История возникновения украинского козачества

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені Г.С.Сковороди

 

 

 

 

 

 

 

ІСТОРИЧНИЙ  ФАКУЛЬТЕТ

КАФЕДРА ІСТОРІЇ  УКРАЇН

 

 

 

 

КУРСОВА РОБОТА

ІСТОРІЯ ВИНИКНЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА

 

 

 

 

 

 

 

 

Роботу виконала:

студентка історичного  факультету

2-го курсу,  групи 22і/п

Карпенко Надія  Олександрівна

 

Науковий керівник: канд. іст. наук, доцент кафедри історії України

Чернікова Інна Володимирівна

 

 

 

 

 

 

 

ХАРКІВ – 2012

 

Зміст:

Ст.

Вступ 3

Розділ 1. Виникнення та становлення козацтва в Україні 13

1.1. Історичні  передумови та причини виникнення  козацтва 13

1.2. Запорозька  Січ як центр організації козацтва 15

1.3. Утворення козацького реєстру 19

1.4.Витоки козацького права 21

Розділ 2. Козацтво як впливовий чинник міжнародного життя 28

2.1. Боротьба українського козацтва з чужоземними загарбниками 28

Висновки 33

Список використаних джерел та літератури 38

Додатки 42

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Актуальність  обраної теми. У багатовіковій історії України важливе місце належить козацтву. За слушним висловом В.Б. Антоновича в ньому найвиразніше і найяскравіше визначилася "провідна ідея, що виявляла собою жадання народу" [6, С.18], основою якої був принцип демократизму і рівного політичного права для кожної особистості. Ці засади простежуються на прикладі діяльності козацтва в різних сферах суспільного життя. Так, освоюючи степові простори, козаки, всупереч панівному феодальному способові виробництва, розвивали власне господарство, що базувалося на вільнонайманій праці. Ґрунтуючись на глибоких історичних традиціях, козацтво відродило перерваний іноземними загарбниками державотворчий процес в Україні. Вагомий його внесок у розвиток матеріальної культури та духовного життя народу.

Зрештою, з середини XVII ст. козацтво почало репрезентувати перед світом український етнос, а українці дістали назву "козацького народу". Історичні джерела свідчать про появу українського козацтва в другій половині XV ст. на теренах так званого "Великого кордону", який протягом тривалого часу розділяв європейську та азійську цивілізації. Звідси цілком закономірним було існування типологічно схожих явищ – гайдуків у Болгари та Волощині, секеїв в Угорщині й Трансільванії, граничарів та ускоків у південних слов’ян, татарських козаків у Кримському ханстві, донського козацтва в Московії. Причини походження цих вільних громад відповідно позначилися на багатьох рисах їхнього внутрішнього устрою, соціальному становищі, формах і методах діяльності, стосунках із владою та суспільних функціях. Однак подібність українського козацтва до аналогічних прикордонних утворень не знімає питання про його особливість та унікальність щодо місця й ролі у вітчизняній історії. Адже, зародившись на прикордонні, козацтво за порівняно незначний відрізок часу – протягом двох століть, не лише зросло чисельно і стало вагомою військовою силою, поширило свій вплив на більшу частину українських земель, а й піднеслося до усвідомлення та відстоювання загальнонаціональних інтересів.

Період кінця XV – середини XVII ст. є визначальним у становленні українського етносу та його державності. Характерними рисами цього періоду були: народження українського козацтва, його еволюція від розбійницьких ватаг до структурованого козацького війська, а від нього – до козацького субетносу як складової частини українського етносу і його домінанти; утворення першої Запорозької (Базавлуцької) Січі та козацької держави Богдана Хмельницького – Війська Запорозького. Отже, вище перелічені важливі чинники обумовлюють актуальність теми курсового дослідження.

Стан  наукової розробки теми. Умовно, історіографію даної проблеми можна поділити на: 1) дорадянську, 2) радянську, 3) сучасну українську, 4) закордонну (праці діаспори).

Помітне місце  у історіографії дорадянського  періоду посідають праці

А. Скальковського (1808 – 1898 рр.). Предметом вивчення дослідника було козацтво в останній період існування (1734 – 1775 рр.). В Запорізькій Січі він вбачав громаду на зразок військово-чернечих орденів, що існували у Західній Європі у середні віки. Головною характерною рисою Січі А. Скальковський вважав рівність її членів, яка випливала нібито із спільності майна: «Усе в війську було власністю або всієї громади, або, принаймні, куреня» [33, С. 92 – 94]. Основною місією Запорозької Січі аж до кінця її існування, він вважав боротьбу с турками і татарами в ім’я ствердження православ’я на Сході. Заслуги А. Скальковського перед історичною наукою великі. Він перший поставив дослідження історії Запорозької Січі на наукову основу. Чиновник

А. Скальковський  своєю працею посіяв недовіру до офіційного зображення запорожців як розбишак і злочинців. У передмові до 3-го видання «Історії Нової Січі...» він писав: «Одні вважали їх гайдамаками, малоросійськими козаками-втікачами; інші – людьми хоробрими в бою проти ворогів, одначе варварами жорстокими, майже дикими, невірними в слові, безграмотними невігласами; треті, нарешті, мали їх за нащадків хазар, черкесів, татар тощо. Тепер, коли віднайдені мною запорозькі документи подають нам дипломатичне, церковне, військове, судове, торговельне, адміністративне і навіть приватне листування запорожців, думка про них має змінитися» [33, С. 100 – 102].

Слід відзначити, що А. Скальковський ввів до наукового обігу значну кількість архівних джерел, в тому числі – матеріали кошової канцелярії. Крім опублікованих і архівних документів він широко використовував у своїх дослідженнях пам’ятки усної народної творчості та перекази старожилів. Великого значення він надавав «Усній оповіді колишнього запорожця - Микити Леонтійовича Коржа», записаній катеринославським архієпископом Гавриїлом (Розановим) під час його бесід зі 100-літнім М. Коржем [33]. Один зі списків «Усної оповіді...», добутий ним у Катеринославі влітку 1835 р.

А. Скальковський  опублікував у журналі Міністерства народної освіти за 1838 і 1839 рр.

М. Костомаров (1817 – 1885 рр.) вважав, що козацтво є анархічною, руїнницькою силою, проте заявляв, що на козаків не можна дивитися як на непродуктивну верству суспільства, зайняту лише військовою справою [20, С.240]. Козаки – це і землероби, і промисловці, і торгівці, при цьому вільні від кріпосної залежності люди. На думку М. Костомарова, «Січ засновано козацькою сіромою, яка не мала на батьківщині ніякого майна і через те залишилася у пониззі Дніпра. При цьому Січ виникла не раптово, а складалася повільно, була головним центром вільного, незалежного від панів козацтва» [20, С. 245].

Близьким до М. Костомарова своїми поглядами  на козацтво був і            С. Соловйов (1820 – 1879 рр.). Для нього, як і для М.Костомарова, козацтво – анархічна, антидержавна сила. Він стверджував, що виникнення козацтва «…мало суто негативне значення в історії», «…вільний козак зовсім не хотів працювати…, хотів жити на чужий кошт» [37, С. 178 – 179].

Радянська історіографія  мала яскраве ідеологічне забарвлення, ідеалізуючи козаччину як протопролетарську масу. В умовах тогочасної системи основним методом був класовий підхід до висвітлення історичного процесу, проте слід назвати такі значні праці, як «Запорозьке козацтво» [10] та «Запорізька Січ в останні часи свого існування» [11] В. Голобуцького. На радянський час припадають і останні десятиліття наукової діяльності І. Крип’якевича. Вчений вперше дав визначення козацької верстви: «Козацтво становило окремий стан у феодальному суспільстві. Це була маса волелюбних войовників, які власними силами здобували собі землі, господарство і захищали його зі зброєю в руках» [21, С. 124].

Серед дослідників  історії Південної України XVIII ст. почесне місце посідає Н. Полонська-Василенко (1884 – 1972 рр.) [29]. Одним із напрямів, над яким працювала науковець – це соціально-економічний лад Запорожжя за останніх часів свого існування. На тлі процесів, що зумовлювали соціально-економічний розвиток регіону, поставала політична історія, сповнена боротьби між двома силами: Запорожжям за свої землі, з одного боку, і Російською імперією, яка мала власні наміри щодо цих земель, з другого. За відносно короткий час - з 1926 по 1931 р. - вийшло  друком  8 праць

Н. Полонської-Василенко, кожна з яких була не лише самостійним  ґрунтовним дослідженням джерелознавця  та історіографа, а й, одночасно, сходинкою до кращого розуміння історії Південної України XVIII ст. У 1931 р. побачила світ її праця «Майно запорізької старшини як джерело для соціально-економічного дослідження історії Запоріжжя» [30]. Матеріал, введений Н. Полонською-Василенко до наукового обігу, надав змогу дослідниці реконструювати події, що відбувались між зруйнуванням Січі, арештом старшини і конфіскацією майна, його продажем і залюдненням колишніх запорозьких господарств. Він надав можливість відтворити картину матеріального становища старшини, що підпала під конфіскацію, встановити зв’язок між цим колом осіб і тогочасними подіями.

У часи державної  незалежності України до вивчення цього  періоду козачини зверталися чимало науковців. Козацтву в останні роки його існування присвятили свої праці чимало сучасних дослідників: В. Горобець [12], І. Лиман, [23], Ю. Мицик [25] цифра ссылки не верна, В. Пірко [28] цифра ссылки не верна, А. Сас [31], В. Смолій [34], О. Струкевич [12], Г. Шпитальов [40], та інші. Тематика досліджень історії козацтва різноманітна: географія, економічне життя козаків, церковний устрій, українсько-російські відносини тощо.

Історики різних течій, наукових шкіл, політичних уподобань  поєднують свої зусилля в розробці тематики досліджень історії козацтва, при цьому акцентуючи увагу на документалізації історичних досліджень, дотриманні принципів історизму та наукової об’єктивності, критичному переосмисленні попереднього досвіду, уникненні ідеологічної упередженості. Свої дослідження вони базують на ґрунті фактів, документів, достовірних джерелах.

На сучасному  етапі слід згадати праці фахівця  з історії козацько-гетьманської доби В. Смолія. Впродовж тривалого  часу історик досліджує різні  аспекти існування козацтва. Дослідник  доводить, що «Січ могла вижити й забезпечити собі нормальне функціонування лише за однієї умови – відносної внутрішньої стабільності та громадського миру» [33, С. 22]. Ссылка не верна

У статті «Українська  козацька держава» [34] В. Смолій намагається знайти відповідь на питання: чи мала козацька республіка перспективи для свого розвитку? І доводить, що не мала. У складі абсолютистсько-монархічної Росії Українська держава, з її республікансько-демократичною формою правління була позбавлена перспективи незалежного існування і врешті мала розчинитися у імперських органах правління.

Українсько-російські  відносини, стосунки між Російською імперією та козацтвом також досліджували В. Горобець та О. Струкевич [12]. Науковці детально відображають «нейтралізацію» українського козацтва, що втратило свою історичну роль вагомої верстви, на яку спиралася Українська держава.

У 1578 р. у Франкфурті-на-Майні  була надрукована книга польського історика Горецького А. «Опис війни  Івонії» з описанням подвигів і високого військового мистецтва  запорожців.

Цінним джерелом з даного дослідження є стаття, присвячена свідченням визначного польського письменника Самуеля Грондського про ґенезу українського козацтва [18]. Не Верна ссылка Найбільша цінність праці С.Грондського як історичного джерела, в тому, що в ній чимало особистих спостережень автора, запропонованих ним свідчень очевидців, як-от, самого Івана Виговського, з яким він був знайомий.

Великий інтерес  викликають роздуми С. Грондського  над актуальними історичними  проблемами, наприклад, походження козацтва. Він правильно підкреслює автохтонний характер козацтва як соціального стану українського народу. Підкреслює, що козаки є православними християнами, підкреслює релігійну складову Національно-визвольної війни, вказує на дискримінацію православних у Речі Посполитій. Він високо оцінює бойові якості козаків. С.Грондський характеризує й історико-географічне тло виникнення козацтва, походження назви «запорожці», хоча припускається певної неточності: слово «козак» є тюркське, а не латинське, й означає «вільна озброєна людина», а не «легкоозброєний воїн».

В. Мірошниченко систематизував свідчення британських  та північноамериканських дослідників  запорізького козацтва, де показав  великий інтерес вищезазначених дослідників до умов та причин виникнення такого стану як українське козацтво [27, С. 78-81].

Про зв’язки  українського козацтва з сербами  зазначає у своїй дисертації В. С. Дмитрієв [16, С. 19] ссылка не верна

Серед первісних  теорій появи українського козацтва значне місце належить етимологічній, побудованих на семантичних висновках. Польські шляхетські історики Павло Пясецький, Самуель Твердовський виводили термін «козак» від слова «коза», зважаючи на спритність козаків. Григорій Грабянка і Олександр Рігельман вбачав в останній нащадків хозарських племен.

Цікаво зазначити, що дещо парадоксальним чином у питанні походження козацтва ближчими до історичної дійсності виявились польські шляхетські хроністи та історики, які вороже ставились до козаків. Зокрема, польські хроністи (М. Бєльський, П. П’ясецькй, С. Грондський, В.Каховський та інші) [28, С. 31] у з’ясуванні походження козацтва говорили правду якраз внаслідок ворожого ставлення до нього.

Важливі зрушення і зміни в розвитку західноєвропейської  україністики відбулись наприкінці XVI - початку XVII ст., що було прямим наслідком виходу українського козацтва на історичну арену та його військово - політичної активності.

Однією з  цінних рис західних джерел XVIII ст. є  те, що у своїй більшості вони багато уваги приділяли боротьбі козацтва за збереження національної державності.

Впадає у  вічі те, що інтерес до України в  Західній Європі зростає і набуває  стабільності наприкінці XVI - поч. XVII ст., коли козацтво розгорнуло активну боротьбу як проти турецько-татарської агресії, так і проти польсько-шляхетської  експансії.

Об’єкт дослідження – це процес формування нового соціального стану.