Степана Бандера – людина і політик

«В кожному ідеологічному чи політичному русі найважливішу роль відіграють два основні його складники: ідея і людина

Степан Бандера.

 Про Степана Бандеру — одного з найвпливовіших керівників українського націо- нально-визвольного руху XX століття — написано чимало і всілякого. Його образ люто заквецяний брудом радянської пропаганди, в останнє десятиліття «просвітлів: стараннями сучасних українських дослідників. Отже, той, хто серйозно цікавиться роллю цієї легендарної особистості у вітчизняній історії, знайде достатньо неупе реджених публікацій, аби відповісти на запитання, ким же насправді був Степан Бандера: ідеологом націоналістичних бандформувань чи героєм нації?

      Середовище, в якому прокльовувалися паростки національної свідомості майбут- нього Головного провідника ОУН, багато що визначило в його подальшій поведінці. У книзі «Степан Бандера — символ нації» Петро Дужий, теж помітна фігура національно-визвольних змагань, доречно зауважив: «Те, що дорослі люди сприймають розумом, то діти здатні «схоплювати» серцем і всіма фібрами душі. І схоплене в дитячому віці залишається на все життя людини й ніколи не вивітрюється». Із Сте-панової душі ніколи не вивітрювалися ранні спогади про перший у XX столітті короткий, але яскравий спалах Української державності, яку виборював і його батько, у миру — староугринівський парох отець Андрій, у збройному протистоянні з ворогом — капелан-доброволець Української галицької армії.

   Про дитячі роки Степана Бандери, який народився 1 січня 1909 року, збереглися скромні, іноді суперечливі спогади. Тому найдостовірніша інформація зосереджена в автобіографії «Мої життєписні дані».

 «Я прожив в Угринові  Старому, в домі моїх батьків  і дідів, — згадував він, — виростаючи в атмосфері українського патріотизму та живих національно-культурних, політичних і суспільних зацікавлень. Вдома була велика бібліотека, часто з'їжджалися активні учасники українського національного життя Галичини, кревні і їхні знайомі, наприклад мої вуйки: Павло Ґлодзінський — один з основників «Маслосоюзу» і «Сільського Господаря» (українські господарські установи), Ярослав Весоловський — посол до Віденського парламенту...».

    Із малих літ Степан не вирізнявся богатирським здоров'ям, проте, як стверджували очевидці (остання мешканка Старого Угринова, котра добре знала майбутнього керівника ОУН, померла 11 років тому), хлопець мав виняткову волю і цілеспрямованість. Йому тоді дошкуляли ревматизм суглобів і водяна пухлина в коліні, але він не скиглив біля маминої спідниці, випрошуючи співчуття, а нещадно виганяв із себе немочі холодною водою і гімнастичними вправами. Іноді брав у руки пасок і бив себе до крові чи затискав у дверях пальці, перевіряючи власний больовий поріг. Можливо, залізна воля дорослого Степана Бендери і вміння надзусиллями досягати поставленої мети закладалися саме виснажливими староугринівськими експериментами. Принаймні, як він сам згодом писав, спортивні заняття — біг, плавання, лижні кроси й особливо тривалі мандри — з дитинства визначили його здоровий спосіб життя, в якому не було місця тютюну й алкоголю. Він залюбки просиджував над шаховими комбінаціями, співав у хорі та грав на гітарі і мандоліні.                              Очолюючи  ОУН  будучи  керівником  визвольного  руху, попри   постійну відповідальність Провідника, Степан Андрійович залишався звичайною людиною.

   Сильною, вольовою, амбітною, в чомусь мудрою (а в чомусь, очевидно, й ні, як кожна людина), але й звичайною теж. І 50-річному «батькові великої родини» так хотілося хоч інколи почуватися вільним, без пильного ока охоронців, які хоч і оберігали його життя, а все ж заважали відчути свободу.

Переважна частина життя  Степана Бендери проходила в умовах конспірації. Навіть власні діти довгий час не знали, що їхній батько — «той самий Бандера». «Вони знали, що тато — Степан Попель, і були дуже вражені, коли на знімку в газеті побачили його обличчя з підписом « Степан Бандера», — переказує Андрій Куцан розповіді покійної дружини, Наталі Степанівни. — Наталка його запитала, як це так, і Бандера пояснив, що з міркувань безпеки вони повинні жити під чужим прізвищем».Бандера, як згадують сучасники, часто скаржився, що не може приділяти своїй сім'ї, яку дуже любив, стільки уваги, скільки хотілося б. Але щойно випадала нагода, приїздив до дітей — Наталі, Андрія та Лесі — у «пластові» табори, разом із ними й дружиною Ярославою влаштовував пікніки, купання в озерах, веселі сімейні ігри — все те, без чого годі уявити щасливу безтурботну родину.

Зрештою, й  на вигляд очільник ОУН був мало схожий на Провідника, образ якого в уяві асоціюється з велетнем зі сталевим голосом і палаючим поглядом. Невисокий на зріст, лисуватий чоловік із добрими очима й досить високим, судячи зі збережених записів, тембром голосу — такий образ мало в'яжеться з Лідером. Втім, як згадує Андрій Куцан, при особистій зустрічі з Бандерою одразу відчувалося, що розмовляєш з особливою постаттю.

    Із майбутнім тестем пан Андрій зустрівся у 22-річному віці, коли жоден із них не підозрював, що після загибелі Степана Андрійовича їх поріднить Наталя Бандера. «Звісно, мене дуже зворушила можливість поспілкуватися з такою відомою особистістю. Але незалежно від цього я під час розмови відчував, що спілкуюся з великою людиною, — розповідає зять Бандери. — Він був зі мною дуже сердечний, розпитував про мої плани на майбутнє. Передусім його цікавило, в якому напрямі я планую продовжувати навчання. Чуйний і приязний чоловік, хоча крізь цю приязнь одразу відчувалося, що він має сталевий стрижень».

Син священика, Бандера  був глибоко віруючою людиною й регулярно ходив до церкви — до речі, саме там іще під час полювання на Ребета Богдан Сташинський уперше помітив і запам'ятав Попелів «Опель».

Живучи в Баварії, неможливо не любити пиво — і Бандера залюбки споживав пінний напій та відвідував славнозвісний мюнхенський «Октоберфест». А який чоловік у Німеччині не захоплюється футболом? І Бандера — не виняток: як і більшість мешканців Мюнхена, він уболівав не за «пихату» «Баварію», а за «народний» клуб «Мюнхен-1860», або «шістдесятників». Як розповідає Роман Шу-пер — син близького соратника Бандери Григорія Васьковича, 'всупереч усім конспіраціям Провідник охоче дивився футбол на стадіоні.

Особливу гордість за свою націю, яка  збунтувалася проти гніту чужинців, Степан ще підлітком відчув у жовтні-листопаді 1918 року, коли розвалилася Австро-Угорська імперія. «Я пережив хвилюючі події відродження і будови Української держави, — писав він згодом. — Мій батько належав до організаторів державного перевороту в Калуському повіті (з лікарем Курівцем), і я був свідком формування ним із селян довколишніх сіл військових відділів... Від листопада 1918р. наше родинне життя стояло під знаком подій у будуванні українського державного життя та війни в обороні самостійности... Особливий вплив на кристалізацію моєї національно-політичної свідомості мали величні святкування і загальне одушевлення злуки ЗУНР з Українською Народною Республікою в одну державу в січні 1919 р.». 

Родинне гніздо Степан залишив  десятирічним хлопчаком, коли восени 1919-го перебрався до Стрия, за 80 кілометрів від дому. Успішно склавши екзамени, він вступив до тамтешньої української гімназії. Тоді, власне, й закінчилося його безтурботне дитинство. Проте він дуже любив своє село й охоче навідувався сюди на канікули та свята гімназистом, а потім — студентом Львівської політехніки аж до 1933 року, поки його родина не переїхала до села Воля Задеревецька, що на Долинщині. Завдяки Степановому завзяттю в Старому Угринові діяли молодіжні товариства «Січ», «Луг», «Пласт», пізніше — « Юнацтво ОУН», аматорський хор та драматичний гурток. На початку 20-х Степан вступив до української гімназії, яку поляки невдовзі перетворили на двомовну. Потім — до агрономічного факультету Львівського політехнічного університету. Маючи природний талант і потяг до самовдосконалення, оволодів шістьма іноземними мовами, виділявся серед товаришів особливою галантністю.

"Найбільше  енергії в студентські роки, —  писав Степан Бандера, — я  вкладав у революційну національно-визвольну  діяльність. Вона захоплювала мене дедалі більше, відсуваючи на другий план навіть думку про завершення навчання. Виховуючись змалку в атмосфері українського патріотизму, я вже в гімназії встановив контакти з підпільним рухом, який на той час на західноукраїнських землях очолювала Українська військова організація. З її ідеями ознайомився під час роботи у підпільній гімназичній організації. У вищих класах почав виконувати завдання УВО: розповсюджував листівки, підпільну літературу. У 1928 р. став формально її членом, одержав призначення до розвідувального, а пізніше пропагандистського відділу".

З утворенням у 1929 р. Організації  українських націоналістів (ОУН) Бандера став її членом. Вів роботу в Калуському повіті, працю вав у студентських підпільних ланках, очолював різні відділи організації. У 1932-му, 23-річним, став заступником, а в 1933-му — головою Крайового Проводу ОУН на західноукраїнських землях. На той час він остаточно розчарувався у вченні Леніна і в практиці соціалістичного будівництва в СРСР. Цьому сприяли, зокрема, родичі батька, які втекли з Донецька й розповідали про колективізацію, терор ДПУ, штучний голод в Україні (Бандера дійшов висновку, що комуністична Росія страшніша за Польщу).

Виступав  за побудову самостійної України. На початку 30-х рр. зрозумів, що будь-який федералізм — "подібний до колонізації, примушує малі народи підпорядковувати свій життєвий лад під традиції "велетнів". За це критикував і Америку, й СРСР. Однак зазначав: "Штати поневолили диких індіанців, Росія — цивілізовані держави". Його соціалізм мав такі принципи: націоналізація землі, великого капіталу, введення демократичних принципів управління.

Як керівник Крайового Проводу, Бандера приділяв найбільше уваги бойовій референтурі, яку очолював Р.Шухевич.

В основу діяльності організації він поклав програму з таких пунктів: масове створення осередків ОУН у середовищі робітників і селян, особлива увага при цьому — північно-західним землям, тобто Волині; підготовка ідейно-політичних бойових кадрів, оволодіння конспірацією; організація масової непокори населення польським окупантам; боротьба проти комуністичної ідеології на західноукраїнських землях.

Члени ОУН  діяли в усіх легальних українських  культурно-освітніх, спортивних, кооперативних організаціях і товариствах.

Організація була сильнішою за всі українські легальні партії, мала вплив на суспільство, готувала його до революційної боротьби. Польські власті за допомогою поліцейських заходів провадили політику ізоляції Волині. Забороняли будь-які зв'язки з галицькими землями, навіть відвідування краю українцями з Галичини, не допускали преси й літератури, перешкоджали створенню філій українських галицьких товариств. Усе це спричиняло протилежний ефект: населення Волині, особливо молодь, прагнуло зв'язків із Галичиною. ОУН знайшла тут добрий грунт для діяльності, поширюючи ідеї боротьби за соборну українську державу.

Саме тоді в УРСР сталінський режим розгорнув  геноцид українського народу й тотальне нищення його культури. Голова Проводу українських націоналістів Є.Коновалець неодноразово порушував у Лізі Націй питання щодо голодомору та репресій в Україні. Радянська дипломатія за підтримки певних зарубіжних кіл усіляко уникала відповідальності, заперечуючи очевидні злочини своєї системи. ОУН намагалася привернути увагу світу до жахливої долі українського народу.

У відповідь  на арешти української інтелігенції — письменників, науковців, діячів культури — ОУН організувала в Західній Україні демонстрації біля радянського консульства. Бурхливий протест викликали судовий процес над членами "Спілки визволення України" та масовий голодомор — коли було знищено мільйони безвинних громадян.

Провід українських  націоналістів ухвалив рішення  про замах на консула СРСР у Львові й доручив Бандері підготували теракт. 22 жовтня 1933 р. член ОУН М.Лемик убив у консульстві високого радянського урядовця О.Майлова. Судовий процес набув політичного забарвлення, привернувши увагу багатьох зарубіжних журналістів. М.Лемик заявив на суді, що здійснив теракт на знак протесту проти голодомору на Великій Україні й сам здався властям на доказ того, що його дії спрямовані проти свідомого нишення українського народу, який має право на власну державу. Небажання польської влади припинити колонізацію українських земель і надати українцям статус нацменшини лише посилювали радикалізм та опір її діям.

До осіб, відповідальних за політику репресій проти українців, належав польський міністр внутрішніх справ Б.Перацький. Особливо жорстокою щодо українського населення стала так звана "пацифікація", внаслідок якої десятки тисяч українських селян було катовано, а їхні садиби зруйновано, спалено.

Щоб привернути увагу світової громадськості до репресивних дій польських властей, Провід українських націоналістів у квітні 1933 р. прийняв рішення знищити Б.Перацького.

Бандера як крайовий провідник відповідав за цю операцію. 15 червня 1934 р. член організації Г.Мацейко вбив міністра. Серед керівників Крайової екзекутиви ОУН почалися арешти. Бандеру затримали за день до замаху. На лаву підсудних потрапило дванадцять керівників ОУН.

Суд, розпочатий у листопаді 1935 р. у Варшаві, тривав майже три місяці й перетворився на пропагандистську акцію довкола українського питання в Польщі.

На знак протесту проти колонізації та асиміляторської  політики властей Степан Бандера заявив на суді, що він хоч і володіє польською мовою, розмовлятиме лише українською. Його приклад наслідували інші підсудні. Бандера переконався: прокуратура має докази, що він є керівником Крайової екзекутиви, — й вирішив своєю непримиренною до польських властей поведінкою піднести авторитет ОУН, довівши, що вона захищає і підтримує прагнення українського народу до створення власної держави. Усі підсудні ігнорували заборону говорити українською, за що зазнавали утисків із боку прокуратури. Бандеру неодноразово з допомогою поліції випроваджували із зали суду.

Суд проходив не об'єктивно, з утисками прав обвинувачених. Усе це просочилося на сторінки преси і свідчило про справжній стан справ з українським питанням у Польщі. Світова громадськість побачила, що навіть під час політичних процесів підсудні українці та їхні захисники не мали права на вільне висловлювання своїх думок.

Ухвалою суду С.Бандера, Я.Карпинець, МЛебедь були засуджені до страти, яку замінили на довічне ув'язнення. Таку саму міру покарання одержали М.Климишин і Б.Підгайний, решта — різні тюремні строки.

Польські  власті, намагаючись завдати остаточної поразки ОУН, задумали ще один судовий процес. До їхніх рук потрапив оунівський архів, і вони мали документальні докази діяльності організації. Окрім причетних до вбивства Пєрацького, до суду було притягнуто інших членів ОУН.

Львівський  процес проти членів Крайової екзекутиви ОУН розпочався 25 травня 1936 р. Він мав продовжити Варшавський і виявився ще політизованішим. У залі перебував 21 підсудний. їм дозволили розмовляти українською. На запитання про їхнє громадянство вони відповіли: "Українське", — а польське визнали тимчасовим.