История возникновения украинского козачества

Необхідність  забезпечення надійної охорони південного прикордоння і потреба у дешевому війську для ведення Лівонської війни зумовили набір козаків  на королівську службу, що започаткувало  юридичне їх оформлення як соціальної верстви. У грамоті Сигізмунда II Августа від 5 червня 1572 р. зазначалося, що коронний гетьман Єжи Язловецький "козаков к службе нашой, которым юргелт (плата - Віталій Щербак.) з скарбу нашого ити мает, обрал, а иж они от воевод, старост украинных и врадов наших великое угнетение и кривды собе быти поведили, ино вельможность его з владзы и присуду всяких врадов их вынял и под справу свою гетманскую взял" [40, С. 106]. Нез’ясованим залишається питання про ініціативу у цій справі, оскільки постанови щодо запорожців у пізніший період приймалися лише після переговорів козацьких послів з представниками уряду Речі Посполитої.

Польські власті розглядали козаків як військову  силу на південному прикордонні і  мали намір підпорядкувати їх державним  інтересам. Запорожці ж трактували одержання "козацьких вольностей" як здобуття певного юридичного статусу. І це закономірно, адже його мали інші соціальні верстви. Представництво останніх в козацьких лавах на початку 70-х років XVI ст. також впливало на становлення правових норм "людей лицарських". Безумовно, що різною мірою, - наприклад, землеробський характер діяльності селян в період генези кріпосницьких відносин не давав підстав для їх козакування. Переселення селян у південні райони України навіть стимулювалося урядом Великого князівства Литовського шляхом надання пільг при заснуванні слобод. Реальна можливість подальшого їх відходу в так зване "дике поле" стримувала урядовців від утисків і зловживань, завдяки чому селяни відчували себе вільними в межах існуючих суспільних відносин і не вдавалися до пошуків іншого статусу [31, С. 214].

Дещо іншим  було становище мешканців південноукраїнських  міст. Власне ремісників у них проживало  небагато, оскільки основним призначенням міст-замків була оборона від агресії кочівників. Відповідно значну частину міщан становили військові служебники – зем’яни, бояри та слуги, які несли службу при старості або магнаті. Не випадково матеріали переписів Канева та Черкас за 1552 р. свідчать, що поряд з боярами, слугами і ремісниками в цих містах проживало чимало козаків. більшою мірою козакуванням займалися бояри та слуги, які мали професійні військові навики і вносили організуючий струмінь у заняття уходників-промисловців. Після земельної реформи, здійснено і у Великому князівстві Литовському в середині XVI ст., бояри, які не підтвердили документально свого права на володіння маєтностями, змушені були переходити до розряду селян. Вихід із становища, що склалося, ця категорія людей, витіснених із звичного місця в суспільстві, знову ж таки знаходила в козацтві.

Зважаючи на те, що урядовці лише час від часу займалися козакуванням, зрештою  залишаючись на своїх прибуткових  посадах, можна констатувати, що основну  масу козацтва на час державних реформ Сигізмунда II Августа становили вихідці з міст – ремісники та бояри. На відміну від селян вони були краще обізнані з нормами тогочасної юрисдикції. Регламентували міське життя державці або окремі феодали, а служба при них також оцінювалася за досить чіткими критеріями. Перехід згаданих представників соціальних верств у козацтво вплинув на ґенезу його правових норм.

Уряд Речі Посполитої звільнив реєстрових від підпорядкування  місцевим властям, призначивши їм старшого, водночас і суддю, шляхтича Яна Бадовського. У королівській грамоті конкретизовано компетенцію нового старшого: "он каждому, хто бы якое дело до Козаков и, гды до замков и мест наших з низу придут, мел справедливости з них чинити мает" [40, С. 108]. На перший погляд, у даному формулюванні містяться суперечливі положення, адже чисельність "низових козаків" була значно більшою, ніж 300 чол., набраних на королівську службу. Разом з тим, судочинство поширювалося нібито на реєстрових, які приходили на волості. Відповідно, Запорожжя у судовому відношенні мало залишитися поза компетенцією Яна Бадовського. Однак плани польських урядовців були значно масштабнішими.

Процес правотворення  дістав новий імпульс із зростанням масштабів визвольного руху в  Україні. У королівській інструкції на сеймики (грудень 1625 р.), наприклад, зазначалося, що козаки, "забувши віру і підданство, вважають себе окремою Річчю Посполитою, посягають на майно і життя невинних людей, вся Україна в їх руках, шляхтич у своєму домі не вільний, в містах і містечках його королівської милості все управління, вся влада у козаків, які встановлюють власну юрисдикцію, свої права" [40, С. 109].

Сучасник подій  польський письменник Шимон Старовольський також писав, що "козаки неодноразово піднімали зброю проти Речі Посполитої і цілковито бажають бути на своєму праві"[41, C. 112]. Подібні факти спостерігалися і в ході повстань під проводом Тараса Федоровича (1630р.), Павла Бута, Якова Острянина та Дмитра Гуні (1637 – 1638рр.). Встановлення козацьких порядків у захоплених повстанцями районах стало звичним явищем. Відповідно, там же в ході судочинства реалізувалося і козацьке право [11, С. 189].

Отже, зародившись  на основі звичаєвих норм у окремих  громадах далеко від державних інституцій, козацьке право знайшло розвиток у житті січового товариства. З  кінця XVI ст. спостерігалося його використання і на волостях в процесі проведення козацького судочинства. Усна форма норм козацькою права ускладнює дослідження еволюції регулятора взаємовідносин між козаками. Водночас воно мало вагомий вплив на формування станових ознак козацтва.

Запорозька  Січ, маючи головні ознаки державності, все ж була своєрідною перехідною моделлю між справжньою повноцінною державою і професійною общиною. Внутрішні недоліки (домінування під тиском обставин воєнної та невиконання господарської, демографічної, культурної та інших державотворчих функцій) перехідної моделі та несприятливі зовнішні впливи так і не дали змоги цьому зародку, ескізу української державності перерости в нову якість, але свій помітний яскравий слід у процесі українського державотворення козацька держава, безумовно, залишила.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2

 КОЗАЦТВО  ЯК ВПЛИВОВИЙ ЧИННИК МІЖНАРОДНОГО  ЖИТTЯ

 

2.1. Боротьба українського козацтва з чужоземними загарбниками

 

На межі XVI - XVII ст. козацтво дедалі більше заявляє про себе як про впливову силу не тільки в Речі Посполитій, а й на міжнародній арені. Насамперед це виявилося в тому, що козацтво, міцно завоювавши позиції лідера національно-визвольного руху, водночас стає основною перешкодою турецько-татарській агресії в українські землі. Наприкінці XVI ст. грабіжницькі напади зайд стають дедалі масштабнішими та зухвалішими. Ще в серпні 1589 р. велике татарське військо рушило на Поділля. Спопеляючи, грабуючи та руйнуючи все довкола, воно дійшло аж до Львова. На початку XVII ст. татари неодноразово з’являлися в українських землях, «умиваючись, - за висловом сучасника, - по лікоть у нашій крові та спустошуючи все огнем і мечем» [ссылка на цитату].

Безумовно, ефективно  протидіяти численній, мобільній, гарно  організованій татарській кінноті  було надзвичайно важко, але на півдні вже виникла, сформувалася і зросла сила, яка була здатна не лише відбити напади татарсько-турецьких завойовників, а й здійснювати далекі сухопутні та морські походи проти Султанської Туреччини та Кримського ханства, руйнуючи фортеці, спустошуючи володіння місцевих феодалів, визволяючи полонених співвітчизників. Цією силою було козацтво.

Тільки влітку 1587 р. козаки здійснили штурм Варни, захопили фортецю Усіану, вели бої  під Бендерами. Ці та інші дії запорожців настільки занепокоїли султана Мурада III (1546 - 1595), що він під час зустрічі з польським послом у Константинополі, дорікаючи Речі Посполитій за невміння втримати козаків від нападів на турецькі володіння, зірвався на крик: «Чи в своєму ви розумі? Хто коли міг стояти мені на перешкоді?.. Боїться мене Пруссія, тремтять венеціанці, просять помилування іспанці, німці віддають мені те, що я хочу... Весь світ тремтить передо мною» [8, С. 141].

Своєрідною  відповіддю турецькому султану на початку XVII ст. стали декілька вкрай сміливих козацьких морських походів, що сколихнули Турецьку імперію та рознесли славу про козаків на всю Європу. Вже 1606 р. запорожці взяли турецьку фортецю Варна, яка до того вважалася неприступною. Розлючений султан наказав перегородити Дніпро біля острова Тавані залізним ланцюгом між двома фортецями - Кіза-Керменом та Аслан-Керменом, щоб заблокувати рух козаків. Посередині Дніпра було залишено лише «браму», площа довкола неї прострілювалася з гармат із фортечних мурів. Проте навіть такі перешкоди не зупинили козаків. Вони або хитрістю проникали через браму, або тягнули волоком свої чайки (від 25 до 60 км) і все ж знаходили спосіб потрапити в Чорне море, де були нестримними [8, С. 140].

У 1608 р. запорожці  захопили хитрістю Перекоп, 1609 р. напали на придунайські турецькі фортеці Ізмаїл, Кілію, Білгород та ін. Перепливши Чорне море, 1614 р. козаки висадилися на турецькому узбережжі Малої Азії та зруйнували Синоп і Трапезунд. Навесні 1615 р. запорожці з’явилися під мурами турецької столиці - Константинополя. Спаливши портові споруди, вони повернули в море. Нарешті, 1616 р. козаки під проводом Сагайдачного здійснили похід на Крим, під час якого здобули і спалили головний невільничий ринок регіону Кафу та визволили полонених.

Активна протидія туркам і татарам з боку запорожців сприяла руйнуванню Турецької імперії, визволенню підкорених нею народів, блокувала та стримувала розгортання турецько-татарської агресії вглиб українських земель, захищала національний генофонд. Водночас слід диференційовано підходити до оцінки того чи іншого походу. Далеко не кожен з них мав характер відплатної або ж упереджувальної акції чи був глибоко умотивований благородними намірами - війною за віру, потребою визволити побратимів тощо. Оскільки Запорожжя не мало міцної економічної основи, частина козацьких походів носила утилітарний характер і зводилася до пограбування турецьких берегів. Отже, феномен козацтва не є ідеальним, але цілком очевидно, що його різновмотивовані дії об’єктивно відігравали прогресивну роль, гальмуючи татарсько-турецьку експансію, зменшуючи її масштаби та інтенсивність.

Особливо виявило  себе козацтво як впливовий чинник міжнародного життя під час Хотинської війни. Перемігши польські війська 1620 р. під Цецорою, Туреччина вирішила остаточно зруйнувати польську державу. З цією метою було організовано грандіозний похід, у якому задіяно понад 150 тис. осіб, багато артилерії, навіть чотири бойові слони. На чолі цієї воєнної експедиції виступив сам султан. Проти турецької армади Річ Посполита могла виставити 30 - 40 тис. польських вояків [8, С. 142]. І хоча багато хто з тодішньої польської еліти поділяв позиції гетьмана С. Жолкевського, який казав: «Не хочу я з Грицями воювати, нехай ідуть до ріллі або свині пасти» [18, C. 8], - все ж польський уряд був змушений звернутися до козаків по допомогу. Козаки, чудово розуміючи, що султан не зупинить агресії і за Польщею настане черга України, до того ж, враховуючи, що польський уряд пообіцяв їм платню в поході, а також поступки в релігійному питанні, погоджуються взяти участь у боротьбі проти турків. У вирішальній битві під Хотином поряд з 35-тисячним польським військом стояло 40-тисячне козацьке під проводом Сагайдачного.

Бойові дії  тривали понад місяць. Втративши  майже 80 тис. осіб, турки так і  не змогли здобути перемоги і в  жовтні 1621 р. змушені були піти на укладення миру з поляками. Проте, відігравши вирішальну роль у Хотинській війні, козаки від цього ж і постраждали, оскільки їх «союзники» поляки за умовами підписаного договору брали на себе зобов’язання заборонити козакам судноплавство по Дніпру і не допустити їхніх походів до турецьких берегів [31, С. 382].

Про активний вихід  козаків наприкінці XVI - початок XVII ст. на міжнародну арену свідчить їхнє залучення до боротьби за престол Молдавії, Росії та інших країн. У ході цих баталій вони здобувають не тільки військовий, а й політичний досвід, розширюють своє світобачення, стають спроможними розв’язувати державні проблеми і тому інколи навіть виступають самостійно. Зокрема, 1577 р. після загибелі молдавського господаря Івоні козацький ватажок Іван Підкова оголосив себе братом убитого і розпочав боротьбу за молдавський престол. Уже у вересні запорожці захопили столицю Молдавії - Ясси, але надовго втримати міста не змогли. Під тиском турків Підкова змушений був відступати на Запорожжя, проте в дорозі був по-зрадницьки схоплений поляками і страчений на вимогу турецького султана у Львові. Ця невдача не відбила бажання в козаків поборотися за молдавський престол. Вже навесні 1578 р. двохтисячне козацьке військо рушило до Молдавії, а в червні сюди прибув ще один козацький загін з новими претендентами на господарський престол - Олександром і Петром.

У XVII ст. козацтво активно втручається у внутрішні  справи Московської держави. Спочатку протягом 1604 - 1605 pp. запорожці беруть участь у поході Лжедмитрія І на Москву. Незабаром чимало козаків приєднуються до загонів другого російського самозванця - Лжедмитрія II (1607 - 1610). У 1618 р. П. Сагайдачний з 20-тисячним козацьким військом вирушив на Москву з метою визволення з Тушинської облоги королевича Владислава. Підтримка козаків дала змогу Речі Посполитій укласти вигідне для неї Деулінське перемир´я з Московською державою (польськими ставали Смоленськ, Чернігів та Сіверщина). Козаки ж знову були ошукані: реєстр скоротився більш як утричі, козацьку старшину мав призначати король, до того ж у черговий раз почала діяти заборона виходити козакам у Чорне море.

Сміливі походи козацтва проти турків та татар, віртуозна  військова майстерність сприяли  зростанню його авторитету та популярності на міжнародній арені. В Італії, Німеччині, Франції та Англії у цей час виходить понад десяток творів, присвячених військовому мистецтву запорожців. Високо цінував козаків персидський шах: «Ви не знаєте, що це за народ, ви не знаєте, які хоробрі ці люди і як добре треба з ними обходитися. Вони - ті, що домінують на Чорному морі» [8, С. 145].