Партизани Дніпровських плавень (1941-1944 рр.)

«Кравченка вели попереду зі зв'язаними руками. Очевидно, німці розраховували, що по своєму командиру стріляти не будуть. А він своїм кричав, мовляв,«стріляйте, не бійтесь». Вони й стріляли, але старалися його не зачепити. Бій у них тривав цілий день, бо вночі німці воювати боялись»

«Те, що в загоні не всі знали, як його звати, це правда. Хоч я за прізвищами знала майже всіх. Мене тоді разом з іще однією дівчиною, Галею Піщенко закріпили за санчастиною. Разом з нами медичною частиною опікувався Литвиненко, він учився на лікаря, та Іван Савович Іваненко., він був ветеринаром. Медикаментами нас постачав Лапинський та Кохановська.

Так ось мені, крім медичних справ, дали завдання вести медичний облік. Для кожного, хто вступав загін(загін носив ім'я Йосифа Сталіна), ми писали текст присяги, тож, тих, хто приходив у загін спочатку перевіряли. А вже потім, в партизани всіх приймали урочисто, по усім правилам. Оскільки ми писали тексти присяги, то знали багатьох.»

«Після того, як наші партизани знищили машину з німцями, що переїхала на поромі в плавні, з неї витягнули акумулятор. Про те, що німці заїхали в плавні, нам повідомила наша розвідка. Треба сказати, що розвідка у нас була налагоджена добре і швидко повідомляла про переміщення німців. Свої люди були, як у плавнях, так і на «суші». Так ось, один з наших, молодий хлопець Василь Нестройний до цього зібрав радіоприймач. Але без електрики він працювати не міг. Та з цим акумулятором наш радіоприймач і запрацював. І ми тоді вже стали «не сліпі», адже могли дізнаватися, де йде фронт, де знаходяться наші війська та багато іншого».

«Німці тривалий час намагалися побудувати дорогу через плавні, оскільки на той момент відчували, що їм загрожує оточення. У випадку оточення єдиний шлях до відступу, якраз і лежав через плавні. А наші їм цю дорогу будувати заважали, бо знищували цих саперів і побудовані ділянки дороги. В результаті, дорогу німцям так і не вдалося побудувати».

«Це був грудень. Дерева всі вже стояли голі. Нас дійсно оточували німці, якісь «козаки» зі своїх коней, здавалося, ніколи не злазили. Потім на нас налетів цей літак,«Рама». Він спочатку обстріляв кухню, яку засік по диму. Там відразу з'явилися поранені. Пам'ятаю, що з нашої групи в руку поранили Бокія, а одному з братів Крисенко кулеметною чергою перебило обидві ноги. Інших поранених я не знала, адже після об'єднання загонів з'явилося багато нових людей. Командував на той момент нами Тищенко. Пам'ятаю, що під час цього авіа нальоту він нам усім кричав, аби ми залягали і не підставлялися на кулі. Коли нам повідомили, що ми оточені, то було вирішено йти на прорив кільця. Пам'ятаю, що поранених (того ж Крисенка) повантажили на підводу. З пораненими пішов і Злобинець, який в тому бою навіть участі не брав. Літак обстрілював нас цілий день і не давав навіть дихнути і голови підняти. На прорив кільця ми пішли саме в той момент, коли літак полетів на дозаправку».

«Коли ми підійшли до галявини, нас зустрів вогонь броньовиків. Їхні снайпера повилазили на дерева і почали нас звідти обстрілювати. Але наші з відповіддю не забарилися і пострілами їх з цих дерев «познімали». Так само наші стрільці «зсаджували» калмиків та козаків з коней, адже вершники були високою і помітною мішенню, на відміну від інших, які стріляли лежачи на землі.на прорив ми бігли всі, стріляли, кричали хто - «За Родину!», хто - «За партію!». Я тоді вистріляла всі патрони за тачанку з кулеметом прямо до нас. Хлопці відразу розвернули кулемет і почали обстрілювати німців з кулемета. Ось так ми і прорвали кільце».

«Після бою було дуже багато вбитих, як їхніх, так і наших. Вони своїх загиблих намагалися вивезти вдень, а наші - вночі. Багато наших просто розбіглося, адже більшість не знала цих плавнів і куди йти. Добре орієнтуватися могли тільки місцеві. Багато партизан збиралися невеликими групами і блукали цими плавнями. В одній з таких груп опинилася і я. Фактично, весь грудень і частину січня німці та калмики прочісували плавні, шукали вцілілих. Зима, холодно. Ніякого укриття не було. Щастило, коли знаходили дерева з великими дуплами, в яких можна було спати. Ховалися від літаків, падаючи на землю. Залишилося нас тоді четверо, я не пам'ятаю, як загубилася Аня Піщенко. Один з наших знав, де знаходилася центральна дорога. Коли ми до неї підійшли, то побачили двох вершників. У одного з наших була гвинтівка. У мене був револьвер, але без патронів. Ми зачаїлися, бо розуміли, що якщо нас побачать - то все... А ось цей наший з гвинтівкою, каже, що не витримає. Говорить: « Я хоч одного з цих гадів вб'ю». І уявляєте, він двічі вистрілив і обох цих вершників поклав (у них були такі червоні шапки, схожі на кубанки, можливо, з так званих «козаків»). Ми кинулися тікати подалі від цієї дороги, бо поряд могли бути інші вершники. Ми постійно шукали своїх. Якось наткнулися на копни сіна. Вперше за довгий час змогли виспатися в теплі. Ось так ми блукали більше місяця. Їжі практично не було. У молодого хлопця (1930 року народження) в баклажці від протигазу був натоплений овечий жир. Він його їв. Я ж не могла. Сама не розумію, як ці півтора місяця мені вдалося прожити фактично без їжі. Ми розуміли, що з планів треба вириватися. Якось наткнулися на колону наших людей, яких німці ганяли будувати дорогу. Непомітно ми змішалися з людьми в колоні. Я зустріла свою знайому Машу, яка в нашому селі бувала. Ось вона і забрала нас до себе додому. Так, я разом з іншими вибралася з плавнів».

Із спогадів М.Г. Петренко - одного з учасників партизанського загону. Спогади узяті Шевченко Тарасом Євгеновичем - журналістом газети «За Марганець».

«До війни я робив, на 5 шахті, а в 1941 році не зміг евакуюватися. Щоб не працювати на руднику, я перебрався в район нинішнього Ток - кар'єру, де став працювати пастухом. Було це у вересні 1943 року. Якось увечері, коли я вже загнав овець, чую їде машина. Я ж виглянув. Дивлюся, справді їде німецька машина, до неї метрів 30. Коли дивлюся на дорогу вийшов німецький офіцер. Машина зупинилася перед ним. Він підійшов до машини, відчинив двері й раптом в притул з автомата розстріляв водія та того, хто сидів з ним поряд. Як я потім дізнався, цим «німецьким офіцером» і був Макар Лукич Ткачов. Він постійно ходив у формі німецького офіцера. Можливо саме тому, машина з німцями перед ним і зупинилася. Коли Ткачов розстріляв тих, хто був у кабіні, з кущів партизани(їх було чоловік 5-6) почали стріляти по тим німцям, що були в кузові. Пам'ятаю, що один з німців встиг вискочити з кузова, заповз під машину і почав відстрілюватися з автомата. Перш, ніж його вбили, він встиг поранити одного з партизанів у живіт. Скільки усього німців було в машині - я не знаю. Пораненого партизана занесли до моєї землянки, де його почали перев'язувати. Розуміючи, що залишатися тут мені більше не можна, я пішов разом з партизанами в їх табір, який тоді знаходився між Покровським та Мар'янським».