Автор работы: Пользователь скрыл имя, 14 Марта 2014 в 22:08, реферат
Датою початку війни прийнято вважати 1 вересня 1939 року, коли Німеччина розпочала окупацію Польщі, до якої 17 вересня долучився Радянський Союз. Велика Британія та Франція оголосили війну Німеччині через два дні, що дозволяє вважати початком світової війни саме цю дату. Інші дати, що розглядаються деякими авторами як дати початку війни: початок японської інтервенції в Манчжурію 13 вересня 1931 та початок другої японсько-китайської війни 7 липня 1937 року.
Після війни Олександра Павлівна знайшла свою «половинку»
- Андрія Григоровича Гречка, що був у партизанах, заслужив чимало бойових нагород (а в тому році отримав звання «Почесний ветеран України»), Побралися. Виховали двох синів. Пишаються онукою Оленкою, яка після закінчення вузу живе і працює у Києві. Всі труднощі й радощі подружжя Гречків, яке рідні жартома називають «діамантовим», ділить ось уже шістдесят два роки. Зараз Олександра Павлівна хворіє, то кухню та господарство взяли на себе Андрій Григорович і син Володимир.
- Війна не дала змоги здобути якусь спеціальність, — розповідає Олександра Павлівна.
- Тож цю прогалину надолужували вже після війни. Андрій Григорович пішов учитися в Київ у Вищу партійну школу на журналіста, я чекала його в Рокитно- му, куди ми переїхали, працювала на різних роботах: бухгалтером у районній газеті та друкарні, секретарем у райвідділі міліції. Давала раду двом нашим синам Віктору і Володі. Жили, як усі тоді, - небагато, але були щасливі. Мали спочатку окрему кімнату, пізніше - однокімнатну квартиру, в якій ще й давали притулок нашим численним родичам. Зараз інколи дивуюсь, як ми з дітьми та гостями вміщались на п’ятнадцяти квадратних метрах. Згодом отримали від держави невеличкий будиночок із трьох кімнат, де мешкаємо й зараз...
Подружжю Гречків доля посилала різні випробування. Але пара гідно їх долала. Гортаючи сімейний альбом Олександра Павлівна розповідала.
- Це Андрій Григорович захоплювався фотосправою, коли працював головним редактором районки, - пояснює господиня. - Тепер уже фотографуватись не хочеться - вроду і молодість впирали роки...
III розділ. Доля жінки в Німеччині
3.1 Марія, одна з тисяч.
Цей сюжет не так давно лунав у деяких ЗМІ, але Марія і досі про певні деталях публічно згадувати не хоче. Тому ми розповімо про Марію, не уточнюючи її прізвища та адреси. Адже вона - жива, дай, Боже, їй здоров'я і довгих років.
Отже, ця Марія, родом з Центральної України, в юності потрапила під окупацію, а потім і в рабство до Німеччини, на Рейн, в табір під Людвігсгафеном. Звідти дівчина втекла, дійшла до Лейтерхаузена, де її (це здається неймовірним!) Прихистила родина пекаря Отто Шюслера. Отто з дружиною, безумовно, ризикували, але чомусь зробили це. Марія була для Шюслеров, як дочка, мала свою кімнату, доглядала за їх маленьким сином Гербертом і писала вірші про свободу і батьківщині.
Закінчилася війна, прийшла свобода, Марія повернулася на батьківщину. Коли вона опинилася по цей бік кордону, її і ще кілька десятків дівчат, вчорашніх невільниць, загнали в лазню, роздягли і сильно побили. За те, що «працювали на німців». Після того Марія вже не писала віршів. Це і є одна з деталей, про які вона досі не розповідає.
Через деякий час Марія отримала листа з Германііот Отто. Він писав: «Знову випав сніг, як і тоді, коли ти вперше з'явилася у нас, і ми знову згадали тебе. "Напиши, як ти там?».
Вона відповіла коротким і страшним листом: «Всі ви - сволота!» Це теж деталь не для публічних мемуарів. Хоча Марію можна зрозуміти: після страшної лазні, яку їй влаштували свої, і після того, як вона побачила зруйновану гітлерівцями батьківщину, - що писати?
Лише через 50 років її знайшов Герберт Шюслер - той, якого вона колись няньчила маленьким хлопчиком. Він все життя пам'ятав її. А мама, помираючи, заповідала йому знайти Марію. Потім Марія побувала в Лейтерхаузене. І поклала квіти на могилу Отто і Берти Шюслеров - єдиних для неї людей, які, незважаючи ні на що, залишилися людьми в озвірілих світі.
3.2 «Ой, сестри не хочу вмирати в неволі…»
Були чернігівці, що добровільно згодилися їхати на заробітки. Але більшість насторожено сприймала цю агітацію, через те окупаційна влада не могла за допомогою добровольців виконати спущені з Берліна великі плани щодо поповнення виробництв дармовою і дешевою рабсилою. Тому гітлерівське командування у травні-червні-липні вдалося до мобілізацій, облав. Так з Чернігівщини за роки окупації вивезено на примусові роботи 41 578 душ. Кожне село відправляло по 30—70, а то й більше юнаків та дівчат. По-різному складалася їхня Доля. Палажці Федорівні Нужняк з Пакуля пощастило: вона потрапила до родини чуйного бауера, який про неї дбав. Марія Савеліївна Цехмістер з хутора Конюшівки працювала на танкоремонтному заводі у місті Целломехліс: голодувала, вночі потай ходила копати брукву по полях. Ганна Василівна Силка з Терешківки не розгиналася по 18—20 годин на добу, працюючи у селі Квекпон. Ганна Олексіївна Петрик з Олександрівки трудилася по 12 годин на військовому заводі «Верке», їй щодня давали 270 грам хліба, 20 грам кави, 10 грам цукру і суп з брукви. Загинули від голоду, непосильної праці на чужині Іван Артемович Бондаренко, Марія Яківна Доценко та Софія Іванівна Прохоренко із Жуклі.
Це - про поневіряння остарбайтерки Анастасії Кирилівни Смаль із села Смолянка Куликівського району. У травні нам вдалося з нею поговорити. Ось що вона пригадала:
- Мені було 16 років, коли вранці 22 травня 1942 р. до нашого дому увірвалися поліцаї. Я була на печі, і мати казала їм, що я ще мала, не з того року. Але вони були невмолимі: «Нічого не знаємо, уже пізно, її записали у список». Мати, плачучи, швиденько мене зібрала, сусіди дали сухарів на дорогу. Від нашого села до сусіднього було стільки підвод з дівчатами та хлопцями! Стояв такий плач усю дорогу! Аж хлопці у Чернігові нам сказали: перестаньте! Бо їм уже було важко чути, як ми ревли... Привезли у Чернігів на другий день, а поїзда нема. Поселили нас у якомусь розбомбленому приміщенні. А на другий день закрили у вагони-товарняки, наче скотину. Навіть віконечка не було. Так один хлопець одбив кілька дощок. І стало не так душно. Їхали сім днів. Їли те, що дали батьки. Тоді зупинився товарняк: німці забирали команди по 200—300 чоловік. Але мене і 48 односельців повезли далі, за Берлін. Привезли у містечко Гемздорф на фабрику «Гешо». За три кілометри від нього німці поставили трудовий табір. Це були бараки з ліжками у два яруси. Фактично ми жили, як у концтаборі. Нам заборонялося говорити з хлопцями. За це карали. Наша перекладачка попередила: хто забалакає з чоловіками, буде битий. І ось вона побачила, як дівчина з Києва перекинулася словами із знайомим. Спочатку вона закрила її у холодну. А потім вистроїла нас і почала її періщити нагайкою. Раз ударить - і кривава полоса. А коли знесилена від ран дівчина упала, била її ще й ногами. Так само знущався з нас німець-поліцай. Бив нізащо. Просто так розважався. Він фактично скалічив до смерті мою сусідку із села Ганну Пальгуй. Ми голодували. І він помітив, як Ганна вхопила з воза бруквину. Так він її страшенно побив: став на спину ногами і топтався по тілу. Щось він їй відбив. Бо вона почала чахнути на очах. А 12 березня 1945 року вона вже лежала і покликала нас: «Ой, сестри, не хочу вмирати у неволі. Мо’, ви мене додому заберете». Вона і ми вже знали, що наші війська десь близько, а тому чекали на визволення. Але моя сусідка померла відразу після тих слів. І не дожили до визволення ще три мої односельчанки-дівчини: Євдокія Дяковська, Ганна Балацька, Антоніна Прищепа. Бо ж нас морили голодом. Працювали на фабриці з 6 ранку до 18.00. А ще ж треба було три кілометри щодня йти туди й назад від табору. Увечері нам давали кусочок хліба на сніданок. Але ми були такі голодні, що зразу його з’їдали. Тож сніданку не було. Годували в обід і ввечері якоюсь баландою з брукви. Якби ж там хоч жир якийсь був! Якби нас не визволили американці, то ми б навряд чи протрималися ще півроку. А за три роки нашої роботи померло з 3000 остарбайтерів десь чоловік 500.
Перед визволенням фабрику бомбили американці. Мене дуже поранило у руку. Коли у таборі з’явився радянський солдат, всі вибігли до нього. Він сказав: «Здравстуйте, братья и сестры». Це була найщасливіша мить, яку ми пережили. Усі почали кричати, плакати. Солдат довго не міг нас зупинити, щоб повідомити нам, як нас забиратимуть. Поверталися додому важко, майже місяць. Нас довго не годували, їхали у товарняках. Багато стояло на станціях. На одній з них нам наказали вантажити зерно. Було важко, але ми хоч наварили досхочу пшениці. Якось серед поля зупинили і наказали всім хлопцям вийти. їх усіх забрали до армії. А ми з багатьма пересадками таки добралися додому. Як нам тут зраділи!
Анастасія Кирилівна працювала у колгоспі і свинаркою, і ланковою, і дояркою. Разом з чоловіком виростила двох дочок, має онуків. їм вона з подробицями і розповідає про ті моторошні дні своєї праці у Німеччині.
Висновки
Минуло майже 55 років з тієї весни, коли радянський народ, усе прогресивне людство відсвяткувало перемогу над фашизмом. Натхненником і організатором цієї перемоги є Комуністична партія Радянського Союзу. Це вона-партія Леніна підняла радянських людей на справедливу, визвольну війну, перетворила СРСР в єдиний бойовий табір, мобілізувала всі матеріальні і духовні сили країни і народу на розгром фашистської Німеччини. Створюючи Збройні Сили країни, Комуністична партія забезпечувала їх першокласної технікою, керувала їх бойовими діями. Своєю повсякденною і не втомленою роботою вона виховала високі морально-політичні і бойові якості у бійців і офіцерів, що билися на фронтах Вітчизняної війни, у партизанів, які ведуть війну проти окупантів на захопленій радянської території, у робітників і селян, які кували перемогу над ворогом у тилу країни.
Велика Вітчизняна війна, в якій Радянський Союз здобув перемогу, не тільки історична подія, що визначило долю людства. У ці важкі роки отримали своє максимальне вираження ідейні, моральні та етичні риси притаманні людині соціалістичного суспільства.
Великим випробуванням з'явилася війна на для жінок нашої країни, які не тільки перенесли гіркоту втрати рідних і близьких, перетерпіли не тільки найбільші позбавлення і труднощі воєнного часу, а й пройшли всі тяготи і знегоди фронтового життя. А жінки працювали в тилу країни, винесли на своїх плечах основний тягар праці на виробництві та в сільському господарстві.
Радянський народ з вдячністю згадує воїнів Збройних сил країни, відважних партизанів, трудівників тилу, чиї героїчні руки забезпечили мир у всьому світі. Ця перемога позбавила багато народів Європи та Азії від ярма фашистських загарбників. Свій внесок у перемогу над фашизмом внесли і жінки Країни Рад
Використана література