История возникновения украинского козачества

Що собою представляв устрій Запорозької Січі? Січ була фортецею, всередині якої – майдан, площа для проведення ради, церква, стовп для покарань, а навколо – великі хати – курені, будинки для старшини, канцелярії, арсеналу, різні майстерні та ін. Всі козаки, що належали до Запорозької Січі, були приписані до куренів, очолюваними курінними отаманами. Традиційно на Січі було 38 куренів.

В основу організації Запорозької  Січі були покладені широкі демократичні засади. Всі посади на Січі були виборними  на один рік, обирали на Різдво на козацькій військовій раді, якій належала вища влада на Січі. Вищу виконавчу владу на Січі мав кошовий отаман, разом з яким обирали військову старшину: суддю, писаря, осавула, які й становили уряд Січі, до них належали і курінні отамани. Вибирали також і іншу старшину, яка при військовій старшині виконувала допоміжні функції: довбиша, піддовбиша (бив у військові литаври, був при виконанні судових вироків, забезпечував сплату податків, стягнення мита з торгівлі); пушкаря, підпушкаря, гармаша (відповідали за артилерію, здійснювали нагляд за військовою в’язницею); товмача (перекладач, військова розвідка); кантаржія (охоронець мір та ваг, єдиних для торговців на всій Січі); шафарів (збирачі мита (перевізного) з купців за переправу через Дніпро); булавничого, бунчукового, хорунжого (прапороносець), пірначного; чаушів (посли); підосавулія, підписарія, канцеляристів та ін.

Була ще й похідна і  паланкова старшина. Похідну становив полковник (сердюк), осавул, писар. Полк складався з 500 козаків, полки об’єднувалися у військову команду, 10 козаків мали 1 віз. Паланкова старшина була представлена полковником, осавулом, писарем та їх помічниками: хорунжим, підосавулом, підписарем [19, С. 24].

Під контролем Січі перебувала значна територія степу. Землі Війська Запорозького поділялися на адміністративно-територіальні одиниці – паланки. Спочатку їх було 5, потім стало 8. Щорічно місця промислів (уходи) поділялися між куренями. Чисельність козаків не була постійною, в різні часи коливалася від 3-5 до 15-20 тисяч [9, С. 337]. Основна маса козаків жила на "уходах" – хуторами, зимівниками, слободами. Серед козаків не було рівності, були заможні і голота. Вони всі разом збиралися на ради, вибирали старшину. Січ мала широко розвинену систему прикордонних форпостів (50 козаків) із системою попередження про наближення ворога за допомогою вогненно-димової сигналізації (фігури). Козацькі загони охороняли суходільні і водні шляхи, перевози через річки. Січ мала зовнішньополітичні зв’язки з Кримом, Росією, донськими козаками, Австрією, Молдовою, Польщею, Туреччиною, Венецією та ін. Січ мала й символи влади – клейноди: булаву, бунчук, печатку(Див. Додаток В).

Тобто у Січі був уряд, адміністрація, адміністративний поділ території, кордони, прикордонна  служба, податкова система, армія, військовий флот, закони, звичаєве козацьке право, зовнішньополітичні зв’язки, тобто важливі елементи, ознаки державності. Сама ж Запорозька Січ, як організація військово-політичного характеру, виконувала і функції державного утворення. По суті, Запорозька Січ була зародком нової української державності.

Запорозька  громада поповнювалася вихідцями  з різних соціальних верств української  людності та представників інших  народів. Адекватним її відображенням  постало й реєстрове військо, що перебувало на державній службі. Переважну більшість у перші десятиріччя існування Війська Запорозького становили українці, хоча серед них були й вихідці з Білорусі, Криму та Московії, про що яскраво свідчить реєстр 1581 р. [9, С. 337]. Розширення козацьких рядів супроводжувалося зародженням родинних династій майбутньої суспільної еліти – Байбузів, Волевачів, Гирь, Голубів, Гордієнків, Дорошенків, Кулаг, Сулим, Федоровичів, Хмельницьких. На основі даних демографічних досліджень можна стверджувати, що перед Національно-визвольною війною кожний четвертий мешканець Центральної України належав до козацтва. В процесі його генези реально постало два прошарки: старшина і рядові козаки, їхнє матеріальне, а відповідно й суспільне становище помітно різнилися.

Козацька верхівка походила, як правило, з бояр та шляхти, що вплинуло на формування рис її соціального обличчя. До рядового козацтва, основним джерелом прибутків якого було лицарське ремесло, входили не лише нереєстрові, а й городові, приватні козаки, більшість із тих, що перебували на королівській службі [34, С. 170].

Отже, протягом ХІ – ХVІ ст. в суспільстві формується нова соціальна верства – козацтво, яка виникла як опозиція,  виклик існуючій системі, нова еліта, що небезпідставно претендувала на роль політичного лідера і владу. Ґрунтом для формування козацтва стали існування великого масиву вільних земель, накопичений у попередній період досвід їх освоєння, природне прагнення людей до самозбереження, самоствердження і самореалізації.

1.3. Утворення  козацького реєстру

Перші згадки про козацтво датуються ХІІІ ст., проте як нова соціальна верства суспільної ієрархії воно формується водночас за шляхтою ХV – ХVІ ст. Фактично майже до кінця ХVІ ст. термін «козацтво» фіксував не соціальний статус, а спосіб життя, рід занять. У 1572 р. король Сигізмунд ІІ Август видав універсал про утворення найманого козацького формування. 300 козаків було прийнято на державну службу, записано у реєстр (список) і отримало правовий статус регулярного війська. І хоча ця дія мала на меті розкол козацтва, намагання використати частину його сил в інтересах польської держави, все ж вона започаткувала два важливі суспільні процеси: а) утворення реєстрових збройних формувань;

б) легітимізацію  козацького стану – юридичне визначення прав, привілеїв та обов’язків козацтва як соціальної верстви.

Утворений Сигізмундом  ІІ Августом загін незабаром був  розформований. Лише 1578 р. уряд Речі Посполитої у зв’язку з поразкою в Лівонській війні та активізацією низового козацтва був змушений повернутися до ідеї відновлення реєстрових формувань. Король Стефан Баторій вписав до реєстру 500 козаків, які за свою службу звільнялися від податків, одержували землю на правах рангового володіння, військово-адміністративну незалежність від місцевої влади, судовий імунітет. Основними завданнями реєстровців були охорона кордонів та контроль за нереєстровими козаками [11, С. 189].

З часом кількість  реєстрових козаків зростала: у 1590 р. їх налічувало 1 тис. осіб, 1625 р. – 6 тис., а 1631 р. – вже 8 тис. [12, С. 195]. Організаційно реєстрове (городове) козацтво 1625 р. мало шість полків – Білоцерківський, Канівський, Черкаський, Корсунський, Переяславський, Чигиринський. Серйозним ударом по реєстровцях і по всій козацькій верстві була «Ординація війська Запорозького реєстрового» (1638р.), яка зменшила кількість реєстрового війська і обмежила привілеї та права козацтва.

На початку  ХVІІ козацтво як соціальна верства не було однорідним : реєстрове (городове) козацтво – заможні, привілейовані козаки, які перебували на державній службі в Речі Посполитій; запорозьке (низове) козацтво – козаки, які проживали в пониззі Дніпра в межах військово – політичної організації Запорозька Січ; нереєстрове козацтво, яке виникло внаслідок самовільного «покозачення» і, не маючи офіційно визначеного статусу, вело козацький спосіб життя у прикордонних районах. Проте , незважаючи на неоднорідність, козацтво вже мало свою соціальну нішу, власне місце в становій ієрархії Речі Посполитої [11, С. 195].

Таким чином, козацтво еволюціонувало від невеликих ватаг бездомних неосілих елементів до юридично оформленого стану феодального суспільства, з чіткими організаційними формами. Поступово наприкінці XVI– першій половині XVII ст. козацтво займає провідне місце в українському суспільстві, беручи активну участь в розв’язанні найболючіших проблем національного життя. Козаки стали політичним провідником українського народу, становлячи його політичну еліту.

1.4 Витоки козацького права

Будь-яка людська  спільнота, як і суспільство в  цілому, вимагає внутрішньої організації, відповідних правил людських стосунків. Їх регулювання здійснюється за допомогою певної системи соціальних норм або ж права. Для середньовічного українського суспільства характерною була наявність поряд з кодифікованим звичаєвого права, яке ґрунтувалося на основі усних усталених звичаїв та норм.

Навіть у  кодексі XVIII ст. "Права, за якими судиться малоросійський народ», звичай визнавався як джерело права. Звичаєве право стало також запорукою існування далеких від державних інституцій козацьких громад. Військовий характер лицарського ремесла зумовлював створення специфічних норм взаємовідносин у середовищі січового товариства

Ґенеза козацького права належить до тих давніх часів, коли перебування у небезпечних  умовах степу, незважаючи на відмінність  походження і характеру, змушувало козаків об’єднуватися у згуртоване товариство з притаманними йому певними звичаями і традиціями. Дії, що потребували спільних зусиль, породжували виникнення аналогічних явищ: зібрання громади, обрання ватажка, поділ здобичі тощо. Їх повторюваність приводила до появи звичаю діяти відповідним чином за схожих обставин. Найзручніші правила поведінки визнавалися серед козаків загальноприйнятними за принципом звичаєвого права. На думку О. М. Лазаревського, козацьке право і судочинство вироблялося самим життям, природними потребами людей без всіляких штучних регламентацій [22, С. 189].

Звичаєві норми, як риси козацького право почуття, слугували  уладнанню наявних суперечок  або ж вирішенню питань, викликаних тими чи іншими вчинками. Причому, вирішувати їх потрібно було як з принципового боку, так і стосовно конкретного випадку. Головним критерієм схвалення нових звичаїв і традицій визнавалася їхня практична значимість для забезпечення кінцевого результату козацьких змагань. Розвиток запорозької вольниці привів до трансформації цих традицій у конкретні поняття. Вони й стали основою козацького права.

Важливим фактором його ґенези було існування Запорозької  Січі. Порядок і форма кошового управління, зокрема правосуддя, визначалися  військовими традиціями, які передавалися з покоління в покоління. Січ давала козакам свободу, розкривала широкий простір для здійснення подвигів і здобуття слави. З іншого боку, вступ до січового товариства передбачав взяття козаком на себе певного кола обов’язків.

Складно простежити етапи становлення козацького права, оскільки за формою воно було дуже консервативним. Цілком очевидним є лише той факт, що воно формувалося на основі звичаєвого права, пристосованого до умов життя січової громади. Норми військового права, адже запорожці були насамперед воїнами, виявлялися у формі звичаїв: проведення козацької ради, прийняття до товариства нових осіб, організація експедицій тощо. Очевидно, це дало підставу Д. І. Яворницькому стверджувати, що "писаних законів від запорожців годі було сподіватися передусім тому, що громада козаків мала позаду надто коротке минуле, щоб виробити ті чи інші закони, систематизувати їх і викласти на папері; а також тому, що все історичне життя запорозьких козаків було сповнене майже безнастанними війнами, які не дозволяли їм надто зупинятися на влаштуванні внутрішнього ладу свого життя" [40, С.165]. Разом з тим, дане положення може послужити яскравою характеристикою лише раннього етапу розвитку січової громади, коли запорожці основну увагу приділяли військовій справі.

Безумовно, писаних  норм військового права не існувало, як не мислилися вони втіленими у  закінчені положення і логічні  поняття. Тому й немає відшліфованих  думок, характерних для офіційного законодавства. Козацьке право розкривалося на прикладах його вживання в процесі самої правотворчості, зокрема, в окремих рішеннях зібрань. Пізнання правових норм відбувалося найчастіше при покаранні за скоєні злочини. Найтяжчими серед них вважалися зрада, порушення військової дисципліни і посягання на січове майно, що каралися розстрілом, повішенням на гаку, втопленням тощо. Найстрашнішим покаранням вважалося закопування злочинця живцем у землю за вбивство свого товариша: вбивцю клали живим до ями разом із убитим і обох засипали землею. Таким чином, громада захищалася від злочинців, які посягали на основи січової організації і своїми діями підривали традиції, що забезпечували самостійне існування Січі, або ж могли внести хаос у відносини в коші. За таких умов покарання мали якнайточніше відповідати ухваленим січовою громадою правничим нормам. Ухиляння від них розглядалося як порушення і відповідно каралося. Застосування суворого покарання змушувало козаків утримуватися від порушення правопорядку [22, С. 209].

Незважаючи  на самобутність Запорозької Січі, її віддаленість від державних інституцій, на ґенезу козацького права, безумовно, впливало литовське законодавство. Адже більшість прибулих на Запорожжя раніше проживали на землях, де домінувало литовське право, що не могло не позначитися на правових уявленнях січової громади. Так, положення 1, 10 і 12 артикулів тринадцятого розділу Першого Литовського Статуту 1529 p. про покарання на смерть за кримінальний злочин застосовувалися і в практиці запорозького суду. Це не випадково, адже в основу законодавства Великого князівства Литовського було покладено й норми українського звичаєвого права. Сувора військова дисципліна січової громади впливала на формування свідомості і поведінку козаків. Тривалий час вони намагалися ігнорувати державні інстанції, спираючись лише на традиції звичаєвого права. Поступово в Запорозькій Січі викристалізувався тип людини, яка насамперед цінувала свободу і незалежність, на противагу кріпацьким порядкам, що утверджувалися на волостях. Зростання запорозької громади, її успіхи у боротьбі проти татарської агресії зумовили визнання українського козацтва самостійним фактором міжнародних відносин. Все це впливало на становлення українського козацтва як окремого соціального стану тогочасного суспільства, зростання його самосвідомості і правових уявлень.

Еволюція січової громади сприяла кристалізації козацького права. Однак якісно новий його рівень пов’язаний із вступом запорожців на державну службу. Відтоді почалося формування своєрідного синтезу норм військового права козацтва з офіційним, яке не встигало на той час охопити дану сферу суспільного життя.