Шпаргалка по "Истории Украины"

Основою економіки українських  земель й надалі залишалося сільське господарство, яке мало натуральний характер, тобто забезпечувало потреби передусім власника маєтку. Але поступово з'являються фільварки — феодальні господарства, які базувались, як і раніше, на примусовій праці селян, але вже значною мірою пов'язувалися з ринком. Окрім землеробства і тваринництва, у фільварках розвиваються різні ремесла — млинарське, риболовне, бджільницьке. Все це забезпечувало господарям фільварків значний прибуток.

Для міст 14-15 ст. також  були порою добробуту. Розвиваються міста — і державні, і ті, які перебували у приватному володінні. На початку 15 ст. найбільшим містом на Україні було м. Львів.(10 тис.) Щодо еснічного складу населення. Більшість населення складали еммігранти-німці, вірмени, греки, поляки.Так як велася політика полонізації було введено ряд обмежень для міщан-українців: їх було витіснено із установ і судів, також обмежили число укр, що  мали право жити у місті.

 Мешканці міст боролися за введення Магдебурзького права — виборного місцевого самоврядування, — з тим щоби вийти з-під влади феодала. Воно закріплювало права міських станів — купців, міщан, ремісників. Було юридичним виявом успіхів міського населення у боротьбі проти феодалів. Встановлювало порядок виборів і функції органів міського самоуправління, суду, купецьких об'єднань, цехів, регулювало питання торгівлі, опіки, спадкування, визначало покарання за різні види злочинів тощо. Воно узаконювало нерівність у правах, зважаючи на стать, походження, віросповідання. Магдебурзьке право прийшло на Руську землю разом з німецькими колоністами і вже князь Данило Романович та його наступники забезпечували їм привілей користуватися власним правом і мати власні судово-адміністративні інституції. Першими містами, що одержали магдебурзьке право, були Володимир-Волинський (1324), Сянік (1339), Львів (1356), Кам'янець-Подільський (1374), Стрий (1431), Луцьк (1432 - перше, 1497 - друге), Мукачево (1445), Рівне (1492), Київ (1494). На Лівобережній Україні першим магдебурзьке право отримало місто Переяслав-Хмельницький в 1585 році, а потім - Лубни в 1591 році.

Після 1654 року магдебурзьке право залишилося лише у деяких, т. зв. привілейованих містах. Фактично застосування права припинилося  після запровадження 1781 року «Установлення  про губернії» і створення  нової судової системи. Указом 1831 року Микола І скасував магдебурзьке право по всій Україні, крім Києва, де воно збереглося до 1835 р.

29 Соціально-класова структура українського суспільства у складі Речі Посполитої. Процес закріпачення селянства. Литовські статути.

В соціальній сфері українських  земель активно формувалися станова організація суспільства на підставі юридично визнаних прав, привілеїв та обов'язків.

На вершині соціальної ієрархії перебував військово-службовий  стан (шляхта), до якого належали представники з різних соціальних груп, що несли військову службу в князя і могли утримувати себе під час походів. Формування шляхти тривало від XIV до XVI ст.

Наступною ланкою шляхетської  ієрархії були пани. До цієї категорії  шляхти належали члени великокнязівської  ради (пани радні) та найзаможніші феодали, які у воєнні походи виїжджали не в складі повітової шляхти, а окремо зі своїми загонами під власними корогвами (пани-хоруговні). Князі та пани утворювали порівняно нечисленну елітну, аристократичну групу, яка була основою для формування верхівки державного апарату і підлягала тільки суду Великого князя.

Найнижчий щабель займала дрібна шляхта (зем'яни). Свій родовід ця верства, що налічувала тисячі родин, вела від колишніх вихідців із селян чи міщан, які за свою військову (боярську) службу одержали статус шляхти та земельні володіння. Верхівка зем'ян (бояр) володіла вотчинами, мала права приватної власності на землю, а решта володіла удільними землями. Отже, зем'яни за походженням та способом життя були найближчими до суспільних низів і становили проміжну ланку між селянством і аристократичною верхівкою військово-служилої верстви.

Важлива роль та особливе місце в  українському суспільстві належали духовенству, яке становило окрему суспільну верству населення. «Церковні  люди» не підлягали світському суду, в разі потреби їх судив суд єпископа. У польсько-литовську добу духовний стан був численний, до нього належала майже десята частина населення. У цілому духовенство поділялося на дві категорії: біле (парафіяльні священики, які не давали обітниці безшлюбності) і чорне (ченці, здебільшого високі духовні ієрархи).

Третім станом, що в XIV—XV ст. виділився  в окрему верству населення, стали  міщани. Ця верства не була однорідною. На вершині міської піраміди перебував  патриціат. Цей аристократичний  прошарок сформувався з найбагатших та найвпливовіших купців та промисловців. Середньою ланкою міщанства було бюргерство — цехові майстри та торгівці середньої заможності. Основу соціальної піраміди міста становило міське поспольство, або плебс (ремісники, дрібні торгівці та селяни).

Найнижчим прошарком соціальної піраміди було селянство, яке, так само як шляхта і міщанство, було неоднорідним. Залежно  від форм феодальної експлуатації, характеру повинностей його поділяють  на три групи:

1. Чиншові селяни, або данники,  які сплачували феодалам натуральну й грошову ренту (чинш). Данники — це особисто вільні та економічно незалежні селяни-общинники. У ході формування фільваркової системи сільського господарства ця категорія селянства поступово зникає.

2. Тяглі селяни, які  вели господарство на земельних ділянках, що належали феодалам. Основними формами експлуатації цієї категорії селянства були відробіткова рента (панщина), державні податки (серебщина), державні повинності (будування мостів, прокладання доріг, ремонт замків тощо).

3. Службові селяни  — ремісники, рибалки, конюхи, бортники, які обслуговували двір  феодала. Вони об'єднувалися в  сотні, керовані сотниками і,  крім виконання основної спеціальної  служби, залучалися до відбування  панщини та сплачували данину.

У процесі зростання феодального землеволодіння, утвердження фільваркової системи господарювання відбувалося зближення між різними категоріями селянства, а його феодальна залежність поступово переросла та юридично оформилася в залежність кріпосну. Суть кріпацтва полягала в прикріпленні селян до землі, запровадженні обов'язкових селянських робіт на пана (панщини), остаточному обмеженні громадянських прав і свобод селянства. Його юридичне оформлення вступило в завершальний етап у XVI ст. Характерно, що в українських землях у складі Польщі цей процес відбувався трохи швидше, зокрема польські сейми 1505 і 1520 pp. заборонили селянам покидати свій наділ без згоди пана та узаконили дводенну панщину. Литовські статути (1529, 1566) обмежили право власності селян на землю. «Устава на волоки» (1557) встановила дводенну панщину в Литві, значно обмежила права селян щодо зміни місця проживання, тобто юридично закріпляла належність селян феодалові. Останню крапку в законодавчому оформленні кріпосного права було поставлено «артикулами» польського короля Генріха Валуа (1573) та третім Литовським статутом (1588). Відповідно до цих документів тривалість панщини визначалася волею пана; селяни позбавлялися прав розпоряджатися своїм майном, заповідати або ж відчужувати його без дозволу феодала; шляхтич отримав право карати на смерть своїх кріпаків; селян-утікачів розшукували протягом 20 років.

У 1529 з*явилося перше  видання Литовського статуту. Крім підтвердження шляхетських прав він включав елементи звичаевого права. Впроваджувалися нові юридичні права та поняття, що пеоходили з Німеччини. У 1566 і 1588 вийшло 2 інші видання Литовського статуту , зумовлені необхідністю привести його у відповідність зі змінами , породженими Люблінською унією.

Крім узаконення важливих соц. - екон. змін на Україні 15-16 ст, він також створив основу для правової системи.

30 Берестейська (1596 р.) унія та її вплив на подальший розвиток українського суспільства. Утворення братств. їх роль і місце у збереженні національного етносу.

Після 1569 р. посилився  процес покатоличення українського населення. Кризовий стан православної церкви створював умови для поширення ідеї церковної унії в українському суспільстві й породжував її активних прихильників. Перед православ'ям України постала проблема вибору: або зберегти церкву, жертвуючи національною самобутністю, або, реформуючи церкву, врятувати цю самобутність.

На захист православ'я  виступили братства — міщанські  організації, створювані при парафіяльних церквах. Найбільш впливовим було львівське  Успенське братство, яке мало функції контролю над духовенством. Спираючись на підтримку константинопольського патріарха, братство активно втручалось у внутрішньоцерковні справи, що не могло не викликати спротив вищого духовенства. За структурою братство нагадувало міські ремісничі цехи-мали власний статус, вибірність старшини, прийняття присяги.  Все це проходило паралельно активізації діяльності єзуїтських організацій у Речі Посполитій. Розгортається релігійна полеміка, де талановиті проповідники, такі як П. Скарга («Про єдність церкви Божої», 1577 р.), працюють на ідею унії.

У 1590 р. львівський єпископ  Г. Балабан виступив за підписання унії. Його підтримали єпископи холмський, пінський та луцький. Вони подають заяву королеві Сигізмунду III, і той у 1592 р. відповідає згодою. У 1595 р. у Кракові папський нунцій схвалює умови унії, і 25 грудня того ж року в присутності папи римського Климента VIII вона була проголошена. Юридичне оформлення унії мало відбутися у 1596 р. в Бересті. Але собор одразу ж розколовся на дві частини — уніатську та православну. Уніатська частина затвердила греко-католицьку церкву, підпорядковану папі римському. Визнавалися основні догмати католицької церкви, але мова богослужіння залишалася церковнослов'янською, а обряди православними. Уніатське духовенство урівнювалося з католицьким: не сплачувало податків, отримувало місця у сеймі. Уніатська шляхта могла претендувати на державні посади. Таким чином, ватиканська ідея унії, яку й було реалізовано, означала приєднання української національної церкви до католицької. Але православний собор, що проходив водночас, не визнав правомірність рішення уніатів. Замість консолідації українське суспільство ще більше розкололося.

Після Берестейського собору починається наступ на інтереси православ'я. Церковні землі передавались уніатам, православні фактично втратили вищу церковну ієрархію. Не набагато кращим було становище й греко-католицької церкви. Католицька верхівка розглядала її радше не як самостійну церковну організацію, а як засіб посилення власного впливу. Опинившись зрадниками для православних, уніати не стали й повноцінними, з погляду Риму, католиками.

Отож Берестейська унія не сприяла об'єднанню православних і католиків, але в історії  України ці дві церкви міцно пов'язані  між собою.

31 Виникнення козацтва та утворення Запорозької Січі. Життя та побут запорозьких козаків.

Характерною рисою заселення території  України у XV ст. було те, що основна  маса людності мешкала на здавна обжитих  землях — Київщині, Галичині, Волині, Поліссі та Поділлі. А південні землі  — Середня Наддніпрянщина, Запоріжжя  — мали значні природні багатства, але були незаселені. Саме тут і постає нове соціальне явище — козацтво.

Серед причин, які зумовили появу  козацтва, можна виділити: соціальні (посилення феодальної експлуатації, юридичне оформлення кріпосної залежності); економічні (нестача орної землі, необхідність колонізації вільних земель Дикого поля); політичні (прагнення польської адміністрації залучити козацтво на службу для охорони південних кордонів від татарської загрози); національні (спротив політиці колонізації та покатоличення українського населення); стратегічні (загроза з боку Кримського ханства).

Уперше козаки згадуються в історичних хроніках наприкінці XV ст. Вже тоді вони допомагали полякам боротися з  татарами.

Основними джерелами формування нової  соціальної верстви в Україні були селянство, яке, тікаючи у степ, протестувало проти закріпачення та посилення феодальної експлуатації, та міщанство, котре йшло на південь спочатку з метою сезонного промислу, полювання, рибальства, а потім об'єднувалося й будувало на Дикому полі невеличкі захисні містечка — прообрази Січі. Головними справами козаків були організація походів проти татар і заготівля дичини та риби.

У 1556 р. на о. Мала Хортиця черкаський староста Д. Вишневецький заснував фортецю, яка започаткувала Запорізьку Січ. Козацтво поділялося на полки чисельністю 500— 1000 осіб. Полки складалися з сотень. А декілька сотень у свою чергу складали курінь. Усе козацьке військо очолював гетьман (з часів Б. Хмельницького), а запорожців — кошовий отаман. У військовому плані Січ складалася з 38 куренів, а територіальне — з 8— 10 паланок. Вступ і вихід з Січі були добровільними. Прибульцеві міняли ім'я, аби приховати минуле втікача. На Січі поряд із повноправними козаками були й новаки — джури, молодики. Загалом Військо Запорізьке можна поділити на січових козаків — нежонатих, загартованих у боях, і волосних — сімейних козаків, які більший час жили за межами Січі.

Життя запорізького козацтва будувалося на демократичних засадах. Утім це суспільство  не можна назвати цілком демократичним, оскільки соціальне розшарування серед козаків визначало й їхню політичну нерівність.Функції законодавчого органу виконувала загальна козацька рада. Владу виконавчу репрезентували кошовий отаман і старшина. Характерною рисою формування Коша була виборність. Загальна козацька рада, збираючись двічі на рік (1 січня і 1 жовтня), обирала старшину, затверджувала плани походів, вирішувала питання стосунків з зарубіжними країнами, розподілу землі тощо. Поступово формується козацька адміністрація — військовий суддя, військовий отаман, хорунжий, гармаш, полковник, писар, осавула та ін. Контроль за їхньою діяльністю здійснювала козацька рада.