Грецька міфологія в поемах Гомера

          Від шлюбу Геї та Урану (небо) виникло старше покоління богів, Титанів, і сторуких великанів Гекатонхейрів. Вони створили сонце, місяць, зорі і вітри. Наймогутніший із титанів – Кронос (час) відібрав владу у свого батька Урана і народив в союзі з Геєю молодше покоління богів. З того часу влада над світом перейшла до сина Кроноса – Зевса.

З-за хмарної вершини Олімпу, найвищої гірської вершини Балканського півострова, Зевс – громовержець разом з братами  і божествами, народженими від  шлюбу з Герою – покровителькою сімейного вогнища і всього живого – керують усім живим на землі. Поряд з Зевсом на Олімпі і інші боги: Артеміда – богиня мисливства, Афіна – богиня мудрості, ремесла  та мистецтва, Афродіта – богиня краси  та кохання, Арес – бог війни, Аполлон  – бог світла та розуму, покровитель  мистецтв, якими він керує за допомогою  дев’яти сестер – муз, Діоніс –  бог виноградства і виноробства, Гефест – бог вогню і   ковальського ремесла, Посейдон – бог морів  і океанів, Гермес – бог торгівлі  і посланець богів, Аїд – бог  підземного царства мертвих –  та інші [17, с. 13 - 14].

          Боги  Олімпу породили нових богів, напівбогів і героїв, легенди про яких складають обширні міфологічні цикли.

          За визначенням М. Горького, міфологія "є віддзеркаленням явищ природи, боротьби з природою і віддзеркаленням соціального життя в широких художніх узагальненнях" [6, c. 17].

            Найвеличнішими памятками європейського епосу є поеми “Іліада” та “Одіссея” Гомера.

           Епос пояснює причину війни – зневага, яку син троянського царя Пріама Паріс наніс спартанському цареві Менелаю: Паріс викрав у нього дружину – прекрасну Єлену. За закликом Менелая та його могутнього брата, царя “рясно-златих” Мікен, Агамемнона, греки-ахейці і виступили проти Трої. А втім, відповідно до міфу, коріння війни було глибшим: незгода між ахейцями та троянцями була лише земним завершенням сварки між богами. Не запрошена на бенкет богів богиня ворожнечі Ерида з'явилася на ньому і у розпалі свята кинула на стіл яблуко з написом “найчарівншій”. Між трьома богинями: Герою, Афіною і Афродітою спалахнула суперечка через цей подарунок. Зевс доручив розсудити його цінителю жіночої краси Парісу. Яблуко дісталося Афродіті, яка потайки пообіцяла йому за це -  кохання найпрекраснішої зі смертних жінок – Єлени, дружини спартанського царя Менелая. А принижені Гера й Афіна встали на бік греків-ахейців.

           Згодом Єлена дійсно покохала  Париса і втекла разом з  ним в Трою. Розгніваний Менелай  звернувся з скаргою до старшого  брата  Агамемнона в результаті  чого греки розпочали війну  проти Трої. Події розтягнулися  на десять років, тому що  одна частина богів встала  на сторону греків, друга –  троянців.

           Війна закінчилася перемогою ахейців, завдяки хитрості Одіссея, царя Ітаки. За його порадою греки підманули троянців: зібравшись і нібито відпливши додому, вони сховались за найближчим островом, залишивши на місці табору великого дерев’яного коня, всередині якого були сховані озброєні воїни. Троянці зрадівши влаштували свято, а коня як трофей завезли в місто. Вночі з середини цього коня вийшли воїни, повбивали охорону, відкрили ворота брами куди ввірвались греки, що тайком повернулися.

          Боги – прихильники Трої, розгнівавшись  на Одіссея через його хитрість  приготували йому десятилітнє  поневіряння на чужині і безліч  смертельних небезпек, про що  оповідає нам поема "Одіссея" [15, с. 17-18].

На початку своїх пригод герой перебував в країні кіконів, втративши там 72 своїх вірних товариша; звідти приплив він до земель лотографів, які харчувалися особливою різновидністю  лотоса, який давав людям відчуття блаженного достатку і повного забуття  минулого.  Потім кораблі Одіссея  прибули до острова  циклопів –  страшних однооких велетнів. Це один з  самих знаменитих епізодів поеми.

           Прибувши до невідомого острова,  Одіссей з дванадцятьма воїнами  зійшов на берег, наказавши  іншим  чекати їх повернення  на кораблях. Згодом Одіссей і  його воїни знайшли велику  печеру, в якій було багато  їжі. Коли почались сутінки  в печері з’явився її хазяїн  – потворний одноокий велетень  Поліфем, син бога Посейдона.  Одіссей   ввічливо попросив  його про нічліг і гостинність,  але циклоп, схопив двох супутників  Одіссея, і миттєво вбив їх  і з’їв, а вихід з печери  завалив великим каменем. Вранці  перед вигоном свого стада  на пасовище він з’їв ще  двох воїнів Одіссея, і знову  завалив вихід. 

          Знаючи, що чекає на інших і  не маючи можливості врятуватись,  Одіссей, як завжди, пішов на  хитрість. Знайшовши  в печері  довгий ствол сухого дерева, яких  слугував Поліфему палицею, Одіссей загострив і обпалив на вогні його звужений кінець. Він вирішив спробувати виколоти око людоїду-велетню, а потім втекти разом з товаришами, що залишилися в живих, сховавшись під черевами великих баранів, яких Поліфем обов'язково повинен був вигнати вранці на пасовище. Цей план був бездоганним, йому вдалось не тільки втекти, але й привести на корабель найкращу частину стада Поліфема. Виколовши око циклопу Одіссей розгнівав бога Посейдона.

           Дивом уникнувши загибелі в  печері циклопа, переслідуваний  його батьком Посейдоном, Одіссей  потрапив на острів бога вітрів  Еола, який подарував йому мішок  з ув’язненими туди вітрами.  Підганяючися попутним вітром, судна  майже досягли берегів Ітаки,  але під час сну Одіссея  його товариші з цікавості  розв’язали мішок Еола, і визволені  вітри знову віднесли кораблі  в далеке море, приблизивши їх  до землі людоїдов-лестрігонів. 

            Після того Одісей разом з товаришами, що вижили потрапив на острів Цицерії, яка перетворила товаришів Одіссея на свиней. Тільки з допомогою самого бога Гермеса герою вдалось повернути товаришам людську подобу і звільнитися з полону закоханої в нього чарівниці. Потім Одіссей відвідав царство мертвих, де зустрівся з тінями багатьох великих героїв. Тінь знаменитого сліпого пророка Тісарея передбачила Одіссею його долю і способи досягнення Ітаки.

            Вдало минувши Сціллу і Харибду – чудовиська, які нібито проживали між Італією і Сицилією, потім острів сирен, Одіссей прибув до мудрого і гостинного царя Алкіноя, який допоміг йому врешті решт дістатись додому [6, с. 22-23].

         В обох поемах Гомера вражає величезна кількість дійових осіб, особливо в “Іліаді”. Багато з них з'являються, щоб відразу зникнути, бо самим перебігом Троянської війни більшість із них приречена на загибель. Вони не вирішують долю того чи іншого бою, оскільки постають як звичайні воїни, нездатні протистояти справжнім героям. Найчастіше Гомер показує їх у вигляді досить пасивної маси, яку ватажкам потрібно постійно спрямовувати і підбадьорювати. Діомед “запал у данаїв будив”, Акамант “будив у троянців відвагу і мужність”, Гектор “в бій закликає троянців”, Гера радить Агамемнону “дух підняти у військах”, і він це робить, звернувшись до вояків з лайливою промовою:

Сором, аргеї, бридкі боягузи, лиш з вигляду мужні!

Де ті хвальби, що немає  на світі за нас хоробріших,

Де хвастовитість, з якою на Лемносі ви запевняли...

Ніби з вас кожен  один проти сотні троян чи й  двох сотень

Встоїть в бою, а тепер  ми єдиного навіть не варті... [1, с. 45].

          Звичайних воїнів Гомер здебільшого  характеризує двома-трьома словами  і називає їх імена. Герої,  що діють у поемі в багатьох  піснях, наділені індивідуальними  рисами. Особливо це стосується  головних персонажів поеми, яких  не так уже й багато. З грецького  табору це Агамемнон, Менелай,  Ахілл, Діомед, Одіссей, Аякси  (Еанти), Патрокл, Нестор; з троянського  – Пріам, Гектор, Паріс, Еней  та деякі інші. Саме вони стають  головною силою у Троянській  війні. Ці могутні герої згуртовують  воїнів, ведуть їх у наступ, запалюють  особистими подвигами і, власне, вирішують долю даного бою  [15, с. 44].

           Гомер вдається до постійного  в його поемах прийому –  втручання богів. Саме порада  чи наказ якогось божества  зумовлює дії персонажа.

У цьому можна переконатись на прикладі наймогутнішого героя ахейців  Ахілла. За сталою традицією його коротко  характеризують як ідеального епічного героя. Проте це один із найскладніших  образів Гомера, суперечливий і, як можна здогадатися, достатньо вразливий. З самого початку поет відмічає надзвичайну запальність героя:

...І гірко Пелідові  стало, і серце

В грудях його волохатих  між двох рішенців завагалось:

Вихопить зразу із піхов  при боці свій меч гостролезий

І, проклавши дорогу крізь  натовп, Атріда убити,

Чи побороть в собі гнів і палке заспокоїти серце?

          Отже, Гомер лише констатує у  героя боротьбу між розумом  і гнівом, але ніякого внутрішнього  конфлікту не показує. Якою  ж буде дальша поведінка Ахілла? Що в ньому переважить –  запальність чи тверезість? Відповіді  немає і бути не може. Зате  з'являється Афіна  яка і  радить Пелідові помститися Агамемнону  іншим чином – вийти з бою.  Відразу ж виявляються нові  риси Ахілла – пасивність і  слізлива м'якість, навіть сентиментальність,  що дивно контрастує з його  суворістю. Плачучи, він скаржиться  матері Фетиді  на втрату коханої.  Незабаром виявляється і його  ніжна любов до друга Патрокла, турбота за його життя. Після  вбивства Патрокла Гектаром в  Ахіллі зникають всі інші почуття,  крім жаги помсти, ненависті до  троянця і водночас – любові  й болючої жалості до друга  [13, с. 45-46].

          До рис, що характеризують Ахілла, слід додати його побожність. Він часто звертається до богів,  зокрема до Зевса. Коли з'являються  посли від Агамемнона, герой поводить  себе стримано, навіть виявляє  лагідність до них - адже це  ні в чому не винні його  товариші по зброї. У час  свого гніву він не забуває  про пораненого воїна і посилає  до нього Патрокла, а пожежа  на кораблях спонукає його  вступити в бій і допомогти  ахейцям. Його розчулюють сльози  Пріама, він ставиться до нього  з чуйністю і людяністю, погоджується віддати тіло Гектора. Таким чином, в Ахіллі уживаються і співіснують прямо протилежні начала. З одного боку – люта злоба, жорстокість, безсердечність, звіряча мстивість.

          З іншого боку, цей герой-велет  здатний сумувати, гірко ридати, скаржитись, ніжно любити і співчувати. І ті, й ті почуття породжені  в      Ахілла певними  стихійними началами, що надають  його образові і могутності, і  наївно-дитячої безпорадності. До  того ж він оповитий ореолом  трагічності, бо йому рокована  загибель у цій війні. Ім'я  героя часом супроводжує епітет  “короткочасний”. Але він сам,  знаючи про близьку загибель, свідомо не намагається втекти  від страшної долі:

Знаю я й сам, що судилось мені тут загинуть, далеко

Від свого рідного батька і матері. Та не спинюсь я,

Поки не будуть удосталь трояни вже ситі війною!

          За міфом, тіло Ахілла було  непроникливим для людської зброї,  єдине вразливе його місце  – п'ята (“ахіллесова п 'ята”). Проте Гомер не згадує цієї  деталі і в даному випадку  “деміфологізує” героя. Стихійно-наївний  реалізм поета вже не може  прийняти подібну, надто вже  казкову рису – адже вона  б тільки принизила і навіть  дискредитувала подвиги героя.  Справді, він би став схожим  на різника, який зайшов в  отару овець і почав різати  беззахисних тварин. Уникаючи подібного  ефекту, Гомер протягом усієї  оповіді підкреслює величезну  фізичну силу Ахілла, його бойову  майстерність, які й допомагають  перемагати ворогів, а самому  залишатися неушкодженим.

          І все ж, незважаючи на всі  свої суперечності і деякі  риси, що дісталися йому з періоду  варварства раннього родового  суспільства, образ Ахілла постає  як утілення героїчного начала  і відданості інтересам батьківщини.  Саме тому Ахілл – найвидатніший  трагічний герой епічних поем  і, значною мірою, всієї античної  літератури [17, с. 60 - 61].

          Відзначимо один суттєвий штрих:  створюючи поему у рамках Троянської  війни, Гомер зображує протистояння  двох героїв – Ахілла та  Гектора. Не приховуючи свій  еллінський патріотизм, Гомер все  ж таки віддає перевагу герою  з ворожого табору – Гектору.  Гектор – улюблене дитя Гомера, це символ людського благородства. Ахілл знаходить задоволення  у війні, Гектор же її ненавидить. Протиставлення героїв – це  не тільки зіткнення людських  темпераментів, а й двох стадій  еволюції людства. Велич Ахіллеса  висвітлюється відблисками пожежі  приреченого світу – ахейського  світу грабунків та війн. Гектор  – провісник світу міст, людських  колективів, що відстоюють свою  землю і своє право. Мить  смерті – це й мить боротьби. Останній заклик Гектора –  це заклик людини, яка породжує  більш досконале людство, він  звертає його до “людей майбутнього” [1, с. 21-22].

          Змальовуючи образ цього троянського  героя, Гомер наділяє його деякими  рисами, притаманними як Ахіллу, так і іншим воякам. Він наймогутніший  серед троянців, у бою – хоробрий, жорстокий і нещадний до ахейців.  Гомер підкреслює його побожність, хоча перед самою смертю Гектор  і розуміє, що став жертвою  підступної богині Афіни, яка  обдурила його. Проте найхарактерніша  його риса полягає у безмежній  вірності обов'язку, переконанні  у справедливості його мети  на землі – захисті Трої. Цьому  високому завданню підпорядковані  дії та помисли героя, і ніщо  не може відвернути Гектора  від його звершення.