Економіка селянського господарства України в 1917 – 1921 роках

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ  УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ  ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

 

 

Історичний факультет

 

Кафедра новітньої історії України

 

Курсова робота

на тему:

Економіка селянського господарства України в 1917 – 1921 роках

 

 

 

 

 

Студентки ІV курсу

Шаповал Руслани Володимирівни

 

Науковий керівник

доц. Боровик Микола Андрійович

 

 

 

 

Київ-2012

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………………………............3

РОЗДІЛ 1. ФІСКАЛЬНЕ НАВАНТАЖЕННЯ НА СЕЛЯНСЬКЕ ГОСПОДАРСТВО У 1917 – 1921 РОКАХ………………………………………………………………….7

 

РОЗДІЛ 2. ВИРОБНИЦТВО ТА СПОЖИВАННЯ В СЕЛЯНСЬКОМУ ГОСПОДАРСТВІ……………………………………………………………………….17

 

РОЗДІЛ 3. ЗВ’ЯЗОК СТРУКТУРИ ВИРОБНИЦТВА У СЕЛЯНСЬКОМУ ГОСПОДАРТВІ ІЗ РИНКОВОЮ СИСТЕМОЮ……………………………………..26

 

  ВИСНОВКИ…………………………………………………………………………………...29

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ…………………….31

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Актуальність  теми. Економічна ситуація на Україні, як і у всій Росії, за станом на березень 1917 р. була дуже складною. До першої світової війни в 9 українських губерніях вироблялось 8 з кожних 10 пудів вугілля й цукру, 7 - залізної руди та чавуну, більше половини сільгоспмашин, майже половина паровозів від усієї продукції імперії.

Селяни України напередодні  світової війни збирали 23,1 млн. тонн зернових, 9,3 - цукрового буряка, 23,2 млн. тонн картоплі, виробляли 1,1 млн. тонн м'яса, 4,7 млн. тонн молока, 3 мільярди яєць, 14,8 тисяч тонн вовни тощо. Сільськогосподарським виробництвом займалась переважна більшість працездатного населення - 12 млн. чоловік. Українські підприємства і українське село були позбавлені 4-х мільйонів чоловік, які були призвані до війська, -найбільш продуктивної і кваліфікованої частини працездатного населення. З цих причин та через гостру нестачу сировини лише у травні 1917 р. на Україні було закрито 108 підприємств, у червні - 125, у липні - 206 підприємств. В результаті цього кількість безробітних становила біля 100 тис. чоловік. Лише у жовтні 1917 р. закрилось майже 200 шахт. На початку серпня 1917 р. з числа діючих вибуло 23 доменні та 32 мартенівські печі, тобто третина, а ті, що залишились, працювали лише на три чверті потужностей; виплавка чавуну і сталі зменшилась майже вдвічі. З села до війська була забрана третина коней. Скорочувались посівні площі: плантації цукрового буряку у 1917 р. зменшились майже у півтора рази; знижувались врожаї зернових, соняшнику, картоплі, а все це разом різко зменшувало валові збори сільськогосподарської продукції. Підірване війною українське село знаходилось у тяжкому становищі

Об'єкт дослідження – економічне становище селянського господарства у 1917 – 1921 роках.

Предмет дослідження - аналіз впливів законопроектів урядів Центральної Ради, Директорії та в подальшому радянської влади на рівень матеріального добробуту селянських господарств.

Мета роботи - вивчити реальну економічну ситуацію на селі у 1917 – 1921 роках, проаналізувати рівень матеріального забезпечення селянської 

Завдання дослідження:

• Дати характеристику політиці урядів 1917-1921 років;
• Виявити проблемні та суперечливі питання стосовно селянських                      господарств, що виникали у тогочасних політиків;
• Розглянути особливості розвитку селянського господарства;
• Проаналізувати рівень матеріального забезпечення селян;
• Оцінити значення ринкової системи у розвитку селянського господарства.

В якості методологічної основи дослідження для виконання поставлених  завдань використовувалися методи конкретно-історичного аналізу (на основі проблемно-хронологічного підходу) в поєднанні з методом порівняльного  аналізу. Методологічним принципом  роботи є комплексний підхід до дослідження  історичного процесу.

Хронологічні  рамки роботи охоплюють період з 1917 по 1921 рр., тобто період Української визвольною революції.

Джерельна база є досить не багатою із даної проблематики. Більшість істориків при дослідженні даної теми опираються на етнографічні дані та лінгвістичні джерела, як наприклад Вільям Нолл чи Ігрицький В. І. у своїй книзі «1917 год в деревне. Воспоминания крестьян». Проте серед архівних даних, які були знайдені та опубліковані вже після розпаду Радянського Союзу можемо виділити наступні документи:

• Материалы по вопросам организации продовольственно дела. М., 1974
• Мехеда М. І. Поділля в роки громадянської війни: Вінниця, 1959
• Сборник декретов и постановлений советсокй власти по народному хазяйству 1917 – 1919 / под ред Игнатова А. Н.: М., 1940 та інші.

По даних та небагатьох інших джерелах робимо висновки, що проблема становища селян під час Української революції 1917 – 1921 років, а зокрема питання економіки та матеріального забезпечення їхніх господарств залишається не додстаньо висвітленою…

Історіографія. Важливою складовою історичних досліджень, присвячених добі Української революції 1917 - 1921 рр., є визначення рівня усвідомлення українським селянством належності до окремої нації. Вивчення ставлення сільського населення до ідеї української державності є необхідним для розуміння справжніх причин поразки українського національно-визвольного руху під час громадянської війни 1918-1921 рр.

В існуючій історичній літературі можна умовно виділити декілька точок  зору на дану проблему. Як серед вітчизняних, так і серед закордонних науковців  є прихильники твердження про поразку національно-визвольних змагань внаслідок низького рівня національної свідомості українського селянства. На пріоритет соціально-економічної складової над національно-політичною в ідеології селянського руху в Україні вказують історики О.П.Реєнт і В.І. Семененко [. Реєнт О.П. Нариси з історії Української революції // Історія України. – 2000.- № 29-32. – С. 1-78.; Семененко В.І. Історія Східної України. Поновлення кайданів (1917-1922 роки). – Х.: Основа, 1995. – 400 с.]. П.П.Захарченко зазначає, що “архаїчний менталітет українського селянина заважав політичній консолідації на засадах національно-державних” [Захарченко П.Селянський рух в Україні у контексті антигетьманського повстання (осінь 1918р) – К.: Тов “Міжнар. фін.агенція”, 1997.- 46 с.].

Водночас ряд істориків  захищає тезу про здатність сільського населення України до часткової  або повної національної самоідентифікації. Зокрема доктор Джеймс Мейс з Гарвардського українського дослідницького інституту, торкаючись аграрного питання у своїй монографії “Комунізм і дилеми національного визволення. Національний комунізм в радянській Україні 1918 – 1933”, доводить, що українське селянство сприймало політику воєнного комунізму як утиск не лише власних економічних, а й національних прав внаслідок діяльності російських продзагонів. Однозначно як український національно-визвольний рух, що бажав втілити в життя власну модель державності, трактує селянське становище в Україні професор Ієльського університету Андреа Граціозі [Graziosi Andrea. A new, peculiar state. Explorations in Soviet History, 1917 – 1937. – Westport, Connecticut, London. – 2000. – 272 p.].

Подібна розбіжність в оцінці значення національного чинника в ідеології українського селянського руху та його впливу на економічну ситуацію на селіі викликана нерівномірним розвитком регіональних досліджень з даної проблеми. З'ясовуючи ставлення селянства до ідеї відновлення української державності, науковці, головним чином, звертали увагу на регіони, що стали центрами могутніх селянських повстанських рухів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ І. ФІСКАЛЬНЕ НАВАНТАЖЕННЯ НА СЕЛЯНСЬКЕ ГОСПОДАРСТВО У 1917 – 1921 РОКАХ

Після жовтневого (1917 р.) перевороту більшовики, які прийшли до влади під популістськими гаслами, відмовилися від загальнолюдських цінностей і почали насаджувати цінності одного класу — пролетаріату, який, як показала історія, не мав до них ніякого відношення. Заперечуючи еволюційний шлях розвитку, правляча партія приступила до соціальних експериментів революційними методами. Систему соціального страхування та забезпечення, що склалася в царській Росії, змальовували тільки чорними барвами і в короткі терміни її було повністю зруйновано. Більшовики почали вибудовувати власну державну систему соціального забезпечення.

У 1917 році після лютневих і жовтневих революційних подій  відбулося суттєве реформування податкової системи України, яке  мало на меті перекласти головний податковий тягар із селянства на буржуазію. Складовими цієї реформи були: введення майнового податку, податку на приріст  майна, високі непрямі податки на предмети розкоші, а також реформування прибуткового податку. У березні 1917 року було створено Українську Центральну Раду, а пізніше її виконавчий орган – Генеральний Секретаріат.

Одним із перших законодавчих актів уряду УРСР було проголошення 26 січня 1919 року державної монополії  на хліб, цукор та сіль і гас. Введено  також в дію Декрет від 5 лютого «Про вилучення хлібних залишків». Одночасно встановлювалися тверді ціни заготівлі та продажу цих  продуктів. 12 квітня Раднарком УРСР видав Декрет «Про розгортку лишків урожаю 1918 р. та попередніх років», який встановлював обов’язкову розгортку  лишків продовольчих товарів і зерна  на насіння та зернового фуражу. При вилученні лишків розгортка  передбачала орієнтацію не на їх фактичну наявність і потреби селянства, а на потреби у хлібі держави. На відміну від попередніх декретів продрозгортка означала відчуження лишків зерна фактично без компенсації  промисловими товарами¹.

Вона мала згубні економічні та політичні наслідки, позбавляла селян матеріальної заінтересованості  виробляти більше продуктів, що призводило до зниження сільськогосподарського виробництва  і занепаду всього господарства. Фактично безкоштовне вилучення у селян  не тільки лишків, а й частини  необхідного насіннєвого матеріалу, а також зловживання, які припускалися при його проведенні, викликали невдоволення селян, яке переросло в широкий  повстанський рух. З теоретичної  установки більшовиків випливала  необхідність ліквідувати товарне  виробництво на селі. Це означало на практиці «знищити» заможних селян, особливо тих, які застосовували  найману  працю. Тому кардинальне  вирішення цього питання бачилося в створенні колективних форм обробітку землі².

Якщо ж більш конкретніше  говорити про фіскальне навантаження керівництва на селянський стан, то варто детальніше розглянути всі  податкові реформи, що вводились  або планувались вводитися у 1917-1921 роки.

19 грудня 1917 року  Центральною Радою було прийнято рішення про підвищення поштово-телеграфного і телефонного тарифу на 100 % та введення особливого податку на телефонні апарати у розмірі 25 крб з кожного . 

20 грудня 1917 року було  видано постанову Генерального  Секретаріату Української Народної  Республіки про внесення податків  на утримання державних установ,  проте реально вона не діяла. 

1 січня 1918 року було  видано закон про промислові  та акцизні збори з виробництва  та продажу вина. Акциз було  встановлено в розмірі від  4 до 20 крб з пуда солоду. Згодом було введено ще податок на коньяк та виноградне вино.  Інших податків уряд Центральної Ради так і не ввів³.

29 квітня 1918 року в Києві  відбувся державний переворот  і до влади прийшов П. П.  Скоропадський, який був проголошений  гетьманом всієї України.

Податкову політику держави  Павла Скоропадського становили  прямі та непрямі податки. До прямих податків відносилися основний промисловий  податок,  поземельний податок, податок на приріст прибутку та податок на нерухоме майно.

До непрямих податків належали – цукрова, винна монополії, акцизи на виноградне вино, чай, акцизи на пиво, дріжджі, сірники, тютюн.

14 червня 1918 року Гетьманом  Павлом Скоропадським був затверджений  закон, який урегульовувавоподаткування  прилюдних вистав і гулянок.  Розмір цього податку залежав  від вартості квитка.

Законом встановлювалось, що “податок з прилюдних вистав та гулянок і пеня за невиплату податків, що збираються у розмірі, який встановлено  Законом  від 22 листопада 1915 року та від 30 серпня 1916 року, надходять у прибуток Державної скарбниці⁴.

У сфері податкової політики гетьманський уряд спочатку підвищував ставки прямих податків та мита. 30 вересня 1918 року втричі були підвищені ставки поземельного податку, на 50 % збільшені  ставки основного промислового податку  на торговельні підприємства. 

Було залишено податок  на приріст прибутку, проте на прохання промисловців він був знижений до 75 % для підзвітних підприємств і  до 40 % для непідзвітних.

Законом від 10 вересня 1918 року у півтора рази підвищувалися  збори з грошових капіталів: з  кожних 100 крб – від 20 до 30 коп, що стягувалися  раз у півріччя, в два-три рази були підвищені ставки гербового збору, вводився податок на нерухоме майно⁵.

Проте поповнення бюджету  за рахунок прямих податків було незначним. Прибутковий і промисловий податки  збиралися важко, поземельний зовсім не надходив, промисловий збирати було дуже складно. Прибутки з податків обраховувалися у сотні тисяч крб, тоді як видатки становили сотні мільйонів.

Серед непрямих податків було введено акцизи на виноградне вино, чай, підвищені акцизи на пиво, дріжджі, цигаркові гільзи, тютюновий папір, сірники, нафтопродукти.

Значним було підвищення акцизу на тютюн. Суми коливалися від 250 до 532 крб  з пуду жовтого тютюну та від 25 крб 60 коп. до 64 крб з пуду махорки.