Економіка селянського господарства України в 1917 – 1921 роках

Введення акцизу на тютюн  дало 148 млн 380 тис. крб прибутку, тоді як непрямі податки, не враховуючи винної та цукрової монополій, становили 180 млн 591 тис. крб .

Основною причиною недостатнього  надходження непрямих податків був  так званий голод.

Так, акциз із чаю дав 1 207 тис. крб, хоча чай на Україні не вирощувався, проте акциз на нафтопереробні продукти дав всього суму в 120 тис  крб.

Ще одним джерелом надходження  до бюджету були митні доходи.

Таким чином, за 7,5 місяців  в умовах розрухи та війни ситуація в Україні почала стабілізовуватися, податки почали надходити кожного  місяця. За короткий час П. Скоропадський  та його уряд змогли значно оздоровити фінансову систему Української  Держави.

Однак втілити всі плани  з налагодження податкової системи  України уряду П. Скоропадського не вдалося⁶.

У листопаді 1918 року внаслідок  повстання проти гетьманського  правління, яке охопило більшу територію  України, до влади прийшла Директорія на чолі з В. Винниченком та С. Петлюрою. 14 грудня 1918 року П. Скоропадський склав  свої повноваження і передав їх Директорії.

У сфері податкової та бюджетної  політики Директорія нічого не встигла  зробити, крім шаленої емісії грошової маси.

У той час, коли уряд П. Скоропадського після своєї відставки залишив  усі золоті запаси, гроші та дорогоцінності держави в недоторканному стані, то Директорія, залишаючи Київ, вивезла  з собою всі дорогоцінності державної  казни на загальну суму понад 2,5 млрд. крб. Тому радянській владі, яка прийшла на зміну Директорії, залишилася пуста казна.

Таким чином, для податкової політики України 1917 – 1918 років було характерним те, що:

• Центральною Радою були зроблені перші спроби щодо проведення власної фінансової політики;
• враховуючи невеликий проміжок часу та несприятливу міжнародну обстановку, в Україні так і не вдалося створити власну податкову систему;
• уряд П. Скоропадського продовжував податкову політику Російської імперії, додавши деякі нові фіскальні механізми і внісши зміни в розміри ставок;
• одним із основних досягнень при забезпеченні доходів казни було запровадження Гетьманом фіскальних монополій на спирт і цукор;
• тодішній уряд України не зміг своєчасно чітко визначити свою податкову політику, і як результат – втрата власної державності⁷.

До кінця 1918 року були створені передумови для реформування податкової системи. Нове керівництво починає  усвідомлювати потребу в переході від переважання одноразових  зборів до регулярних податків. Кількість  зборів  було об’єднано в один, але загальні розміри різних податків, як правило, не співвідносилися з реальною економічною ситуацією та можливостями платників. На початку 1919 року колегія Наркомфіну визначила основні шляхи податкової реформи:

• усунення великої кількості податків і заміна їх по можливості єдиним прибутково-майновим податком;
• оподаткування не лише прибутків, а й майна;
• перетворення прямого оподаткування в істотне джерело бюджетних ресурсів;
• стягнення податків не лише грошима, а й натурою тощо⁸.

При цьому в усій системі  податкових заходів чітко простежувалися класові ознаки. Різко посилювалося оподаткування заможних верств міста  і села. Сільська біднота цілком звільнялася від податків. Декретом від 24 грудня 1918 р. від сплати податків звільнялися також червоноармійці та члени їх родин.

Узагальнюючи податкову  політику в перші роки радянської влади, можна зробити такі висновки:

• податки й інші збори служили державі за потужний важіль для проведення певної цілеспрямованої політики;
• надзвичайні заходи у вигляді контрибуцій та інших надмірних зборів навіть в умовах важкого економічного становища перехідного періоду мали тільки частковий ефект і застосовувалися короткочасно;
• на етапі становлення держава прагнула в стислі строки на законодавчій основі створити стабільну й оптимальну податкову систему, що, з одного боку, забезпечило б регулярне надходження державі податків для виконання її соціально-культурної та економічної ролі, а з іншого – сприяло б розвитку усіх видів виробничої діяльності⁹.

Найхарактернішим податковим заходом у перші роки радянської влади були так звані надзвичайні  революційні податки, які ґрунтувалися на класовому принципі.

Видання один за одним двох декретів про надзвичайний революційний податок очікуваних доходів не принесли. Податкові надходження в перший період воєнного комунізму мали значну частку в загальнодержавних доходах. У 1919 р. частка податків у першому півріччі становила – 41,8 %, а в другому – 24,2 %. Це свідчило про різке зниження в доходах частки грошових податків¹⁰.

В умовах воєнного комунізму  була створена система натурального господарства, в результаті якої грошові  податки не мали реального значення. У лютому 1921 року утримання грошових податків було повністю зупинено, а  податковий апарат розформовано. Реальне реформування системи оподаткування розпочнеться лише у 1921 році з реалізацією нової економічної політики.

Із вище названої критики  всіх податкових реформ, що планувалися  та приводилися в дію тогочасною владою можна зробити наступні висновки про вплив всіх цих подій на самий селянський стан безпосередньо.

Продовольча політика, що проводилась  більшовиками, фактично вилилась у  безпосереднє пограбування українського народу. Ще наприкінці лютого 1918 року перший радянський уряд України – Народний секретаріат звернувся до всіх місцевих рад з вимогою негайно приступити до реквізиції всіх надлишків хліба  та інших продуктів за твердо встановленими  цінами. В противному випадку, як зазначалось  у його зверненні від 23 лютого 1918 року: «всі приховувачі підлягають арешту та передачі революційному судові як вороги народу та революції». Така постанова  розцінювалась як прямий заклик до початку терору проти українського селянина. Всього за чотири роки з України  було вивезено близько 17 млн пудів  хліба. А все це пояснювалося лише тим, що представники держави діяли  на законних підставах, опираючись на закони «Про хлібну повинність УНР  і Української держави». Тобто  це була низка нормативних актів 1917 – 1921 років, спрямованих на насильницьке викачування хліба та інших видів  продовольства з українського села. Воно розпочалося з березня 1917 року за законом Тимчасового уряду  «Про передачу хліба в упорядкування  держави»¹¹.

Центральна Рада у продовольчому  питанні була доволі жорстокою та оголошувала ворогом народу кожного, хто хоча б затримував продаж хліба. Після створення УНР Генеральний секретаріат почав вважати хліб своєю власністю та уряд фактично розпочав наступ на власне село. У селян вилучався не лише хліб, а й земля та худоба, машини, одяг, який не який сільськогосподарський реманент. Навесні 1918 року дана місія здійснювалась з неабияким розмахом: у кожному селі створювалися спеціальні комісії «по відчуженню лишків зернових, фуражних, м’ясних продуктів». Зерно вилучалося за чергою: від багатших до бідніших сіл. Український уряд визначав жорстокі норми щодо харчування як людей так і скотинки та норми засіву: для особи на подвір’ї залишалось з розрахунку на місяць до 9 кг пшеничної муки або до 10 кг – житньої. Різні крупи (ячмінь, квасоля, горох) перераховувалися комісіями на кількість вказаного зерна і вилучень. На кожний пуд хліба, залишений у господарстві, припадало ще 5 пудів картоплі, а решта відбиралось.

Селяни мали право тримати  у господарстві також збіжжя для  годування 3 коней та 1 корови на кожне  подвір’я (по 8 пудів на голову до 1 серпня, по 15 пудів сіна або 290 пудів ярової соломи на березень, квітень та першу  половину травня). Дозволялось годувати й дрібну худобу, але з умовою, що під осінь половина такого «поголів’я», вже обробленого, буде здана державі. При цьому залишки не зернового  фуражу у господарстві на 5 голів  дрібної худоби дорівнювали 1 голові великої. Щодо свиней, то для них  залишалась картопля з розрахунку на місяць 6 пудів на голову. Весь харч повинен був бути вилученим з  господарства протягом 30 днів за стабільно  твердими цінами й зосереджений у  місцевих продовольчих органах чи органах  місцевого самоврядування для наступного продажу біднякам та у розпорядження  міністерства харчових справ для  подальшого постачання за кордон та у  великі міста¹².

Перевезення вилученого продовольства  до млинів, станцій, пристаней і складів  відбувалося засобами самих «постачальників» у рахунок твердих цін. Якщо продукти здавались із запізненням, то ціни зменшували на 30%, а коли приховувалися –  на половину.

Селянину на рік залишалося для харчування лише по 240 кг жита і  пшениці та по 48 кг крупів у розрахунку на одну душу. Це означало, що денна  норма споживання однією людиною  становила 660 г жита або пшениці  та 130 г крупів. Ще  жорстокішими буди денні норми споживання у містах та містечках: відповідно 320 та 40 г.

Але керівництву і цього  здалося замало тому Рада міністрів  у липні 1918 року пішла жорстокий  крок, подібне ще повторили більшовики по приході до влади для підтримання  своєї політики. Був виданий закон  за яким весь обсяг кормового та харчового хліба врожаю 1918 року за винятком запасу, визначеного міністерством  продовольчих справ для харчування й господарських потреб власника, надходив у розпорядження держави  і міг відчужуватися лише державними продовольчими установами. Під хлібом розумілося жито, пшеницю, просо, гречку, сочевицю, горох, квасолю, кукурудзу, ячмінь, овес, борошно, висівки, крупи, відходи  з перерахованих продуктів та масляне насіння, і навіть  макуху.

За першою вимогою держаних органів власник хліба повинен  був надати повну та достовірну інформацію до продовольчих органів стосовно кількості  та місця зберігання  його запасів, про число осіб які мали харчуватися  за рахунок його господарства, про  кількість власної худоби та десятину посіву. Всі «залишки» належало здати  державі в конкретно встановлений термін та твердими цінами. Зберігати  приховану частку господар міг лише на власний ризик, адже вразі виявлення  – з нього стягувався штраф  і сам селянин притягувався до цивільної та кримінальної відповідальності¹³. 

Із всього вище сказаного, робимо висновок, що селян просто тиранічними  методами залишали без будь-яких засобів  існування. В людей забиралося все  їхнє майно та вводилися не посильні податки навіть «мільйонерам того часу». Саме ця політика лягла в основу подальших хлібозаготівельних кампаній більшовицького режиму, що і привело  до голоду спочатку 1921-х років, а  в подальшому і Голодомору та післявоєнного голоду 1947-х років. За словами самих керівників, то вони знищували куркульство в благо всього народу, щоб було рівенство. Але така політика звичайно ні до чого хорошого не привела… 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ ІІ. ВИРОБНИЦТВО ТА СПОЖИВАННЯ В СЕЛЯНСЬКОМУ ГОСПОДАРСТВІ

 

Господарство України  доби національно-визвольних змагань  переживало надзвичайно складний і  суперечливий період. Внаслідок воєнних  дій промислове виробництво охопив параліч, зупинялися фабрики і заводи, на вулицю були викинуті десятки тисяч  робітників. А що коїлося у селі то і страшно подумати…

Українське село поступово  віддалося від патріархального  укладу життя й наповнювалося  молодим та енергійним селянством, спраглим до земельного наділу та свідомим своїх сил. Частиною цих змін було дроблення родини, а значить і  господарств, утворення шляхом відокремлення  молодих. Домінуючим типом родини стала  проста сім’я: подружжя, двоє – троє дітей віком до 16-17 років та один дорослий парубок чи дівчина.

Істотно впливали на розвиток господарства і нестача передусім  тяглової худоби, поголів’я якої зростало повільніше, ніж приріст населення. Наприклад, на Правобережжі кількість  безкінних господарств становила 43,9% від загальної кількості. Однокінними  було 5,1% господарств, двокінними – 24,2% та трикінними – 18,1%  господарств. Не кращою була ситуація з поголів’ям великої рогатої худоби та овець. Пов’язане з малою кількістю  домашньої худоби недостатнє угноєння землі, неякісний посівний матеріал та нестача, а той повна відсутність  належного сільськогосподарського реманенту понижувала ефективність та рентабельність селянських господарств

На заваді ефективному  господарюванню селян ставало й  те, що надільна земля, надана їм у користування після численних реформ, перетворювалася  у немобільну, яку заборонялося продавати, заставляти чи дарувати. Хоча офіційні принципи невідчужуваності селянської землі не були ще офіційно закріплені законодавчими актами. У розвитку селянських господарств зростала роль земельної оренди. До орендного фонду  входили не лише поміщицькі, а й  частина селянських земель. Дехто з малоземельних селян не мали відповідного сільськогосподарського реманенту для обробітку земельної ділянки, а інші вважали за доцільніше віддати свій наділ у оренду та податися н заробітки у пошуках кращої долі.

В оренду віддавалися переважно  забур’янені та виснажені землі, які було досить важко обробляти. Основна маса селян, які вдавалися  до оренди, мала змогу орендувати ґрунти лише на один посів. Крім того, орендарі під час жнив мусили в першу  чергу збирати врожай на ниві землевласника, а потім уже на своїй, що часто  призводило до неминучої втрати селянського  хліба.

Не працювали на добробут орендарів й форми оренди. Адже кабальною для них та їхніх  сімей була й оренда з частки вирощеного врожаю, часто на умовах половинщини.