Друга Світова війна

Травень сорок п'ятого був щедрим на тепло. Буйно квітував бузок, і величезні пахучі оберемки його кидали солдатам, які поверталися в рідні краї з важких воєнних доріг.

Як на них чекали! Чекали чоловіка, батька, коханого...

Не всі поверталися з воєнних доріг: чорні хустинки печалі ще довго покривали передчасно посивілі голови солдатських вдів. Скільки їх, молодих, вродливих, убитих горем, залишилося жити в самоті! Ніхто не вів тоді тієї сумної статистики.

Важко їм доводилося. Проте так уже влаштоване людське буття: живі мусять жити. І вони жили. Давали лад собі, дітям, господарству.

Про кожну із вас можна розповідати не один, а кілька днів підряд. І буде це бентежна повість про невмируще кохання, жіночу вірність, відданість материнському і громадянському обов'язку. Нелегка доля випала вам, шановні матері, у вас на вихованні залишилися діти. І ви всю сою любов, ласку віддали своїм дітям, які наче яблуні в саду росли, зігріті вашим теплом і ласкою.

Скромно живуть солдатські вдови. Несправедливо мала в них пенсія. Отож живуть, щоб нікому не заважати, невістку чи зятя, крий Боже, не зобидити і догодити всім — і внукам, і правнукам. Низько-низько вклоняємося вам, дорогі солдатки. Розум ваш світлий, досвід великий, мудрість життєво потрібні всім нам. Здоров'я вам, на довгі роки.

Вірить, що вернеться, вірить — ще прийде...

Чим виміряти невимовний біль вдовиного серця? Вона й донині пам'ятає, як у домівку прилетіла страшна звістка: «Ваш чоловік загинув смертю хоробрих». Відразу обірвались усі надії. На тендітні плечі лягла тяжка чоловіча робота і безкінечні думи й турботи про дітей.

Вони, жінки, вибудовували господарство, орали й часом навпіл зі своїми слізьми засівали землю, налагоджували повоєнне життя. Чимало незгод випало на їх долю. Тому на їх обличчях передчасно з'явилися глибокі зморшки, голови покрилися інеєм сивини.

Кажуть, що у війни не жіноче обличчя. Я не знаю війни, але не можу позбутися думки, що у війни обличчя вдови. В моїй дитячій пам'яті війна залишилась плачем згорьованої вдови, що одержала похоронку. Той плач не забувається. Від нього стискається серце.

Жінок з вдовиною долею залишилось небагато живих. Зараз вони тяжко хворіють, бо величезні випробування лягли на вдовині плечі. Скільки горя, скільки безнадії вони пережили...

Сивою журавкою кружляє вдовина пам'ять, і чоловіки живі у їхніх серцях, і сліз немає, усі виплакані безсонними ночами, сил лишилося мало.

Вдовиними слізьми і потом зрошені поля. їхніми долонями надоєні тисячі й тисячі літрів молока. Вдовиними мозолями побудовано нові хати, висаджено сади.

Низький вам уклін, невсипущі трудівниці — солдатські вдови.

Розумію, що тема матері неосяжна, вона з вічних. Материнська любов, мудрість матері, мужність матері... Звичні словосполучення, чи не так? Вони уявляються нам органічними і позачасовими. Від кого ж і чекати вірності в любові, як не від матерів? У кого ж більше терпіння, чуйності, безстрашності? В матерів наших.

Я схиляю голову перед тими матерями, які просту життєву арифметику чують мудрим материнським серцем. Оті знання й допомогли їм вистояти в грізні роки Великої Вітчизняної. Та й не лише тоді... Коли поверталися чоловіки, сини і брати, це на їхні жіночі плечі лягало світло зустрічі, а якщо не поверталися — тінь вічної втрати чи не їх торкалось чола? В кожній рисочці материнського

обличчя — жіноча надія на мир, на радість, на долю щасливу.

Мало щастя випало на долю матерів наших. Але й краплини щастя вони уміли зберігати особливо. Ніхто, окрім них не зміг би так. Тільки вони — вічні, терпеливі трудівниці в холодній хаті і на убогому полі. Тільки їхнє серце могло не розірватись, витримати погляд голодних сирітських оченят і тоненьке: «Мамо, дай їсти». А на полиці голодно і холодно. І тамувала ненька дитячий голод ласкою материнською нерозтраченим теплом душі своєї.

Солдатськими вдовами назвали їх уже потім, наших дорогих і незабутніх, слабких і в той же час мужніх матерів!

Солдатські вдови... Скільки їх, наших славних жінок, які одержали страшні повідомлення про смерть чоловіка, не вірили, чекали, виглядали тих, кого проводжали на війну з малими дітками на руках. Чекали і оберігали діточок своїх. їм треба було скрізь встигнути: і в полі, і в домі. Треба було зберегти сиріток, щоб вийшли з них люди роботящі й порядні, щоб не соромно було за них перед пам'яттю батька їхнього. Нам, дітям своїм, віддали вони все найкраще з сердець своїх, з долі своєї. В нас їхнє щастя й надія.

Неньки наші, неньки! Це до вас звертаються сьогодні наші спомини-думи. Хто із смертних в силах описати ваш минулий подвиг? В ньому ми шукаємо і знаходимо собі правду й душевну розраду, бо все починається з тебе, ненько. І та, що віджила, і та, що ще живе не для себе, звичайно. Для дітей, внуків і правнуків своїх, Трудно їм, але справжнє материнство ніколи не буває легким, як не буває легким подвиг.

Ми низько схиляємо голови перед вами, матері наші, солдатські вдови. Бо обличчя нашої Перемоги — жіноче, бо були ви для нас, дітей війни, і за батька, і за матір, бо втілили ви в дітях своїх все хороше, про що мріяли, до чого прагнули.

Червневого ранку того далекого 41-го всі зірки і планети, ніби змовившись водночас, відвернулись від них назавжди, кинувши на розтерзання випробуванням, бідам, горю, байдужості оточуючих. Тільки чому, Боже, саме солдатським вдовам випало нести гріхи всього людства?

Душі люблячих нібито зустрічаються на небі і живуть там вічно. Та тільки тих, кажуть старі люди, хто вінчався в церкві. А коли і де було їм вінчатись, коли віру в молодих душах розкраяв грубезний плуг войовничого атеїзму і на очах всього миру нівечили та паскудили святі храми, танцювали навколо вогнику із ікон. Невже через чийсь чужий гріх душі загиблих воїнів та їх вдів не можуть з'єднатись навіть на небі?

Ми увінчали лаврами переможців, воїнство, яке живим повернулось з війни, віддали або хоч намагались віддати йому все сповна. До хмар піднялись меморіали, рясно задзвеніли латунню ювілейні післявоєнні медалі на грудях фронтовиків, тратились гроші на паради у травневі дні...

І зовсім забули про життя, гідне подвигу, солдаток. Ніде не зустрінеш хоча б скромний пам'ятник вдовам. Сьогодні економістам, соціологам та політологам корисно було б звернути свої погляди не на заокеанські порядки, а у наші післявоєнні роки, коли майже весь тягар відбудови ліг на жіночі плечі, багато з яких були вдовиними. Коли без подачок-інвестицій ми піднялись із руїн.

 Велика Вітчизняна... Давно заросли травою окопи. Давно сіють пшеницю на землі, яка горіла й стогнала. А люди... Людям досі болять завдані війною рани.

Солдатські вдови... Ох і тяжка ж та доля вдовина! Бо вони і пшеницю жали, і біля молотарки снопи вергали, буряки на підводи накидали, солому скиртували, а бувало і в плуг впрягалися — коней і тракторів не було.

Усього зазнали жінки воєнного лихоліття — тиловички. Теж кували Перемогу, аж жили від натуги лопалися. Тягли розбитого колгоспного воза через війни і повоєнну розруху. Самотужки, без чоловічого плеча, ставили дітей на ноги.

Солдатські вдови. За вашу мужність і геройство, за те, що тримали на жіночих плечах фронт і рід людський у роки тяжкого лихоліття, дозвольте низько доземно вам вклонитися.

 

 

 

 

II розділ. Остарбайтери

 

2.1 Гірке слово  «Остарбайтери»

У перекладі з німецького слово «остарбайтери» означає «східні робітники». Так називали осіб, які були вивезені гітлерівцями зі східних окупованих територій, переважно з Рейхскомісаріату України, на примусові роботи до Німеччини в роки Другої світової війни.

Перші заклики до української молоді їхати на роботу в Німеччину прозвучали

вже влітку 1941 року. Було запущено потужну пропагандистську машину, яка закликала молодь добровільно їхати на роботу в Німеччину, обіцяючи райське життя. В пресі всіляко заохочувати молодь взяти участь у розбудові Нової Європи. «За час вашого перебування в Німеччині ваші сім’ї отримуватимуть по 130 крб. щомісячно. Ви будете мати змогу побачити, яка гарна Німеччина під час прогулянок околицями»

Частина молодих людей повірила цій пропаганді і щоб вижити, надіялась виїхати з голодної, холодної окупованої України в той «німецький рай».

Відтак перші ешелони української молоді добровільно поїхали до Німеччини з надією фінансово допомагати родині, яка залишилась в Україні та забезпечити власне життя після закінчення війни.

З весни 1942 року вивіз людей на роботу до Німеччини став примусовим. Ширма добровільності була знята. Фріц Заукель, генеральний уповноважений Третього Райху з використання робочої сили, зажадав збільшити набір людей до Німеччини до одного мільйона.

Розпочалися масові облави на місцеве населення із залученням до цього поліції та солдатів вермахту. Впроваджено було систему не обіцянок, а соціального тиску і брутального терору.

Більшість остарбайтерів працювали на приватних підприємствах. Продуктивність остарбайтерів була досить високого і становила серед чоловіків 60-80% у порівнянні з продуктивністю німецьких робітників, а серед жінок - 90-100%.

Остарбайтери носили обов’язкову дискримінаційну відзнаку «Ост.». У червні 1944 року їх було замінено на національні відзнаки – для українців – тризуб. У Німеччині остарбайтери жили в спеціальних таборах під суворим наглядом адміністративно-поліцейських спецслужб. За спробу втечі остарбайтери каралися смертю або ув’язненням у концтаборі.

Основні положення стосовно використання праці східних робітників були викладені в так званих указах про остарбайтерів, які підготувала спеціальна комісія РСХА і підписав Генріх Гіммлер 20 лютого 1942 р. Вони передбачали контроль над їхньою працею, пересуванням, дозвіллям і навіть статевим життям.

Поганий раціон, жахливі умови роботи й життя та постійне нервове напруження призводили до фізіологічного та душевного виснаження, розвитку хвороб, серед яких: сухоти, екзема, психічні розлади. Зважаючи на умови, які створили німці для остарбайтерів, нічого дивного не було в тому, що маса тіла молодого хлопця 25-ти років складала 35 кілограм!

Упродовж війни законодавство щодо східних робітників змінювалося. Наприкінці 1942 р. їм дозволили листуватися з рідними (надсилати дві листівки на місяць), із листопада 1943 – виходити за межі табору з відома керівництва, наприкінці 1944 норми харчування вихідців із Радянського Союзи були прирівняні до норм інших іноземців. Незважаючи на жахливі умови життя остарбайтери знаходили час і для творчості.

У серпні 1944 року в Рейху нараховувалося понад 7,8 млн іноземних цивільних робітників та військовополонених. Майже 3 млн із них становили робітники з Радянського Союзу, більшість яких були жителями України (приблизно 2,2 млн осіб). Вони представляли найбільшу і найбезправнішу групу іноземців, що працювали у Рейху.

За роки Другої світової війну до нацистської Німеччини було вивезено, за підрахунками Нюрнберзького процесу, майже 12 млн робітників із різних європейських країн.

 

2.2 900 днів без сонячного світла провела бранка «28778»

…У товарному вагоні ніде було яблуку впасти - можна було лише сидіти. Хоча й потяг робив короткі зупинки, дверей вагона не відчиняли, і дехто непритомнів від задухи. Таких підтягували до стінок товарняка, і вони жадібно ловили повітря крізь тоненькі шпарини. Запаси прихоплених із дому нехитрих харчів закінчувались. Нестерпно хотілося пити.

- У всіх був гнітючий настрій, бо, насильно вигнані з дому, ми відчували, що на чужині нас нічого доброго не чекає, - згадує 1942-й Олександра Павлівна.

- Адже ми вже побачили, як «господарюють» на нашій землі фашисти: в моєму рідному селі Хочино Олевського району Житомирської області вони позабирали в людей худобу, теплий одяг, а в листопаді погнали молодь на каторжні роботи до Німеччини. Мені тоді було лише сімнадцять, як і більшості у вагоні. Тож ми плакали від відчаю і суму за рідною домівкою.

Юна Олександра, яку поїзд ніс у тривожну невизначеність, не знала, що через кілька днів після того, як її та іншу молодь загнали в ешелон на станції Олевськ, у селі Хочино відбувся бій партизанів - ковпаківців із карателями.

- Партизани після кількох годин бою відступили до лісу. А фашисти, зайнявши село, розстріляли всіх, хто не встиг покинути домівки, а хати спалили, - долучається до розмови чоловік Олександри Павлівни Андрій Григорович.

Він у роки війни був командиром молодіжної диверсійної групи партизанського загону імені Дзержинського з’єднання Бегми. Його того самого дня, що й Олександру (вони односельці), теж гнали в колоні в рабство. Тільки він ризикнув і під кулями втік до партизанів.

- Першу зупинку ешелон зробив у Любліні, - продовжує Олександра Павлівна Гречко.

- Вагони відчинили, всіх випустили на прогулянку в огороджений колючим дротом двір. Тут мали помити і переодягнути бранців. Але не зробили цього, бо не було достатньо води в лазні, а також світла.

Через кілька годин нас знову загнали у вагони й повезли до німецького міста Вольфрен. Тут розмістили в бараках, видали після лазні плаття і тапки-колодки. Присвоїли кожному номер, мені - «28778». Наступного дня ми потрапили на підземну фабрику з виготовлення фотоплівок.

- Працювали від темна до темна - сонця майже не бачили, - згадує Олександра Павлівна, підставляючи обличчя під весняні промені. - У підземних цехах світло випромінювали лише червоні лампи. Я сортувала й пакувала фотоплівки. Робота була неважка, але втомлювали безперервність і стояння на ногах - сісти, щоб відпочити, заборонялось. У таких умовах я разом з іншими бранками працювала більше 900 днів.

Тим часом війна закінчувалась. Місто Вольфрен опинилося під контролем американців. Вони всіх бранців із Союзу передали в зону контролю радянських військ. Багатьох везли на підводах і автомашинах, бо від постійного недоїдання (рабів фашисти годували бруквою та ерзац-хлібом) вони були знесилені. Олександру Павлівну, що була дуже виснаженою і слабкою, лікували медики військової частини і лише через місяць відпустили на Батьківщину.

- Дуже боялась за долю рідних (я з багатодітної сім’ї), - розповідає Олександра Павлівна. - Коли побачила спалене село, наспіх зведені невеличкі хатинки і землянки, захвилювалась. Втішило тільки те, що мої батьки, брати і сестри залишилися живими.