Степана Бандера – людина і політик

У донесенні  начальника поліції безпеки і  СД про події в Генерал-Губернаторстві від 2 липня 1941 р. читаємо: "Готуються й інші заходи проти групи Бандери і особливо проти самого Бандери". Наступного дня членів Проводу ОУН(Б) у Кракові С.Бандеру. В.Горбового, В.Андрієвського, В.Мудрого, Р.Шухевича запросили представники німецької влади, щоб з'ясувати всі деталі, пов'язані з проголошенням української державності. Тут стала очевидною політика фашистських урядових кіл стосовно українського питання. На зустрічі представник державного секретаря Кундт пред'явив інформаційний листок, надрукований Українським національним комітетом у Кракові 1 липня 1941 р., в якому йшлося про проголошення незалежної української держави. Він заявив, що "зміст цього циркуляра зовсім не відповідає фактам. Ні німецька влада, ні служби Берліна не поінформовані про існування українського уряду у Львові. Такий уряд не був створений на місці з їхньої згоди... Говориться також (у циркулярі), що німецький рейх і вермахт є вашими союзниками. Це не зовсім точно: фюрер єдиний, хто керує боротьбою, і ніяких українських союзників не існує. Можливо, що українці особисто відчувають велике піднесення і почувають себе нашими союзниками, але за змістом державної термінології ми не є союзниками, ми є завойовниками російсько-радянських регіонів". Кундт також передав думку політичних органів рейху проти створення Українського національного комітету, який виступав від імені народу.

На Кундтове запитання, чи був він ініціатором  проголошення української держави, Бандера відповів: "Ми вступили в бій, що розгортається зараз, щоб боротися за незалежну і вільну Україну. Ми боремося за українські ідеї та цілі... Я дав розпорядження негайно організувати в окупованих німецькими військами районах адміністрацію та уряд країни".

С.Бандеру  і Я.Стецька було кинуто до в'язниці, а в 1943 р. переведено в концтабір Заксенхаузен. Тоді ж арештували 15 керівних діячів і близько 300 членів ОУН(Б). Багатьох бандерівців німці розстріляли, посадили до тюрем та концтаборів.

Наприкінці  вересня 1944 р. Бандеру з кількома його прихильниками випустили з концтабору. Німці запропонували йому вступити до антибільшовицького фронту. Але він відповів, що ніяких розмов на цю тему не може бути, доки хоч один із членів його організації перебуватиме за ґратами. "Ми не можемо бути п'ятою колоною вермахту. Ми — перша колона України", — заявив Бандера в гестапо.

Після встановлення зв'язку з С.Бандерою Р.Шухевич надіслав йому лист, у якому йшлося про те, що Бандера, як голова Проводу, повинен бути убезпечений від загрози арешту, і йому слід залишатися в еміграції. В лютому 1945 р. на конференції в Україні, було обрано нове Бюро Проводу у складі: С.Бандера, Р.Шухевич, Я.Стецько. Тим часом в еміграції навколо С.Бандери утворився Закордонний центр ОУН(Б). На Мюнхенській конференції в лютому 1946 р. його переформували на Закордонні частини ОУН (34 ОУН) під його керівництвом.

Незабаром у 34 ОУН розгорівся конфлікт. Бандера  критично оцінив постанови Третього надзвичайного великого збору ОУН у 1943 р., як невиправданий поворот у лівий бік.

Опозиція, представлена ОУН в Україні й очолювана  М.Лебедем. Л.Ребетом, В.Охримовичем, М.Прокопом та ін. (які після відступу німців повернулися за кордон), звинувачувала Бандеру та його прихильників у тому, що вони, не сприймаючи програмних змін, відкидали демократизацію організаційних принципів. Конфлікт, що тривав кілька років, призвів до остаточного розмежування в лавах ОУН.

У повоєнний  період Степан Бандера приділяв значну увагу теоретичним питанням, обстоював у своїх працях ідею національної революції, розробляв теоретичні засади її здійснення, виходячи з конкретної політичної ситуації повоєнного періоду. Він пропонував створити координаційний орган, що допомагав би різним українським політичним організаціям узгоджувати спірні питання.

Головною  передумовою ведення переговорів  із будь-якими політичними угрупованнями була вимога, щоб вони стояли на платформі державної самостійності й соборності України.

Питання консолідації політичних сил Бандера порушував  у своїх роботах: "Слово до українських  націоналістів-революціонерів за кордоном", "За завершену політичну структуру" та ін. У них він наполягав на виробленні єдиної платформи боротьби для всіх політичних сил еміграції. Суперництво різних політичних центрів, груп і осередків, взаємні звинувачення, на його думку, підривали українську політику за кордоном і завдавали великої шкоди визвольній справі.

У "Слові  до українських націоналістів-революціонерів за кордоном" Бандера писав, що підхід оунівської організації, яку він очолює, до справи консолідації дещо різниться від підходу інших українських політиків. Деякі з них дивляться, передусім, на юридичний бік, у самих формальних конструкціях дошукуються суті, ніби в такий спосіб має бути вирішено справу українського визволення. "Ми ж, — писав він, — маючи на меті справжнє відновлення соборної суверенної української держави, переконані, що це можливо тільки в результаті визвольних змагань усього українського народу".

Сподіваючись  шляхом переговорів і пошуку компромісу між еміграційними українськими організаціями виробити спільну тактику боротьби, Бандера прийняв рішення делегувати своїх представників до створеної в 1948 р. Української Національної Ради. Однак через два роки ОУН(Б) вийшла з УНРади, бо та "не давала моральної підтримки революційній боротьбі й узурпувала право репрезентувати український народ".

Хоча Степан Бандера й не сприйняв демократизаційних змін у програмі ОУН, які було внесено на Третьому надзвичайному зборі, проте в повоєнні роки він уже розумів, що монопартійність, одноосібний диктат у суспільстві й державі на новому етапі починали відігравати негативну роль. У праці "До проблеми політичної консолідації" він наголошував, що монопартійна система не відповідає національним потребам, підкреслював необхідність плюралізму, вільного розвитку різних політичних напрямів, які завдяки здоровій конкуренції працюватимуть про благо держави й народу.

У низці статей Бандера розглядав тогочасне  міжнародне становище з позиції можливостей здобуття незалежної української державності. У праці "За правильне розуміння визвольно-революційного процесу" (1955) він зазначав, що сподівання українців на допомогу західних держав не виправдалися. Останні не тільки не підтримали антибільшовицької боротьби поневолених народів, зокрема й українського, а навпаки, сприяли зміцненню радянської системи. Бандера дійшов висновку, що концепція власних сил, повна незалежність українського визвольного руху — як на Батьківщині, так і за кордоном — єдино певні й реальні.

Аналізуючи  події в СРСР періоду так званої "хрущовської відлиги", Бандера писав, що більшовики не збираються істотно змінювати своєї ні зовнішньої, ні внутрішньої політики, а отже, й тоталітарної системи. "І хоч комуністичні ідеологи, — зазначав він, — широко пропагують гасло про відхід від сталінізму та новий курс у політиці комуністичного блоку — це лише тактичний маневр". Смерть Сталіна, як наголошував він, до певної міри активізувала антирежимні настрої і сподівання на покращення внутрішнього становища, послаблення тоталітарного тиску на суспільство, пробудила в поневолених народів надію на еволюцію більшовицької системи. Однак на цьому все й скінчилося, бо її дальше зміцнення здійснюють іншими методами та засобами.

Спецоргани  СРСР довго полювали на Степана Бандеру, неодноразово готуючи на нього замахи. Провідника намагалися ліквідувати щонайменше шість разів, і це тільки ті випадки, які викрила й упередила вельми фахова служба безпеки ОУН.

У жовтні 1957 р. агент КДБ Б.Сташинський убив одного із провідних членів ОУН — Л.Ребета.

Що ж до Провідника ОУН Степана Бандери Москва вела ліквідаційну компанію двома шляхами: неймовірно брудним очорнюванням і наклепами, щоб підірвати його моральний авторитет  в Україні і за кордоном; вимогою до західних країн  видати його, як нібито «воєнного злочинця». 6 лютого 1946 року, на засіданні першої сесії Генеральної Асамблеї ОН в Лондоні, Микола Бажан, який виступав від імені УССР, настирливо домагався від західних потуг видачі українських політичних діячів, що перебували на Заході, а насамперед видачі Степана Бандери.

 В результаті цих московських домагань, у 1946-47 рр. американська військова поліція МП в окупованій американцями зоні Західної Німеччини одержала наказ «за всяку ціну» спіймати Степана Бандеру. Важко сказати, з яких кіл походив цей наказ, одначе фактом залишається те, що одного разу тільки випадок вирятував Провідника.

У 1947 році Степан Бандера, їдучи в Мюнхені автом, несподівано на вулиці Унгерера опинився в оточенні МП-істів, які зупинили його, жадаючи документів. Бандера холоднокровно витягнув з кишені червону журналістичну виказку часопису «Української Трибуни», на якій великими білими літерами було написано: «Рге$5». МП-істи, не розглядаючи ближче виказки, віддали військову почесть і пропустили Ст. Бандеру, сміючись з того, що його стареньке, постійно ремонтоване авто не хотіло зразу рушити з місця.

Рівночасно з «дипломатичними» заходами дістати в свої руки Провідника ОУН, московське НКВД опрацьовувало плани його фізичного знищення. Реалізацію цих планів, що тривала протягом довгих п'ятнадцяти років, перебрали на себе керовані з Москви три енкаведівські головні станиці: в Києві, Варшаві й Празі, висилаючи для виконання замаху на Степана Бандеру цілий ряд своїх вишколених агентів. Одначе, в багатьох випадках ОУН ударемнила заплановані атентати, паралізуючи цим самим виконання вбивства. Тому центральна НКВД, а пізніше МГБ-КГБ була примушена завчасу відкликати своїх агентів та змінювати тактику й плани.

Якщо зважити той  факт, що проти всієї потуги московського КГБ з його велетенським апаратом для знищування людей, його просто невичерпними технічними засобами й фінансовими ресурсами ОУН могла ставити відносно невеликі сили й засоби своєї Служби Безпеки, то протяг 15 років яскраво підкреслює те надлюдське змагання, що його вели кадри революційно-визвольного руху на чужині, захищаючи Степана Бандеру. При цьому треба підкреслити, що тодішні закони Союзної Німецької Республіки, на терені якої перебував Провідник ОУН, не давали змоги запобігти підготовці таких політичних мордів, яка є організована на підставі слідкування і вивчення життєвих звичок та місця мешкання пізніших жертв.

Злочинні плани московсько-більшовицького уряду, партії і їх виконавця — НКВД-МГБ-КГБ супроти Степана Бандери викриває така низка фактів.

У 1947 р. атентат на Провідника Степана Бандеру підготовляв агент Ярослав Мороз з доручення Київського МГБ. Завербувавши Мороза, МГБ вислало  його до Німеччини даючи наказ вбити Степана Бандеру способом, щоб підозріння убивства впало на противників революційної ОУН і створило враження, що атентат — це внутрішньо-українські порахунки. МГБ сподівалося, що таким способом зможе досягти подвійної мети: знищить Бандеру й спровокує з боку ОУН відплатну акцію у відношенні до її противників, себто викличе серед українців міжусобицю. На щастя, злочинний план був завчасу розкритий членами ОУН.

На початку 1948 року до Західної Німеччини прибув нелегальним шляхом із Польщі інший агент МГБ, Володимир Стельмащук. Він користувався прізвищами-псевдами «Жабскі» і «Ковальчук». Стельмащук був щільно пов'язаний з польською підпільною організацією «Армія Крайова» (АК), в якій мав ранг капітана. Справжнім, одначе, завданням Стельмащука в АК була провокаційна робота з спільного доручення МГБ і УБ. На терені Західної Німеччини Стельмащук одержав від МҐБ зв'язки до цілого ряду інших агентів і створив боївку, яка мала до свого розпорядження авто й мотоциклі. Стельмащук мав теж контакти до різних національних еміграційних груп, серед яких почав збирати інформації про антикомуністичну діяльність різних політичних середовищ. Але головним завданням Стельмащука було виконати замах на Провідника Бандеру. З допомогою емгебівського резидента у Франції Стельмащукові пощастило встановити  місце помешкання Провідника в одній лісовій хаті села Зоскіпд (28 кілометрів від Мюнхену). Одначе, зорієнтувавшись, що його агентурну дію розконспірували чинники ОУН, Володимир Стельмащук поспішно зник із Західної Німеччини.

Невдачі висланців Київської  і Варшавської станиць НКВД примусили Москву передати виконання вбивства Степана Бандери третьому  своєму центру— Празі. Для проведення цього наказу був уже підготований відповідний психологічний грунт. Реалізуючи вказівки своїх зверхників із Москви, польські і чеські станиці НКВД протягом довгого часу вели наклепницьку пропаганду проти Степана Бандери і цілого українського визвольно-революційного руху ОУН-УПА, змальовуючи його у сфальшованому світлі. У 1950 р. організаційним чинникам стало відомо, що база КГБ у столиці Чехії Празі підготовляє черговий замах на Провідника Степана Бандеру.

Два роки пізніше, восени 1952 р. база МГБ в Карльсгорсті (Східній Берлін) вислала до Мюнхену двох своїх агентів із завданням зробити замах на Ст. Бандеру. Один із цих агентів, родом із Чехо-Словаччини, був відомий під прізвищем Горст Лєгуда; він  мешкав у мюнхенському готелі «Кройцгоф» біля лісового цвинтаря («Вальдфрід-гоф»); другий агент, німецького походження, звався Лєман і замешкав у Мюнхені в «фремденгайм Ерліхе» при вулиці Шелінгера 9, другий поверх.

Західні розвідкові частини, які мали в згаданому відділі  МГБ свого агента, довідалися про  плани Лєгуди і Лємана, тому арештували їх у Мюнхені. Обидва агенти сиділи в тюрмі у Франкфурті над Майном, а згодом були суджені за свою шпигунську роботу, що її вони перед тим провадили протягом довшого часу.

У 1953 році з завданням  замордувати Степана Бандеру московське МГБ прислало до Мюнхену старого свого агента, німця з Волині — Степана Лібгольца. Видаючи себе за прихильника українських визвольних змагань, Лібгольц намагався пролізти в українське середовище, щоб у ньому зібрати потрібні інформації про особу й спосіб життя Провідника ОУН. Одначе організаційні чинники безпеки швидко розкрили агентурну роль московського висланця і застосували відповідні протизаходи, не насторожуючи при тому Лібгольца. Щойно в 1957 році, коли вже довше не можна було зволікати, московському агентові дано до пізнання, що його здемасковано. Того ж року Лібгольц зник, як зникали до того часу інші розкриті агенти МГБ. Щойно після чотирьох років він виринув у східній зоні Німеччини, де КГБ використало його до провокації у зв'язку з втечею на Захід Богдана Сташинського.