История возникновения украинского козачества

Предметом дослідження є генезис українського козацтва XV– XVII ст.

Мета  дослідження – всебічне вивчення та ґрунтовний аналіз виникнення та становлення українського козацтва.

Завдання: визначити передумови та причини виникнення соціальної верстви – козацтва; висвітлити генезис структури українського козацтва починаючи з XV і до другої половини XVIІ ст.; дослідити виникнення Запорозької Січі, реєстрового козацтва, як основних етапів еволюції козацької верстви; проаналізувати соціальне обличчя козацтва, його чисельність, особовий та етнічний склад.

Географічні межі дослідження – територія Запорізької Січі та тогочасні українські землі.

Хронологічні  межі дослідження - XV – середина XVII ст. Нижня межа – виникнення козацтва. Верхня межа – становлення козацтва як окремого стану до національно-визвольної війни українського народу.

Особистий внесок – комплексно розглянуто питання виникнення українського козацтва.

Методичний  апарат дослідження – при дослідженні теми курсової роботи було використано принцип історизму, об’єктивності та системності. Також до вивчення даної проблематики було залучено загальнонаукові (логічний та систематизації), спеціально-історичні (історично-порівняльний, проблемно-хронологічний) методи. Це дало можливість провести дослідження із різних ракурсів – історичного та культурного.

Джерельна база роботи. Походи в благодатні степи, хоча й небезпечні через наявність войовничих кочівників, очевидно, мали місце ще до створення єдиної Руської держави. Згадки про них у княжі часи знайшли відображення на сторінках літописних хронік. Тому не випадково, що вже в період описової історіографії XVІ – XVIІI ст., з’явилась ціла низка різноманітних версій генези козацтва.

Вивчення свідчень іноземців про причини виникнення українського козацтва, його побут, звичаї є важливою ланкою у вивченні історії України. У дослідженні історії україно-польсько-італійських зв’язків козацької доби одне з найпочесніших місць належить хроністу Олександру Гваньїні [25, С. 152-156]. Перебуваючи 50 років у Речі Посполитій, він багато бачив і чув того, що було гідним пам’яті нащадків.

Двічі з дипломатичною  місією побував у Москві посол  австрійського імператора Сигізмунд  Герберштейн. У 1549 р. він видав у  Відні свої «Записки про Московію», де згадує українських козаків, яких називає «черкесами», їхнього «старшого» Остапа Дашкевича [16, С. 36].

У 1550 р. українськими землями подорожував литовець Михайло  Литвин, який залишив вельми цікаві відомості й описи. За його словами, над Дніпром у містах і селах живе багато народу, хороброго і вправного, а тому «у цій країні дуже легко набирають добрих воїнів». Він звернув увагу і на напади татар [32, С. 50].

Жан де Люк, чернець  домініканського ордену, біля 1625 р. подорожував Кримом, і залишив свої спогади про козаків, написані італійською та латинською мовами. Уперше ці записи були видані французькою мовою в перекладі Мельхіседека біля 1663-1672 рр. [24, С. 37].

Надзвичайно велике значення має знаменита книга  про Україну французького інженера Гійома Левассера де Боплана «Опис України». Про козаків Л. Боплан пише, що вони хоробрі, загартовані у боротьбі, завжди готові по першому наказу виступити в поле. Під час плавання козаки зовсім не п’ють горілки. Козаки страшенно люблять свободу [1, С. 32].

Основоположником  автохтонної теорії генези українського козацтва вважають польського хроніста Марціна Бельського та французького дворянина Гійома Левассера де Боплана. Подальший розвиток вони знайшли  в літописі Самійла Величка[3], а саме – обґрунтування походження козаків з місцевої української людності.

Літопис Григорія Грабянки - про зачатки переіменування на козаків та звідки їхня назва походить, від якого племені та роду, а водночас коротко і про найдавніші події, з ними пов'язані. Розповідь про битви козацькі, про козацьку зброю та харч [2].

Пписемні джерела («Літопис Самовидця» [4], Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки [2] і т.д.), переконливо свідчать про постійне проживання серед тюркомовних кочівників у пониззі Дніпра, Південного Бугу, Дністра, та Дунаю слов’янського населення протягом Х – ХІІІ ст. Вперше згадує бродників «Руський літопис» у зв’язку з князівськими усобицями чернігівського Святослава Ольговича та київського Ізяслава Мстиславича в 1147р. Візантійський історик Нікіта Хоніта писав про допомогу бродників болгарам, які прагнули здобути незалежність від Константинополя (1186р.).

Проте наявні джерела  дають підставу стверджувати, що лише з другої половини XV ст. охоронці південного прикордоння й уходники-промисловці  дістали назву козаків.

При цьому вони не виходили за межі своєї становості, не звільнялися від пов'язаних з  нею обов'язків. За свідченням М. Бєльського у 30– 40-х рр. XVI ст. Січ існувала на о. Томаківка.

У 1489 р. вперше згадується в письмових джерелах про українських козаків у "Польській хроніці" М. Бєльських, в якій говориться про похід Яна Ольбрахта, сина польського короля Казимира IV, проти татар у Східне Поділля, провідниками в якому були козаки. У 1492 р. у листі великого литовського князя Олександра до кримського хана Манглі– Гирея говориться про козаків, які під Тягинею (сучасні Бендери у Молдові) розбили турецький корабель. Тобто у 80 – 90ті роки XV ст. українське козацтво вже існувало.

При цьому вони не виходили за межі своєї становості, не звільнялися від пов'язаних з нею обов'язків. За свідченням М. Бєльського у 30– 40-х рр. XVI ст. Січ існувала на о. Томаківка [14, С. 714].

Структура курсової роботи: курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури та додатків. Список налічує 42 Може не 42, а 41???? найменування. Обсяг основного тексту роботи складає 44 сторінки.

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1 ВИНИКНЕННЯ ТА СТАНОВЛЕННЯ КОЗАЦТВА В УКРАЇНІ

 

1.1 Історичні  передумови та причини виникнення  козацтва

 

Зрозуміти будь-яке історичне явище глибоко і всебічно можна лише через звернення до його коренів. Важливо окреслити, хоча б наближено, хронологічні рамки, в межах яких останні простежуються.

Слово "козак" (Див. Додаток А) походить з тюркської мови і означає – «вільна», «озброєна» людина, «шукач пригод», «бурлака». Водночас цей термін застосовується для означення прикордонника, вправного вершника, найманого воїна, степового розбійника, добичника тощо.

Виникнення  українського козацтва – це історично-об’єктивний  процес. Причиною появи  такого процесу стало:

• наявність величезного масиву вільних земель степової зони (Дикого Поля), з багатими природними ресурсами, що потребувало заселення і господарського освоєння;
• погіршення становища українського народу, що обумовлювало втечі селян і міської бідноти на окраїни Польсько-Литовської держави в пошуках кращої долі. Також туди їхали авантюристи, злодії, шукачі пригод та ін;
• умови існування, оскільки постійною була загроза нападів татар, обумовлювали потребу до появи у козацтва військової організації [39, С. 93].

Початки козацтва простежуються у XV ст., коли на вільні прикордонні землі Польсько-Литовської держави приходили найбільш сміливі  і відчайдушні люди, яких самі умови  життя примушували до військової організації. Публіка була різноманітна – від селянина втікача до магната – шукача пригод. Представлені були різні національності, але більшість становили українці. Селилися козаки понад Дніпром, у верхів’ях Південного Бугу та їх численних притоках. Важливим регіоном формування українського козацтва стали міста Канів і Черкаси. У Росії козаків тривалий час називали черкасами. Козацький устрій був демократичним. Об’єднувалися козаки в громади, всі питання вирішували на радах, де обирали отаманів та іншу старшину. Займалися козаки хто чим міг, по різному здобували засоби для життя, а саме, мали власне господарство, займалися землеробством, скотарством, різними промислами, ремеслами, торгівлею, або тільки військовою справою, також наймалися, займалися здобичництвом та ін.

До середини XVI ст. козацтво не представляло собою окремої організованої соціальної групи, але вже в першій половині цього ж століття почали з’являтися перші ватажки та організатори українського козацтва, нерідко ними виступали державні урядовці, старости. Вони організовували оборону південного прикордоння від татар, а козаки в цьому регіоні були реальною військовою силою. Серед цих урядовців і старост найбільш відомими були: Євстафій Дашкевич, Прецлав Лянцкоронський, Бернард Претвич та ін. [38, C. 94]

Отже, різноманітні суспільні процеси мали безпосередній вплив на джерела формування козацтва. Необхідність відсічі татарської агресії в першій половині XVI ст. зумовило створення литовським урядом контингенту військово-службової людності на південному прикордонні. Таким чином, до козакування прилучалися старостинські й магнатські служебники і самі представники місцевої адміністрації. Уходництво покликало на широкі степові простори велику хвилю людей, мало пов'язаних з безпосереднім матеріальним виробництвом, переважно вихідців із міст та містечок. Хоча, цілком імовірно, що козацьким промислом займалися й окремі селяни, які на той час були особисто вільними.

Поглиблення суспільного  поділу праці та розвиток товарно-грошових відносин у першій половині XVI ст. супроводжувалися консолідацією привілейованих верств, що проявлялося в ліквідації численних ступенів феодальної ієрархії. В результаті переважна більшість українського боярства південних областей склала нову хвилю формування козацтва. Польська експансія і посилення соціального та національно-релігійного гноблення в кінці XVI - першій половині XVII ст. привели до покозачення широких верств селянства та міщанства, частина яких здобула козацькі права. Ряди козацтва поповнювалися також представниками шляхти як українського, так і польського походження [40, С. 30].

Основи формування станових ознак українського козацтва закладалися  шляхом залучення запорожців на державну службу з 60-х років XVI ст. Водночас генези козацьких прав зумовлювалася історичним досвідом, спиралася на певні традиції суспільного життя. Звільнення від феодальних податків та повинностей і право на володіння маєтностями за відбування військової служби мало українське середньовічне лицарство – боярство. На відміну від останнього, козаки одержували за державну службу, насамперед, платню грошима і сукном.

До середини XVII ст. зустрічалися лише поодинокі випадки надання  землі реєстровим. Разом з тим, фактичне землеволодіння стало економічним  підґрунтям козацького стану. Власне судочинство  було привілеєм шляхти, як і особливе адміністративне підпорядкування. Зародження цих елементів у життєдіяльності козацтва відноситься до створення реєстрового війська. Управління козацтвом, включаючи й виконання судових функцій, закріплювалося за старшим Війська Запорозького.

Згодом з'явилася посада військового судді, який у своїй діяльності спирався на козацьке право, вироблене в січовій громаді. За відсутності в Україні державності, засиллі магнатів і шляхти у суспільному житті козацтво було повністю позбавлене політичних прав. Переслідуючи амбіційні зовнішньополітичні плани, польські власті змушені були йти на компроміс із козаками при веденні військових кампаній [13, С. 21].

 

1.2. Запорозька Січ як центр організації козацтва

 

Право на політичну діяльність козацтво здобуло шаблею лише в середині XVII ст., створивши власну державу. Вагомим чинником зростання чисельності козацтва з другої половини XVI ст. стала Запорозька Січ як форпост боротьби проти татарської агресії, а згодом – центр визвольного руху в Україні [38, С. 204].

З середини XVI ст., з появою Запорозької Січі (Див. Додаток Б) і формуванням козацтва як окремого стану феодального суспільства, організація козацтва перейшла на якісно новий рівень розвитку.

До утворення Запорозької  Січі спричинив комплекс причин. Одним  з видів діяльності козацтва було уходництво – сезонні походи в місця постійних промислів (уходів) в Дикому Полі з метою здобуття засобів до існування. Це об’єктивно сприяло господарському засвоєнню і вивченню більш глибших районів Дикого Поля. Козаки відбували з місць постійного перебування (Канів, Черкаси) навесні, об’єднувались у загони на чолі з отаманом і їхали в степи до осені, де й займались мисливством, рибальством, випасом худоби і коней, видобутком солі та ін. Вже з початку XVI ст. осередком уходів стало Запоріжжя, особливо полюбляли козаки район Дніпрових порогів, від р. Самари до о. Хортиця і район Великого Лугу, береги Дніпра нижче порогів. Самі козаки говорили: "Січ – мати, Великий Луг – батько"[37, C. 164] З часом уходництво переросло в постійну колонізацію Дикого Поля. В місцях уходів з’являються укріплені зимівники, городки – "січі" (засіка, сікти). Поступово в козаків сформувалося усвідомлення потреби в об’єднанні своїх сил і створенні єдиного центру, щоб міцно взяти під контроль засвоєні землі. Так повинна була виникнути Запорозька Січ, але коли саме це сталося, точно невідомо [40, С. 53].

За свідченням "Польської  хроніки" Бєльських у 30 – 40-х рр. XVI ст. Січ існувала на о. Томаківка. Перша ж достовірно відома Січ  існувала у 1553– 1557 рр. на о. Мала Хортиця, засновником якої був Дмитро Вишневецький (Байда) із знатного магнатського роду, князь, був державним урядовцем, але покозачився. Всього відомо 8 запорозьких січей: Хортицька (1553 – 1557 рр.), Томаківська (1560 ті 1593 рр.), Базавлуцька (1593 – 1638 рр.), Микитинська (1638 – 1652 рр.), Чортомлицька (1652 – 1709 рр.), Кам’янська і Олешківська (1709 – 1734 рр.), Нова (Підпільненська) (1734 – 1775 рр.). П`ять з цих січей знаходилися на території Дніпропетровської області [19, С. 22].