Друга Світова війна

Шефу окружного гестапо майору СД Мульде одеенівці уявлялися досвідченими конспіраторами: адже ще жодного з членів «ОДН» не вдалося заарештувати. Знав би він, цей професіональний вбивця і кат, що очолює «ОДН» («організація друзів народу») двадцятирічний слюсар, що комісар її - дев’ятикласник і що самі одеенівці – переважно кайдацькі школярі – старшокласники.

…Кайдаки. Колишній проспект імені Будьонного. Під час окупації – вулиця Широка. На ній височів серед одноповерхових будинків колишній кінотеатр імені Петровського. На час окупації – «Вулкан» - дореволюційна назва.

У кінозалі на шістсот місць – лише німці. Йде вечірній сеанс. Починається він з кінохроніки. В ній, як завжди, показуються перемоги «доблесної» німецької армії. Кожний такий кіносюжет супроводжується несамовитим ревом і тупанням солдатні.

Все це долітає і в яскраво освітлену художню майстерню, де малює черговий рекламний плакат Василь Новиков. Сюди іноді заходять і німці, чекаючи початку кіносеансу. Вони, буває, зупиняється за спиною художника, дивляться.

Той легко вступає з ними в розмову, володіючи досить вільно німецькою мовою.

Кінофільм закінчився, німці розходяться. Василь іде на сцену, дістає із сховища радіоприймач, переносить його в кабінет директора, включає в розетку. Звично ловить Москву. Ось вона, рідна…

І от у кімнаті лунає, хай і притишений, левітанський бас:

« Сьогодні, другого березня, наші війська повністю закінчили ліквідацію німецько-фашистських військ, оточених в районі Сталінграда. Роздавлено останнє вогнище опору противника в районі Сталінграда. Другого березня тисяча дев’ятсот сорок третього року історична битва під Сталінградом закінчилася повною перемогою наших військ. Наші війська взяли в полон дев’яносто одну тисячу німецьких солдат і офіцерів…»

 

Своє перше Бойове хрещення 182-го окремого артилерійського зенітного дивізіону пройшли в кінці лютого 1943 року під Валуйками. На той час вони ще не встигли отримати гармат, стати справжнім зенітниками. Фашистські бомбардувальники налітали на станцію, на місто через кожні дві години. Здавалося, що літаків тисячі, що їм не буде кінця. Серед воїнів була і дніпропетровчанка Валя Олексієнко.

Коли бомби вибухали так близько, що грудки землі падали на спину, Валентина закривала голову шинелею, щоб хоч не бачите того жахливого, що коїлось навкруги… Їхній дивізіон вже втратив від бомбардувань сім чоловік. Троє з них – дівчата, Валині подруги.

Як же тяжко ховати друзів…

У Валі Олексієнко спеціальність бойова: розвідник-спостерігач. Розвідників четверо: два хлопці і дві дівчини.

Солдатом Валентина стала в листопаді 1942 року. Саме в розпал Сталінградської битви.

Навчалися майбутні зенітниці при військовій частині, жили в казармі. Нари в три яруси. Стіни з колод сизі від інею. Вивчали дівчата все, що в них вимагали. Боялися одного, що їм, як і чоловікам, видадуть обмотки. Ноги в тих обмотках дуже-такі негарні… А дівчина, хоч вона і в шинелі, все одно – дівчина. Та взули зенітниць в добрячі сибірські валянки. І тепло, і подивитися приємно. Навесні ж видали чоботи. Пощастило-таки уникнути обмоток. Це єдине, від чого вберегла їх війна. У всьому ж іншому вони були справжніми солдатами. Як і всі їх однополчани, товариші по зброї…

Травень сорок четвертого. Тоне в білих садках Жмеринка, важливий залізничний вузол, об’єкт постійних нальотів фашистської авіації. О сьомій годині на спостережний пункт зенітного дивізіону прийшла Валентина Олексієнко змінити чергову Віру Бороховостову. Віра – маленька, рухлива, рум’янощока. Наче і не було для неї безсонної ночі з трьома бомбардуваннями.

- Приймай, Валю, нашу зброю, - посміхнулася Віра і передала бінокль подрузі.

Обов’язок розвідника-спостерігача – помітити наближення ворожих літаків. Найперша його зброя – слух. Літаки почуєш раніше, ніж побачиш. Потім, коли вони з’являться в полі зору, треба визначити їх азимути, висоту. Все це передається на КП, розташований поряд. Звідти дані для стрільби йдуть на батареї.

Ще коли новобранцями вивчали, як вести спостереження, засвоїли суворий закон зенітника: пропустити ворога – не виконати бойового завдання. Отож, вслуховуйся, вдивляйся, розвіднику…

В кишені у Валентини Олексієнко лист із Дніпропетровська. ЇЇ сім’я ще на Уралі, та дівчина писала у недавно визволене рідне місто, у дорозі їй Кайдаки до своїх однокласниць, своїх подруг. Довго на ті листи не приходило ніякої відповіді. «Невже їм важко написати?» - ображалась юна зенітниця. Дуже вже їй хотілося знати, як же там у її місті, що з її знайомими. І з Василем Новиковим теж… Чи живий? І взагалі що з ним, де він?...

Мовчання ставало нестерпним.

Нарешті одна з її однокласниць відповіла… Валі дуже хочеться взяти з кишені цього листа і знову перечитати його, але на посту це не дозволено. На посту – ти спостерігач…

В думках Валя живе цим листом. З нього вона дізналася, чому не отримувала відповіді на попередні листи… Трагічно склалися долі її подруг-однакласниць. Одна, замордована фашистами, не витримала наруги, обірвала своє життя… Трьох відвезли до Німеччини, і ніякої про них немає вісточки… Ще одну розстріляно за допомогу втікачеві із полону... От чому не приходили відповіді на її послання…

З листа Олексієнко дізналася, що на Кайдаках діяла комсомольська підпільна організація. Керував нею Андрій Тимошенко, молодий слюсар, той, що жив на Першій Кайдацькій. Комісаром організації став Віктор Протасевич, який ходив у дев’ятий клас залізничної школи і дружив з Томкою. Валентина добре знала цих хлопців. І от Протасевича вже немає… Загинув під Кривим Рогом.

«Молодці кайдачани… Не сиділи, склавши руки, у важку для Вітчизни годину. От шкода тільки, що в листі жодного слова про Василя…»

Валентина вловила ледь чутне гудіння літака. Прислухалася. Вся увага її була спрямована на одне: наш чи не наш? Ні. Не наш.

Таке уривчасте гудіння характерне тільки для фашистів стерв’ятників.

- Повітря! – передала дівчина на КП. – Товаришу черговий! В напрямку Чернятиного чути звуки ворожих літаків.

- Підсилити спостереження!

Валентина знає, що її сигнал тривоги вже передається на батареї. Обслуга вже займає місця біля гармат. Напружено вдивляється дівчина у бінокль. Зовні вона спокійна. Але ніколи і нікому не повірить дівчина, що до бомбардувань можна звикнути. Можна тримати себе в руках і робити те, що вимагає обов’язок, але кого не прониже біль тієї миті, коли бомби, виючи, летять на твоє місто чи село, на твою вулицю, твій двір… На тебе…

Валентина бачить у бінокль чорні цятки. П’ять, десять… дванадцять… Як же їх багато і як швидко вони наближаються. Вже видно силуети. «Юнкерси». Відкриває вогонь найближча до літаків батарея. Починається бій…

Спостерігач – сама увага. Ворог хитрий, досвідчений. Його літаки можуть атакувати зі сходу, півночі, півдня. В гуркоті пострілів і вибухів не можна ні на мить послаблювати спостереження.

Враз у небо злітає ракета і падає поблизу спостережного і командного пунктів.

Це сигнал ворога бомбардувальникам. Три «юнкерси» круто розвертаються і пікірують на командний пункт. Все ближче рев моторів і завивання сирен. І ось – вибух, від якого задвигтіла земля. Потім ще і ще… Пил, дим стовпом піднялися довкруж.

- Товаришу черговий! – кричить Валентина у переговорний пристрій. – Ви живі?

- Підсилити спостереження! – лунає звідти чітка команда.

- Єсть підсилити спостереження! – відповідає солдат Олексієнко і підводиться, знову прикладаючи бінокль до очей.

- З півночі наближаються шість «юнкерсів»! – доповідає дівчина.

Б’ють зенітки. То стріляють її подруги. Веде кривавий бій 182-й окремий артилерійський зенітний дивізіон.

Жмеринка, Плоєшті, Сольнок,Будапешт… Де тільки не били фашистську нечисть воїни дивізіону, половина з яких – дівчата. Високі і низенькі, веселі і задумливі, рішучі і сором’язливі, та однаково мужні в бою, справжні солдати Великої Вітчизняної…

 

Демобілізувалася Валентина Олексієнко у вересні сорок п’ятого. Повернулася до рідного міста. В райкомі комсомолу їй запропонували піти директором кінотеатру. Погодилася.

Приймала кінотеатр. Зайшла в художню майстерню. Біля нової афіші стояв з пензлем у руці… Василь Новиков.

Доля? Може бути… Те, що не сказав Василь Валентині влітку сорок першого, сказав через п’ять років. І стала вона Новиковою…

«Сестра милосердя»

Сімнадцятирічну Шурочку Крамаренко війна застала під час іспитів. Дівчина тільки-тільки закінчила школу медичних сестер при дванадцятою харківської «Сов лікарні». Ось отримаю диплом, мріяла вона, і почнеться інше життя: з новими зустрічами, незвіданими краями. Все це обов'язково буде через день-другий після випускного балу...

Страшну звістку про початок війни принесла господиня квартири, де мешкала студентка. А буквально через кілька годин всім вже довелося відсиджуватися у погребі, рятуючись від бомбардувань. Під вибухи снарядів молодим медикам дипломи з повістками у військкоматі вручали. З направленням до Казахстану виявилася тільки Крамаренко. Як же так, не могла зрозуміти новоспечена медсестра, всі будуть ворога бити, а вона Бог знає куди? З цією думкою і почала оббивати пороги військкомату. Заспокоїлася лише тоді, коли там закрили очі на те, що до призовного віку їй не вистачає цілого року.

Щаслива від того, що нарешті домоглася свого, Шура буквально влетіла з направленням у військовий госпіталь номер 3338, тимчасово розташований у двадцять першій школі. Їй було все одно, що доручать, аби бути корисною фронту. У сім'ї, де росла дівчина, патріотизм виховувався з дитинства. Батько, Юхим Пилипович, був червоним партизаном, брав участь у революції та Громадянської війни. Дев'ять років відслужив в народній армії. Потім як голова колгоспу і сільради разом з вірною супутницею життя Дар'єю Петрівною піднімав на рідній Харківщині сільське господарство. Коли ж фашистський чобіт ступив на нашу землю, організував партизанський загін. Наслідувати батьків старалася і дочка. Тому, зустрівши на порозі госпіталю старшу медсестру, не роздумуючи підкорилася наказу асистувати хірургові при операції.

Коридори школи, посередині яких знаходилися і операційні столи, швидко наповнювалися пораненими. Чи не менше їх було і у дворі. Похапцем накинувши халат, Шура підбігла до доктора. У той момент треба було притримувати роздроблену руку лейтенанта. Пам'ятає, як з жалем дивилася на бліде молоде обличчя. А коли через час зрозуміла, що тримає у своїх руках його вже відрізану руку, зомліла. Це колишнє перше знайомство з «принадами» війни. І воно залишилося в пам'яті на все життя. Як, власне, й інші епізоди, пов'язані з кров'ю, смертю, покаліченими людськими долями. Тому що неможливо звикнути до страждань і втрат. Ось і намагалася медсестричка підставляти свої тендітні плечі всім, хто потребував допомоги. Часто-густо, як і хірурги, практично цілодобово не відходила від хворих. Єдине на що вже не звертала уваги, так це на свист куль над головою, вибухи снарядів, обстріли. Вони супроводжували її всю війну. Адже госпіталь постійно йшов за військами Північно-Західного і 2-го Прибалтійського фронтів, був їх невід'ємною частиною. Разом з рідною 29-й армією під командуванням Баграмяна і Перемогу зустрічали. Як же раділо дівоче серце кінця війни. Але завдання, яке поставили перед госпіталем. Практично відразу підопічними лікарів стали полонені німці. Надавати допомогу, нехай навіть вчорашньому ворогові, надзвичайно важко морально. Тільки для військової людини такого поняття, як «не можу», не існує.

«Україночка»

Ім'я Людмили Павліченко - легендарної дівчини-снайпера часів Великої Вітчизняної війни - увійшло у воєнні та історичні енциклопедії багатьох країн світу. Зокрема, крім наших видань, про неї розповідають Британська королівська, французька академічна, Велика історична енциклопедія США та ін А ветерани - колишні воїни Приморської армії, згадуючи свою бойову подругу, неодмінно ласкаво називають її Людмилою Севастопольської або просто україночка.

Людмила Михайлівна Павліченко народилася і виросла в Білій Церкві на Київщині. На початку літа 1941 року вона, студентка Київського державного університету імені Т. Г. Шевченко, перебувала в Одесі, де писала дипломну роботу про життя, політичної та військової діяльності Богдана Хмельницького. Коли в недільний червневий день почула про напад гітлерівської Німеччини на нашу країну, відразу ж пішла у військкомат і попросила направити її в розміщену в місті 25-ю Чапаєвську дивізію, де служив її батько. Переконувала:

- Умію добре стріляти з гвинтівки. Тренувалася у тирі.

Переконала. І вже десь через тиждень була на вогневих позиціях. Брала участь у героїчній обороні Одеси. Тоді й народилася слава двадцятичотирирічної дівчини-снайпера. Близько ста фашистів знайшли свою смерть тут від її влучних куль.

А пізніше - оборона Севастополя. Саме в жорстокій битві за це місто-фортеця Людмила додала до своєї снайперської славі ще й славу майстра гірської війни. О третій годині ночі пробиралася вона по скелях на заздалегідь обрану позицію, облаштовувалася там, і вже з самого світанку до пізнього вечора горе було тим гітлерівцям, які наважувалися підняти голову з окопу.

Фашисти шукали «російського снайпера», влаштовували пастки, висилали в гори групи автоматників, але все марно. До тих пір, поки не трапилася біда: в одному з боїв Людмила була важко поранена. Врятував їй життя командувач Приморською армією генерал І. Петров. Він наказав вивезти Україночку з оточеного ворогом міста на «велику землю» підводним човном. І представив хоробру дівчину до звання Героя Радянського Союзу.

Потім були довгі місяці госпіталів. А як тільки стала на ноги, її несподівано викликали до Москви, ввели до складу делегації студентів-фронтовиків, які повинні були поїхати до Америки на запрошення дружини президента США Елеонори Рузвельт і Американської студентської асоціації з метою зміцнення дружби народів антигітлерівської коаліції. Незабаром делегація вилетіла до США. Були численні зустрічі з робітниками, фермерами, американської молоддю. На мітингах і маніфестаціях члени делегацій наполягали на необхідності якнайшвидше відкрити другий фронт проти гітлерівської Німеччини. Але це не сподобалося декому з місцевих американських можновладців. Зокрема, на багатотисячному мітингу в Чикаго мер міста попередив Людмилу Павліченко, що надасть їй всього десять хвилин для виступу. Потім скоротив цей час до п'яти хвилин. Люда погодилася.

- Мені вистачить і однієї хвилини, - з посмішкою відповіла вона мерові.

А потім сильний дівочий голос задзвенів над багатотисячним натовпом:

- Джентльмени! Мені двадцять п'ять років. Я вже встигла знищити на фронті 309 фашистських загарбників. Чи не здається вам, що ви занадто довго ховаєтеся за моєю спиною?

Натовп завмер. А через хвилину шаленіла в захопленні.

Відгриміла війна. Герой Радянського Союзу Людмила Михайлівна Павліченко закінчила Київський державний університет імені Т. Г. Шевченка, стала майором, викладала тактику снайперської справи у військових академіях, одночасно вела активну громадську роботу в жіночих організаціях і в Комітеті захисту миру. І скрізь її ласкаво величали: Україночка!

 

1.3 Солдатські вдови… Журавки сиві…