Секретаріату Президії ВУЦВК. Адміністративна група Секретаріату одним із завдань мала здійснення вищого державного нагляду за втіленням радянського законодавства щодо релігії та церкви й управління цією сферою. Безпосередня робота покладалася на інспектора та референта у справах культів.

Комісію у справах культів при Президії ВЦВК, яку в травні 1934 року реорганізували в союзний орган–Комісію у справах культів при Президії ЦВК СРСР, було обрано базовою структурою модернізованого державного антицерковного органу.

Навіть до реформування в  союзну комісію комісія у справах  культів при Президії ВЦВК відігравала  регулюючу роль для адміністративних органів в Україні. Вона отримувала на свою адресу листи з України та відповідала на них, приймала ходоків і давала їм відповіді.

У справі закриття молитовних будинків на території УСРР комісія виступала,в більшій мірі, як апеляційна інстанція. Число розглянутих нею рішень було незначне. Причому помітна їх частка скасовувала попередньо прийняті в Києві ухвали про закриття церков, а керівництво аналогічної комісії ВУЦВК отримувало після цього несхвальні оцінки і догани. Таким чином центральний апарат підкреслював свої прерогативи. Проте Комісія з питань культів при Президії ЦВК СРСР проіснувала  відносно недовго. 16 квітня 1938 року її було ліквідовано. Припинила роботу й Комісія з питань культів при Секретаріаті Президії ВУЦВК УРСР. Їх існування ставало зайвим унаслідок подальшої концентрації одноосібної політичної влади в країні та вкорінення серед партійного керівництва ілюзорних уявлень про досягнутий рівень безрелігійності суспільства[5].

У штатному розкладі вищих  органів державної влади та управління за 1938–1941 рр.,і,зокрема–Президії Верховної Ради та Ради Народних Комісарів, сформованих за Конституцією УРСР 1937 року, структури органів, які б спеціально займалися питанням церкви та забезпеченням прав релігійних громад, у державі вже не передбачалося. Так само не було передбачено і посад державних урядовців, які б спеціально відповідали за контроль над дотриманням радянського законодавства по відокремленню церкви від держави в Україні.