Апарат більшовицької влади в боротьбі з релігією в 20-30х рр ХХ ст.

Таким чином більшовицький апарат боротьби  проти релігії та церкви мав чітко виражений централізований характер. Якщо на початку 20 –рр. він ще зберігав якісь принципи та видимість демократизму, колегіальності то з приходом до влади Й.В.Сталіна всі рішення по роботі різних комісій та установ приймав особисто Сталін або вище партійне керівництво, а на з’їздах їх лише затверджували, надаючи їм легітимності. З самого початку приходу більшовиків до влади вони почали свій наступ на релігію. В 1922–1923 рр. були створені більшість установ та організацій, які слідкували, контролювали та перешкоджали діяльності церковних організацій.

4. СПІЛКА ВОЙОВНИЧИХ БЕЗВІРНИКІВ

Антирелігійні державно-партійні заходи не користувались особливою підтримкою та популярністю серед населення. Усвідомлюючи це, вищі партійні органи вдалися до організації під своїм керівництвом спеціального антирелігійного товариства, осередки якого повинні були діяти безпосередньо на місцях, займатися популяризацією та виконанням накреслених урядом та партією антирелігійних заходів, охопити найширші народні маси й цим самим сприяти побудові на практиці безрелігійного суспільства. Для практичної реалізації політики партії щодо релігії та церкви, спрямованої на цілковите їх знищення, і завершення організаційного й структурного формування системи органів антирелігійної пропаганди в 1925 р. з ініціативи партійних органів була створена громадська організація–Спілка безвірників(СБ). Незмінним головою Спілки впродовж її існування був відомий діяч більшовицької партії О. Ярославський.

Початком організаційного оформлення Спілки безвірників в УСРР слід вважати 21 квітня 1926 р., коли Оргбюро ЦК КП(б)У  ухвалило рішення про організацію  в республіці антирелігійного товариства. Для проведення роботи щодо організаційного  оформлення СБ у Харкові була створена Тимчасова Всеукраїнська Рада Спілки безвірників на чолі з Д.Ігнатюком, яка мала провести роботу щодо створення безвірницьких осередків на місцях, вироблення інструкцій та програм роботи, підготовки матеріалів до Всеукраїнської конференції Спілки. Методичне керівництво роботою та зв’язок із місцевими осередками здійснювалися через журнал “Безвірник”–головний друкований орган СБ України[4].

Процес становлення й  організаційного оформлення Спілки безвірників в Україні мав  свої характерні ознаки й відрізнявся від аналогічного процесу, що мав місце в 1920–х роках в Радянському Союзі. Вважаючи антирелігійну пропаганду складовою культурно-освітньої роботи, у лютому 1925 р. вище партійне керівництво УСРР ухвалило категорично втриматися від організації будь–яких товариств, спрямованих на боротьбу з релігією. На думку партійної верхівки, у разі відсутності належного керівництва з боку партії в умовах загострення релігійних настроїв і активної діяльності церковних організацій такі товариства могли спричинити посилення релігійного руху.

Не сприймаючи такого відношення до антирелігійної роботи на місцях, загальносоюзні владні структури та керівники Центральної Ради Спілки безвірників СРСР на сторінках газет та журналів розпочали кампанію критики й засудження українських керівників за їхнє ставлення до функціонування Спілки безвірників. Як наслідок, останні змушені були “визнати” свої помилки у проведенні антирелігійної політики в республіці й розпочати процес запровадження та поширення на місцях безвірницьких осередків.

Будучи національною філією Всесоюзної Спілки безвірників, республіканське об’єднання за основу своєї роботи майже без змін узяло статут й основні робочі інструкції щодо роботи низових осередків СБ СРСР[4].

Питання залучення громадськості  до антирелігійної роботи через мережу безвірницьких осередків детально обговорювалося на багатьох республіканських агітпропнарадах при ЦК КП(б)У, на яких зверталась увага партійних комітетів на важливість цієї роботи та наголошувалося,що організації СБ є основною організаційною формою та методом антирелігійної пропаганди. Таким чином, окружні та низові партійні організації не стояли осторонь створення на місцях осередків Спілки, а за директивною вказівкою ЦК мали сприяти їх розгортанню.

Після зміцнення антирелігійних осередків на місцях та утворення  окружних рад СБ постало питання загальнореспубліканського організаційного оформлення Спілки. Це відбулося 11 травня 1928 р. на І-му Всеукраїнському з’їзді безвірників. З’їзд затвердив тези та ряд резолюцій, які визначили основні завдання й методи діяльності Спілки безвірників та обрав вищий керівний орган–Центральну Раду СБ України.

Вирішальну роль у формуванні організаційних структур антирелігійного руху відіграв ІІ Всесоюзний з’їзд безвірників, який відбувся в Москві 10–15 червня 1929 року. Враховуючи зміну тональності  антирелігійної роботи в напрямі активізації її дієвості, рішучості та жорсткості, Спілка безвірників на з’їзді була перейменована на Спілку войовничих безвірників (СВБ). У наступні роки її значення у богоборчій політиці ставало ще вагомішим. Незважаючи на те, що Спілка мала статус громадської організації, її ухвали та рішення, які направлялися до різних інстанцій та відомств, ставали обов’язковими[5].

На СВБ та її місцеві осередки покладалася основна робота щодо кадрового забезпечення антирелігійної пропаганди. Для підготовки пропагандистів атеїзму широко використовувалися  найрізноманітніші форми антирелігійного  навчання, основними ланками якого  були: 1) антирелігійний гурток–створювався при кожному безвірницькому осередку з метою організації антирелігійної самоосвіти; 2) районний семінар або гурток підвищеного типу–організовувалися при райкомах партії та готували керівників антирелігійних гуртків; 3) робітничі та колгоспні антирелігійні університети – дворічний курс навчання готував безвірницькі кадри, які направлялися в райони для інструкторсько–методичної роботи; 4) антирелігійні курси–підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації пропагандистів–антирелігійників; 5) антирелігійні кафедри та факультети при ВНЗ–готували наукових працівників для “антирелігійного фронту” ,які займалися розробкою теоретичних питань атеїзму. Проте, незважаючи на доволі розгалужену систему підготовки антирелігійних кадрів, на місцях теоретичний рівень безвірницьких сил був украй низьким.

Спілкою войовничих безвірників  використовувалися найрізноманітніші методи, способи та прийоми реалізації на практиці антирелігійних заходів, що становили основний зміст і форми її діяльності. Безвірницька робота офіційно проводилася в трьох напрямах: 1) антирелігійна агітація й пропаганда; 2)практична антирелігійна робота; 3) участь у політико–господарських кампаніях. Узявши курс на прискорення темпу індустріалізації та розгорнувши суцільну колективізацію, партія відчула гостру потребу в організаційно–ідеологічних важелях, які б забезпечили їй підтримку більшості населення. Цьому повинна була сприяти Спілка войовничих безвірників. “Економічні” заходи безвірників були спрямовані на допомогу державно-партійним органам у здійсненні індустріалізації, соціалістичної перебудови села, виконанні позики, збиранні коштів на зміцнення обороноздатності. Це виводило Спілку за межі її статутних повноважень і перетворювало на дієвий інструмент матеріального визиску робітничо–селянських мас. Радянська влада намагалася за допомогою впроваджуваних безвірниками нових методів–праці на колектив, “соцспівзмагання” й ударництва, виходу на роботу в дні релігійних свят, колективної відповідальності, оголошення зустрічних планів, “громадського буксиру”–перетворити працю на геройську справу. Усі ці заходи повинні були обов’язково супроводжуватися організацією нових безвірницьких осередків, залученням до СВБ нових членів, утворенням безвірницьких колгоспів,комун, сіл, бригад, цехів, заводів та викриванням “шкідницької ролі церковників” у житті суспільства.

Спілкою войовничих безвірників  були ініційовані численні заходи антирелігійної роботи в навчальних закладах, що передбачали активну пропагандистську роботу серед учителів, дітей та молоді. Із цією метою при Центральній Раді СВБ України було спеціально створено шкільний відділ, що узгоджував свою діяльність із Наркомосом  УСРР і ЦК ЛКСМУ, при районних і окружних радах СВБ діяли дитячі секції. Основною формою проведення антирелігійної роботи були гуртки юних безвірників, шкільні осередки СВБ, які не без примусу насаджувалися в школах[5].

Із діяльністю СВБ була пов’язана активна робота, спрямована на видавництво та поширення антирелігійної літератури, “антирелігієзацію” преси й наповнення її новим войовничо-атеїстичним змістом, а також друкування суто антирелігійної періодики, яка стала ефективним засобом ідеологічного тиску та формування певної громадської думки. Однак характер більшості вміщених матеріалів, які являли собою сухі директивні вказівки щодо антирелігійної боротьби, глумливе викриття “контрреволюційної суті” духовенства, брутальне й безцеремонне втручання в справи віруючих у багатьох випадках, навпаки, сприяли негативному ставленню населення до антирелігійних заходів влади[4].

Також СВБ стала провідником  проведення таких антицерковних  акція як антиріздв’яні та анти пасхальні кампанії, антирелігійні марші, карнавали, вистави, в ході яких висміювали та цькували духовенство і віруючих.

Видавала журнал “Безвірник”(1925–1935) та газету “Войовничий Безвірник” (1929–1935), а згодом тижневик “Безбожник”(1937–1941), а також неперіодичну антирелігійну літературу.

За офіційними матеріалами  Наркомату освіти, антирелігійні питання були включені до програм вищих навчальних закладів,курсів перепідготовки вчителів, уносилися корективи до шкільних програм. Таким чином, антирелігійне виховання ставало обов’язковим принципом для всіх радянських шкіл, що зобов’язувало кожного вчителя вести активну боротьбу проти релігійного впливу. Ініціювальна,організуюча й контрольна функції у вирішенні цього питання належали Спілці войовничих безвірників[3].

Різноманітні культурно–масові заходи в справі подолання впливу релігії на духовне життя людей, на сімейний та громадський побут також були пов’язані з діяльністю СВБ. Найпоширенішою формою пропаганди нового світогляду були лекції та доповіді. Безвірницькими силами проводились антирелігійні вечори, диспути, карнавали, маскаради, що супроводжувалися вульгарним “попоїдством”, приниженням почуттів віруючих та часто сприяли не послабленню, а, навпаки, посиленню релігійної активності й поширенню антирадянських настроїв. Спілкою безвірників часто практикувалося запровадження безрелігійних обрядів сімейно–побутового циклу, що у 1920-х роках отримали назву “червоних обрядів”. Активно й завзято на місцях безвірницькі осередки бралися до реформи трудового тижня та церковного календаря, організації антирелігійних музеїв[4].

Активними членами безвірницьких організацій була, в більшості, інтелігенція, переважно–молодь, особливо–партійний актив і комсомольці, а також заангажовані більшовицькими ідеями робітники і селяни. Оскільки останніх була меншість, більшу частку організацій складали члени ,записані до організації, іноді навіть всупереч їх бажанню. До спілки зараховували цілими бригадами, цехами, колгоспами тощо.

Спілка мала фінансове  забезпечення держави. Це забезпечення полягало не тільки в утриманні державним  коштом центрального апарату СВБ, а й у фінансуванні з державного бюджету політично–пропагандистських заходів спілки. Воно проявлялося на всіх рівнях.

Спочатку чисельність  організації невпинно зростала . За даними партійної статистики та пропагандистської літератури, на 1930 рік спілка в Україні мала в своєму складі 700 тисяч членів і понад 1 тисячу осередків. Чіткої статистики членів спілки не існувало. Як визнавали самі керівники СВБ, осередки часто діяли на папері,фігуруючи лише в звітах. І тим не менше, СВБ була надзвичайно зручною та необхідною для влади, як п’ята колона в гущі народу проти церкви.

Найбільшого розмаху робота спілки набула наприкінці 20–х рр. у процесі кампанії закриття церков. Нерідко створення місцевих осередків спілки відбувалося саме з метою прискорення закриття храмів.

Партійно–державне керівництво намагалося використовувати СВБ не тільки для ударних антирелігійних кампаній, а й навісити на неї різноманітні політико–господарчі функції. Безвірників залучали до позики індустріалізації, зборів добровільних коштів на будівництво літаків “Воинствующий Безбожни”, посівних кампаній та інше[5].

Загалом, формуючи атеїстичне світобачення й непримиримість до церкви, спілка лише поглибила розлам суспільної психології і загострювала кризу радянського суспільства, побудованого на диктаті й монополії політичної влади.

Антицерковні і антирелігійні акції органів державної влади, зумовлені політичним курсом Комуністичної партії, привели у кінцевому рахунку до негативних наслідків, підтвердили, що всякий адміністративний наступ на духовність нації є авантюрою. 20–30–ті роки ХХ ст. продемонстрували, що “робітничо-селянська держава” не відповідала своїй суті, вона не була відкритою для мільйонів віруючих громадян, оскільки влада проводила свою політику щодо церкви через масу таємних директив та циркулярів, розроблених на виконання відповідних рішень партійних органів за дверима кабінетів ДПУ, НКВС. Правоохоронні органи, руйнуючи одну систему цінностей, намагались нав'язати іншу, нерідко вдавались до насильства, а згодом і до знищення її пам’ятників та, і це найбільш аморально і злочинно, до носіїв релігійної ідеології. Оскільки ця політика була варварською, її справжній зміст намагалися маскувати, навішуючи опонентам ярлики “класових ворогів”, “контрреволюціонерів” тощо. Гнівні філіппіки на адресу православного духовенства виявились надуманими і облудними. У ставленні держави до православної церкви, духовенства, просто віруючих сповна проявилися риси сталінської тоталітарної системи–масове насильство, цілковита зневага до людської особистості, її прав та свобод, підміна системи загальнолюдських цінностей, носієм яких виступало і православ'я, на абсолютизований сурогат класових потреб.

ВИСНОВКИ

Було розглянуто та досліджено аспекти антирелігійної політики комуністичної влади, прослідковано курс комуністичної партії та держави щодо православної церкви який зіграв протягом двох десятиліть радянської влади негативну роль у жорстокому ідейному протистоянні і зумовив певною мірою початок дегуманізації суспільства.

Для боротьби з релігією та Церквою було  створено  систему антирелігійних органів та громадських організацій, які втілювали в життя державний курс по боротьбі з релігією.