Економіка селянського господарства України в 1917 – 1921 роках

Головне місце серед посівів  належало зерновим культурам. Валовий  збір зернових зростав в основному  за рахунок розширення посівних площ і лише почасти – шляхом поліпшення сільськогосподарського реманенту. Урожайність  істотно відрізнялась у різних економіко-географічних групах. Найнижчою вона була у степових губерніях, де землеробство мало суто екстенсивний характер.

Українські хлібороби  були основними виробниками пшениці (65 – 68% загальноросійського обігу). За рахунок збору врожаю саме на українських землях здійснювався експорт  зернових культур, збільшилося відвантаження  хліба через  чорноморські порти. Вивіз хліба відбувався переважно  за рахунок дешевої скупки селянського  збіжжя восени¹⁴.

Займалися також українські селяни і садівництвом, і ягідництвом, що мали в основному присадибний  характер. Вирощували яблуні, груші, вишні, сливи, малину та т. п. згідно з традиційним  розподілом праці в селянській родині, догляд за садком повністю лягав на чоловіків. Посів культур також  був виключно чоловічною справо. Городництвом же займалися переважно жінки. Саме вони готували насіння під посів, зберігали його взимку, пророщували навесні та висаджували у ґрунт у належний час.

Селянські сім’ї займалися  різноманітними видами промислів, адже це був з погляду істориків, додатковий прибуток після землеробства. Саме продуктами свого промислу селяни могли  отримувати який не який дохід від  торгівлі, це було просто необхідним для  підтримання нормальної економічної  життєдіяльності села та селянського  господарства, бо практично всі продукти даного промислу надходили до міста.

Усюди, де були зариблені  водоймища, селяни займалися рибальством. Допоміжну роль у домашньому промислі відігравало також мисливство, за виключенням Полісся, бо воно не мало промислового значення. Лісові та лісостепові  зони були досить ручними для ведення  бджільництва.

Дуже важливим заняттям, яке мало безпосереднє відношення до щоденної праці українського селянина, була обробка рослинного: конопляного, лляного – волокна та овечої вовни, з яких сільські ткачі виготовляли  грубе й тонке полотно, шерстяну тканину й повсть для пошиття  одягу, мішковину та ряднину для  зберігання та перевезення зерна  тощо.

У Поліссі та лісостеповій зоні, де був достатній вибір різноманітної  деревини, особливо великого поширення  набули деревообробні промисли –  лісозаготівля та лісосплав, бондарство та теслярство. У поліських районах помітне місце посідало плетіння з кори (головним чином, берези чи липи) та лози. Допоміжним видом лісових промислів було вуглярство, виготовлення поташу, «шмаровидла» (смола, дьоготь). Поширеними серед українських селян промислами були виробництво ґонту (ним крили будівлі), випалювання вапна, видобування селітри, обробка шкіри та рогу¹⁵.

Важливе місце серед промислів  займало гончарство. Загального поширення набув важкий ножний гончарний круг, що складався з верхнього (меншого) та нижнього (більшого) дерев'яних кругів, з'єднуваних спершу дерев'яною, а згодом металевою спицею.

Практикувалася й обробка каменю, головними центрами якої були Поділля, Волинське Полісся, Нижнє Подніпров'я, Одещина.

Цікавий вид діяльності, вчасності сімейної, було фермерське господарство. Звичайно можна поставити  під питання чи існували цілі фермерські господарства на той час у сільській  місцевості. До такого виду господарювання можна віднести сімейну працю  на спільній ділянці землі, окрім  того ведення скотарства та виробництво  продуктів домашнього промислу й  їхній розпродаж на ринках. Що до того як визначити фермерський тип  господарювання селянської родини, вчений історик Теодор Шанін приводить  схему:

• Робота на земельній ділянці та у всьому домашньому господарстві виконується всією сім’єю, допускається найм «допоміжних рук»;
• місце фермера та його сім’ї в професійній категорії визначається його класовим положенням. Професійний успіх фермера пов’язаний із рівнем забезпеченості засобами виробництва;
• праця фермера здебільшого автономна. Він виготовляє продукти для забезпечення власних потреб, а надлишок виробництва може продавати;
• різноманітні види діяльності фермера не лише відрізняються між собою, але й належать в першопочатковій основі різноманітних професій¹⁶.

Тому, беручи до уваги приведену  вченим схему, робимо висновок, що ідеально під категорію фермерського господарства будь-яке селянське господарство не підходить. Проте тримання власного невеликого шматка землі та ведення  незалежного господарства може в  принципі розглядатися як ферма, але  тут теж треба зважати на ряд  факторів. Фермою це можна назвати  буде лише тоді, коли на землі працюватиме вся родина із присутнім віковим розподілом праці, їхня продукція уде в більшій мірі йти на задоволення власних потреб, а також, що є не мало важливим, потрібно врахувати присутні репресії з боку влади та введення нею заданих вище податків та т.п. Тому про селянську родину, яка має власне угіддя, можна лише сказати що вона веде фермерський спосіб господарювання, а не є фермерським господарством.

Але звичайно для ведення  такого способу господарювання має  бути і відповідний реманент та приміщення. До типових господарських будівель села належали ті, що обслуговували  ряд необхідних для селян процесів з переробки та зберігання продуктів, а також забезпечували виготовлення та ремонт знарядь праці та транспортних засобів. Для переробки зерна на борошно традиційними для України буди млини та вітряки, хоча для приготування невеликої кількості борошна використовувати вдома ручні жорна. В окремих селах працювали також крупорушки, що забезпечували переробку зерна на крупу, хоча в домашніх умовах для цього використовували ступу. Спеціальні давильні (олійниці) використовували для виготовлення олії. Своєрідними типами технічних споруд на селі були сукновальні та валила, котрі, як і крупорушки та олійниці, за матеріалом та технікою побудови відповідали місцевим традиціям. Пряли вечорами за допомогою примітивної прялки, ткали на не менш примітивному ручному ткацькому верстаті¹⁷.

Особлива роль серед господарських  будівель села належала кузні, яка була атрибутом кожного села. Також слід відзначити й низку споруд для утримання худоби при відгінному скотарстві, що мали особливе значення у житті поліських селян 9 . До найбільш характерних господарських будівель двору належали хлів для великої рогатої худоби, стайня для коней, саж (кормничка) для свиней, курник для домашньої птиці (курей, гусей, качок, шликів) та вулики чи ж пні для бджіл. Зерно у снопах зберігали в клуні, хліб, збіжжя та продукти домашнього вжитку -  у коморі, сіно та солому — в оборозі, кукурудзу в початках — у кошениці.  Для зберігання сільськогосподарського реманенту слугували вороня, піднакат, сарай, шопата повітка¹⁸. Зводилися господарські будівлі з найменш цінних будівельних матеріалів. Виняток становили комора та клуня, в яких селяни зберігали найкоштовніші для будь-якої землеробської родини запаси.

Жодне селянське господарство не могло обходитися без найнеобхіднішого у повсякденному побуті реманенту. За призначенням та циклами сільськогосподарських робіт виділялися три основних групи землеробських знарядь: ті, що застосовувалися для обробітку ґрунту й для збирання врожаю та знаряддя для обмолоту та переробки зерна. До першої належали такі тяглові орні знаряддя, як важкий плуг, що потребував шести волової запряжки, рало та соха. Плуг та рало були поширені в зонах Лісостепу та Степу; соха використовувалася в основному на Поліссі й подекуди на Лівобережжі. Потроху знаряддя вдосконалювалися; з'являлися їх модифіковані різновиди, а також найпростіші культиватори. Вдосконалювалась і борона, яка розбивала грудки и закривала висіяне насіння. За допомогою коткування закривали вологу¹⁹.

Жали головним чином серпом, проте використовували й косу. При збиранні колоскових послуговувалися ще й граблями. Для в'язання снопів жінки користувалися цуркою та граблями.

Основним знаряддям для  молотьби був ціп. Поряд із ним  у лісостеповій та степовій зонах  використовували молотильний коток  — гарман. У південноукраїнських губерніях була у вжитку загнута спереду молотильна дошка. Віяли зерно за допомогою дерев'яної лопати або совка та простішої віялки — млинка. При роботі на току та складанні скирт користувалися вилами. Овочі пололи та обгортали сапами, а землю копали за допомогою заступів. Входили в ужиток також ручні, з кінним приводом, часом навіть парові молотарки, а також кінні жниварки, які мали застосування переважно у господарствах заможних селян.

Соціально-економічні умови життя селянства різнились  між собою по всім параметрам та критеріям, що звичайно і визначило  режим та раціон харчування.  У їжі селян бракувало жирів і тваринних білків. В основному до їхнього раціону входили овочі, молочні продукти, рідше — м'ясо. Чай селяни пили переважно взимку, а у літні місяці споживання ними цього напою було спорадичним. Селяни бачили на своєму столі м'ясні продукти здебільшого восени та взимку, а навесні та влітку задовольнялися хлібом та кашею. Птицю споживали переважно на свята. Баранину їли восени. Родина заможного селянина бачила на своєму столі м'ясо п'ять разів на тиждень, тобто в усі дні, за винятком пісних; загалом же за рік вона з'їдала до 10 баранів та ягнят, вигодуваних у власному господарстві. З Різдва й до Масляної основу м'ясного раціону селянина становила свинина. Свиню відгодовували восени й кололи напередодні Різдва. Заможні селяни кололи свиню двічі на рік — до Різдва й на Великдень. Під час посту селяни вживали рибу.

Певним чином харчовий раціон селянина визначався тим, яку  саме худобу та птицю тримали в господарстві. Відносно заможні селяни обов'язково тримали 2—3 корови, кожна з яких давала по піввідра, а то й більше, молока (річний удій становив до 100 відер). Усе молоко та молочні продукти, що з нього виготовлялись, йшли на домашній ужиток. При зниженні економічного достатку родина менше вживала продуктів тваринного походження. Біднішим ставав корм для робочої худоби. Знижувався середній врожай на полях, убогішими ставали випаси. Все це у свою чергу зменшувало як харчову, так і кормову частину господарства.

У заможних селян із збільшенням  розміру господарства та орної площі  зменшувалася питома вага видатків у  розрахунку на капітал та на десятину посіву для утримання худоби, наймання робочої сили. Багачі забезпечували  власні господарства плугами, молотарками, жатками, хліб намагалися продавати навесні, коли на нього піднімалася ціна.

Худобу, яку тримали в господарстві, селяни виганяли на пасовисько починаючи з другої половини березня й до середини листопада. На повне літнє утримання для неї відводився термін з першої половини квітня до початку жовтня. Як ранньою весною, так і пізньою осінню худоба в полі не ночувала.

Побутові умови  селян були жахливі. У примітивній  хатині бідняка було надзвичайно  тісно. «Вкрай скрутне становище  селянства, — писали тогочасні російські  автори, — вражає з першого погляду  на їх житла. Акуратно вибілені хатки з високими стріхами дуже дивують своїми невеличкими розмірами як самого житла, так і всієї садиби. В усьому селі рідко знайти 2—3 хатки з комірками, всі інші складаються з маленьких сіней і однієї кімнатки, в якій крім печі, що займає чверть її площі, повинні жити в середньому 5 чоловік»²⁰.

Переважна частина  селян будувала житло з дерева й глини. Глинобитні хати споруджували в низинних краях, а дерев'яні — на Верховині. Дахи хат бідняки покривати соломою, рідше дранкою. Міщани й заможні селяни будували найчастіше з каменю або паленої цегли просторіші житла, покриті шифером, черепицею, залізом.

Соціальні прошарки селянства різнились не лише житлом чи харчуванням, а й одягом. Основна маса сільських жителів задовольняла свої потреби у взутті, одязі, посуді та іншому домашніми виробами. Зокрема, з домотканого полотна виготовлявся літній чоловічий і жіночий одяг, а з овечої вовни — верхній теплий²¹.

Отже, із усього вище сказаного  можна зробити висновок, що селянські  родини займалися різноманітними видами промислів, адже це був їхній дохід  один із основних. Домашні промисли та послуги забезпечували більшість  потреб у сільському житті. Представника домашнього виробництва були: колісник, бондар, ткач, кравець, швець, богомаз  та ін. Одним із видів цікавого домашнього промислу було малярство та музика, хоча за дослідженнями істориків, можна  сказати сміливо, що даний вид  діяльності не може відноситися до видів домашнього виробництва, але  все ж це були такі самі жителі сільської  місцевості, які окрім іншого займалися  також музичним мистецтвом. Майже  кожен селянин для задоволення власних життєвих потреб виконував різні види діяльності, проте інколи вони були настільки відмінними, що логічно не можуть бути поєднані. Але це все дуже сильно впливало на соціально - економічний рівень матеріального життєзабезпечення селянства, а саме їхній раціон був не збалансованим від чого спостерігалися часті хвороби та навіть смертельні випадки…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ ІІІ.

ЗВ’ЯЗОК СТРУКТУРИ ВИРОБНИЦТВА У СЕЛЯНСЬКОМУ  ГОСПОДАРТВІ ІЗ РИНКОВОЮ СИСТЕМОЮ

 

Однією із важливих ланок  селянської економіки є ринкові  відносини. Базар був джерелом отримання  заробітків. Ринки в містечках  працювали майже кожного дня, але неділя була ярмарковим днем, коли до міста приїздило багато народу: хто купувати, а хто продавати. Продавався надлишок продуктів вирощених  у врожайні роки, а також вироби домашнього промислу. Серед продавців  траплялись частково навіть діти. Наприклад  можна навести спогади Пономаренко  О. К. ( жительки Черкаської області) по суботах вона з батьком перевозила сіно до місцевої фабрики з переробки цукрових буряків. Батько завжди зупинявся біля церкви, відстоював службу, а у неділю вони разом їздили на базар. Одним із товарів на продаж було сіно, яке досить вигідно продавали. Опитувана з батьком часто рибалили. Якщо улов був більшим, ніж потребувала сім’я, то також продавали рибу на базарі в Черкасах.

У дослідженні Вільяма  Нолла розповідається, що сім’я  Однорог О. В. (1922 р. н., жителька м. Трахтимирів  Канівського р-ну Черкаської обл.) тримала  крамницю до революції. Після неї, як казала опитувана, у сім’ї було замало землі, щоб неї прожити. На базарі вони продавали буряки і масло  та навіть яблука; сім’я мала власну яблуню. Вони мешкали недалеко від  містечка, тож городяни часто приїздили  до них купувати яблука. Такий вид  діяльності радянською термінологією  визначали як «спекуляція», більшість  населення звичайно з цим не погоджувалися, адже які вони спекулянти, коли просто реалізовували те, що самі ж виростили, плоди власної праці….²²

«Комерсант», дане слово  часто вживали у лексиконі  самі ж селяни як означення роду діяльності тих людей, які продавали  товар на базарі. Хоча даний вираз  у радянські часи мав багато негативних відтінків і безпідставно використовувався для визначення будь-якої комерційної  діяльності й особливо тих видів  діяльності, що були пов’язані з  купівлею – продажем приватно виробленої продукції, її транспортуванням з одного місця до іншого місця призначення.

Населення досить прихильно  ставилося до ринкових відносин, зокрема  Лазаренко Г. Д. (1908 р. н. жителька м. Києва) так розповідала про комерційну діяльність своєї матері на базарі в Полтаві. Вона говорила, що місцеві  євреї привозили на базар велику кількість товару та домовлялися  з її матір’ю, щоб вона продавала  їхній товар: чехоню, росол, воблу  та т.п. А ввечері її мати йшла через  ліс, щоб розрахуватися з партнерами. Опитувана також розповіла, як батько ввечері сидів та підраховував прибутки. Тому роблячи висновки з даної  розповіді, ми бачимо, що ринкові відносини  були досить вигідними та прибутковими джерелом для українського селянина.²³