Театр у громадсько-політичному житті Галичини ХIХ ст

         Розділ I. Театр у громадсько-політичному житті Галичини ХIХ ст.

У другій половині ХIХ  ст. – театр був важливою національно-культурною установою, яка мали впливати на маси, навчати рідній мові, пробуджувати пошану до української культури. На початку 60-х років ХІХ ст. у Львові постала ідея створення українського професійного театру. Її поборником став відомий суспільно-політичний і культурний діяч Юліан Лаврівський (1821–1873) – засновник товариства «Руська Бесіда» у Львові.

   У 1861 р. в газеті «Слово» він опублікував «Проект до зведення руського театру у Львові», в якому відзначив, що українська драматургія у Галичині не така ще багата, щоб забезпечити репертуар новоствореного театру, але це не повинно бути перепоною для його заснування. Репертуар театру на думку Ю. Лаврівського, повинні були скласти, насамперед п’єси українських драматургів з Наддніпрянщини, а також переклади кращих творів світової драматургії.¹ Аргументом на користь перших було те, що твори наддніпрянських авторів «не грішать ні російщиною, ні церковщиною»².

   Створення першого українського професійного театру не було до вподоби урядовим колам та польській шляхті, оскільки вже існував Львівський німецький театр графа С. Скарбека, який згідно з цісарським привілеєм до 1892 р. був гарантований від будь-яких конкурентів. Зважаючи на це виділ товариства «Руська Бесіда» змушений був просити дозволу тільки на сорок вистав у Львові. Директор німецького театру дозволив давати сорок вистав щороку, стягуючи при цьому високу орендну плату. 9 січня 1864 р. виділ товариства «Руська Бесіда» уклав контракт на організацію трупи на чолі з відомим антрепренером, актором і режисером Омеляном Бачинським, який розпочав свою діяльність ще у 1852 р. в польському театрі у Львові, а згодом продовжував її на Наддніпрянській Україні. Через заборону польського театру після придушення Січневого повстання 1863 р. О.Бачинський прийняв запрошення очолити український театр у Львові. Разом з ним до Львова прибула і його дружина Теофіла Бачинська. Бачинський одразу ж організував невелику трупу, яка складалася з молодих аматорів, переважно студентів університету. Як зазначив Д. Антонович, ці аматори «вносили в свою працю не тільки ентузіазм, а іноді й справжній хист»³.

   29 березня 1864 р. мелодрамою «Маруся», переробленою з однойменної повісті Г. Квітки-Основ’яненка письменником О. Голембйовським, урочисто відкрився український театр товариства «Руська Бесіда»⁴. Вистава пройшла з успіхом, про що свідчили позитивні відгуки не тільки української, але й польської та німецької критики. Особливо критики відзначили гру Т. Бачинської у ролі «Марусі»⁵. Так, рецензент «Przeglądy» (2 квітня 1864.) зауважив, що: «Бачинська виявила тип молодої невинної, скромної й чесної української селянки з незвичайною правдою; в її грі були провчені всі подробиці, кожний жест, кожне слово – так вона вірно відчула й відтворила характер, так поглибила душу тих дівчат з-під сільської стріхи, що й у хвилинах найбільших радощів мають на чолі тінь мелянхолії й душевної туги. Кожний театр із завистю може дивитися на українську сцену, яка має змогу величатися такою артисткою»⁶.

  У такому ж дусі писали про Бачинську: «Gazeta Narodowa» (ч. 73), «Dziennik Literacki» (ч. 71), «Lemberger Zeitung» (ч. 31) та «Krakauer Zeitung» (ч. 35 допис зі Львова)⁷. Акторська гра Т. Бачинської не пройшла повз увагу редакції «Слова», на шпальтах якої теж було відзначено її високий мистецький рівень, а також прекрасну гру акторів Платона Сироїчковського у ролі Москаля, Юліана Нижанківського⁸. На думку С. Чарнецького, зачин українського театру, започаткований виставою «Марусі», був вдалий, оскільки ця мелодрама припала до вподоби глядачам, її постановка поставила сцену відразу на значний мистецький рівень.

       Розділ ІІ. Наддніпрянська драматургія на сцені театру „Руська

                                Бесіда”.

Український театр став новиною  і предметом розмов. Про  нього  почали писати не тільки місцеві часописи, а й віденська «Ost und West»⁹. Вистава «Марусі» була не випадковою. Вона одразу засвідчила орієнтацію галицького театру на наддніпрянську літературу. На думку О. Боньковської велика кількість тогочасних рецензій на першу виставу театру «Маруся» Г. Квітки-Основ’яненка засвідчило, що на професійному рівні прем’єра була досконало підготовленою і вдалою. Вистава в цілості відзначалась ансамблевістю гри професійних акторів і аматорів, стиль виконання яких достеменно відповідав засадам визнаного на той час натуралістичного театру, де вірно схоплений і відтворений типаж були центральною домінантою акторської майстерності¹⁰.

Перший львівський сезон (з 29 березня по 21 липня 1864 р.) були показані найпопулярніші, хоч не рівноцінні за художньою вартістю п’єси української драматургії: «Наталка-Полтавку» і «Москаль-чарівник» І. Котляревського, «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка, «Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Кум-мірошник, або Сатана в бочці» В. Дмитренка, «Бувальщина» А. Велесовського, «Покійник Опанас» А. Янковського, «Один порадував, а другий потішив» А. Ващенка-Захарченка. У 1865 р. були показані ще «Шельменко-денщик» (під назвою «Шельменко-наймит») та «Щира любов» Г. Квітки-Основ’яненка, «Гаркуша» О. Стороженка, «Тетяна-Переяславка» С. Паливоди-Карпенка. Говорячи про цей час розвитку театру в Галичині історик українського театру С. Чарнецький відзначив, що постановка творів наддніпрянських авторів є свідченням духовної і культурної єдності з Наддніпрянщиною¹¹. Треба зазначити, що театральний виділ «Руської Бесіди» оголосив конкурс на драматичні твори для постановок їх у театрі¹².

5 травня 1864 р. відбулася прем'єра «Назара Стодолі» Тараса Шевченка. Це була десята вистава у новозаснованому театрі «Руської бесіди», яка викликала загальне захоплення. Особливо схвально сприймала публіка гру Т. Юрчакевича у ролі сотника Кичатого, Л. Бучацього у ролі Гната Карого та Галі у виконанні Т. Бачинської. В цьому контексті варто зазначити, що критики часто робили висновки не з самого твору, а власне з самої вистави (гра акторів, декорації, музика). З цього часу «Назара Стодолю» ставили» лише на провінції¹³. Наприкінці грудня 1864 р. до театральної трупи, крім Бачинських, ввійшов; комік польських провінціональних сцен Антін Моленицький.

В квітні театр «Руської Бесіди» гастролював у Станіславі. Дописувач «Слова» під криптонімом  Ом. Г. відзначив прекрасну гру акторів та теплий прийом публіки¹⁴. Цей же автор, висвітлюючи перебування театру в Станіславі  вказує, що особливою популярністю у глядачів користувалися вистави «На милування нема силування» – переробка І. Озаркевича з «Наталки-Полтавки» І. Котляревського. При цьому дописувач вказує на прекрасну гру акторів

Т. Бачинської, Г. Юрасевич, Т. Сироїчковського¹⁵.

26 січня 1865 р. театр «Руської Бесіди» відвідав Перемишль, розпочавши там свої гастролі з п’єси І.Котляревського «Наталка-Полтавка».¹⁶ 19. березня Перемишль святкував роковини Т. Шевченка. Влаштувавши на честь поета вечір декламації його творів, велику частину програми виконали члени театру. Бучацький декламував «Гамалію», Лукасевичівна виголосила Шевченкову «Причинну», Коблянський – поезію К. Климковича «На вічну пам'ять Тарасові»¹⁷.

Початки галицького українського театру були затьмарені політичними та матеріальними проблемами. Це відобразилося як на акторському складі трупи, і, безумовно, на репертуарі. Частина молодої польської інтелігенції прихильно поставилася до існування українського театру в Галичині, натомість консерватори та правлячі кола, не підтримували цієї ідеї. Більше того, поділ української інтелігенції на москвофілів та народовців призвів до того, що директор О. Бачинський перетворив театр на власне підприємство. Це викликало незадоволення серед акторів частина яких вийшла з трупи. Як наслідок публіка скаржилась на репертуар і засмічену мову¹⁸.

Тогочасна театральна критика  не оминула увагою власне театральної  специфіки галицького театру. Так, Василь Ільницький під криптонімом В.Д.Р., виступаючи на сторінках «Мети», «Ниви» і «Слова», порадив молодим артистам вивчати людські характери, приглядаючись до життя людей. У першому складі театру під псевдонімом Павлин Стахурський виступав П. Свєнціцький, який також під псевдонімом Данило Лозовський  здійснював для театру переклади п’єс.¹⁹ Йому також належить спроба інсценізації «Катерини» Т.Шевченка²⁰.

Загалом у театрі товариства Руської бесіди панувало прем’єрство, як і в більшості тогочасних театрів, а також на низькому рівні стояло художнє оформлення вистав. У зв’язку з тим, що питання режисури, яка щойно зароджувалася, у театрі «Руської Бесіди» не бралося тодішньою критикою до уваги, то більшість постановок театру  оцінювалося за критерієм таланту актора, декораціями вистави, виконання першорядних та  другорядних ролей. Нерідко спостерігалися закиди про те, що Бачинський акцентує увагу лише на грі основних героїв, коли ж загальне враження від вистави мало б складатися від цілої постановки. У 1865 р. на шпальтах газети «Слово» було опубліковано устав Руського театру.²¹

1867 р. став часом  занепаду театру, оскільки в кінці 1866 р. трупу покинули більшість акторів. У листопаді 1867 р. Бачинський зібрав у Львові невелику трупу, яка в перших числах грудня 1867 р. виїхала до Кам’янця-Подільського, забравши з собою декорації, бібліотеку і ноти, які належали «Руській Бесіді». За спогадами актора А.Стечинського трупа виступила там взимку 1868 р. під назвою «Балет и оперетика под дирекцией Е.Бачинского со Львова», до неї влилися російські і польські актори, які слабо володіли українською мовою. Ця трупа крім вистав російською мовою поставила «Наталку-Полтавку», «Сватання на Гончарівці», «Покійника Опанаса»²².

Члени «Руської Бесіди», не покладали надій на відновлення  театру. Так, товариство  листувалося  з наддніпрянськими діячами культури – Степаном Паливодою-Карпенком та Семеном Гулаком-Артемовським, щоб заангажувати когось на посаду директора театру, але переговори виявилися безрезультатними. У листопаді 1868 р. А Моленцький написав листа до «Бесіди» у якому зобов’язувався обновити у Львові театр, коли товариство йому допоможе²³.

У березні 1869 р. до Львова прибула частина трупи Бачинського  – А.Моленцький, О.Моленцька, А.Стечинський, Т.Гембицький. А.Моленцький створив  у Львові невелику трупу, прийнявши до неї молодих акторів – М.Романович, М.Коралевича й А. Вітошинського. Товариство «Руська Бесіда», прийнявши цю трупу під свою опіку подало прохання до Крайового сейму про грошову допомогу українському театрові.

Товариство погодилося на пропозицію Моленцького, і надало в його розпорядження інвентар, що залишився, разом з тим «Руська Бесіда» залишила за собою право цензури творів та визначення кількості вистав. Трупу Моленцького підтримувала москвофільська течія у товаристві. Загалом 1869–1870 рр. характеризується протистоянням за вплив на театр москвофілів і народовців. У підсумку перемогли останні. Тоді ж контракт на дирекцію у театрі біло укладено з О.Бачинським, котрий повернувся до Львова. Однак москвофіли не здались і допомогли Моленцькому заснувати окрему трупу і потай, або ж явно, їй допомагали.

Обидва театри були маловартісні. Трупа Моленцького, як згадує Є. Олесницький у «Споминах», «була дуже мала, нечисленна, могла грати лише самі менші штучки, що не вимагали багато осіб, диспонувала вона дуже примітивними й недостаточними засобами. У другій трупі, крім самого директора й його дружини, теж не було тоді визначніших сил²⁴. Коли ж товариство «Руська Бесіда» дозволило 1872 р. обидвом трупам злитися в одну, і в 1873 р. знову уклала контракт з Моленцьким, який зобов’язувався дбати про чистоту української мови на сцені, все ж театр залишався  на низькому рівні. 15 грудня 1873 р. – контракт з Моленським було розірвано і оголошено новий конкурс на посаду директора театру.

2 січня 1874 р. директором театру «Руської Бесіди» стала Т. Романович. Вже в першому році під її керівництвом до театру увійшли актори, які становили її основу протягом цілого десятиліття: М. Романович, І. Ляновська (пізніше – Біберовичева), Л. Падлевська, І. Гриневецький, І. Біберович, С. Стефурак, І. Стефуракова, М. Душинський (Коралевич), А. Людкевич. У 1875 р. до трупи вступають В. Плошевський, Г. Косовська, К. Лясковський та ін. Періодично виступали на сцені театру такі видатні польські актори, як А. Карпінський, А. Кічман (1877) та ін. Режисуру в перші два роки очолював Л. Наторський, колишній актор польського театру в Києві²⁵. Перші п’ять років художнього керівництва театром Т. Романович були одним з кращих періодів в історії галицького українського театру. Нова дирекція працювала над формуванням добірного акторського складу і змагалася за чистоту української мови на сцені²⁶.

Підготувавши кілька вистав із старого  репертуару, трупа виїхала на периферію, де була прихильно зустрінута як українською, так і польською публікою. Репертуар був неоднорідний. Окрім переробок, які становили більшість репертуару і публіці вже були знайомі, неодмінною популярністю користувалися «Наталка-Полтавка» Котляревського, «Сватання на Гончарівці» і «Шельменко-денщик» Квітки-Основ’яненка, «Назар Стодоля» Шевченка²⁷.

Оскільки режисерська  робота Л. Наторського не задовольняла Т. Романович, вона запросила відомого вже тоді на Україні М. Кропивницького. Він прибув у квітні 1875 р. до Тернополя. До листопада того ж року він побував з трупою в Борщові, Улашківцях, Снятині, Чернівцях, Кіцмані, Заліщиках. Виступивши в ролях Хоми Кичатого та Назара («Назар Стодоля» Т.Шевченка), возного Тетерваковського («Наталка Полтавка» Котляревського), Стецька та Шельменка («Сватання на Гончарівці», «Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ’яненка), Гаркуші («Гаркуша» Стороженка), Кабиці («Чорноморці» Старицького–Лисенка), Кропивницький показав галицьким акторам блискучі зразки реалістичної гри.

Перебування і виступи М. Кропивницького відображені  у спогадах Євгена Олесницького: «Перший його виступ був у Шевченковім «Назарі Стодолі», де грав Хому Кичатого. Та вже слідуючого дня повторено «Назаря» з Кропивницьким у титуловій ролі, а Кичатим був Гриневецький, Задля Кропивницького давано тоді «Назаря Стодолю» кілька разів. Відтак, виступав він ще в «Чорноморцях» як Кабиця, в «Сватанню на Гончарівці» як Стецько, а в «Гаркуші» і «Шельменку» в титулових ролях. Вся публика захоплювалася його грою і співом. З його уст почули ми вперше пісні як «Соловейко», «Удовиця», «Очеретом» і т. д., які відразу стали популярними. Не треба й казати, як дуже захоплена була ним молодіж. Це стояв перед нами оригінальний українець, перший, якого ми бачили, олицетворення української літератури й мистецтва в одній особі. Ми слухали його з запертим віддихом  і   старалися не поминути його одного слова, одного звуку». Хоч режисуру драми та комедії продовжував здійснювати Л. Наторський, а М. Кропивницькому була доручена оперета, проте видатний режисер багато зробив для піднесення загального рівня театру.