Театр у громадсько-політичному житті Галичини ХIХ ст

Таким чином, Кропивницький переробив у Галичині такі класичні зразки російського водевілю, як «Лев Гурич Синичкин» Д. Ленського та «Дочь русского актера» П. Григор’єва. Перший з них – під назвою «Актор Синиця, або Дебютантка на провінції» – був успішно поставлений Кропивницьким на галицькій сцені. Сам він грав головну роль. Другого ж водевілю виставити не довелося, як не довелося здійснити також давню мрію – поставити українською мовою «Ревізор» Гоголя. Він перекладає і ставить драму російського драматурга М. Чернишова «Поламане життя», в якій виконує головну роль Андрія Демченка.

   Розділ IІІ. Наддніпрянські режисери й актори в складі галицьких груп.

Поряд з власними перекладами з російської літератури Кропивницький прагнув поставити на галицькій сцені й свої перші оригінальні п’єси. Але на перешкоді до цього стала не стільки урядова цісарська цензура, скільки «свої» охоронці суспільного порядку і моралі – народовці з товариства «Руська бесіда». «Коли я задумав вистановить «Дай серцеві волю – заведе в неволю», то д. Романовичка мусила спершу послати її у виділ, там розкритикували її по всім швам: радили щось переробить, щось доробить, а те місце, де Микита ремствує на бога, сказали вичеркнуть. Так я цієї п’єси і не поставив», – згадував пізніше Кропивницький в «Автобіографії»²⁸. Він також і відзначив той факт, що мало не ціла трупа не володіла як слід українською мовою, не було відповідної сцени, хору і музикантів.

На галицькій сцені у М. Кропивницького не склалися відносини з Левом Наторським²⁹. Через зауваження Кропивницького стосовно наголошування слів, акторської гри, Наторський боляче й вороже реагував. Ворожнеча дійшла до того, що Наторський назвав  Кропивницького москалем. Наслідки таких стосунків виявилися в тому, що австрійська поліція в Тернополі почала стежити за Кропивницьким і викликала його на допити. Це надзвичайно неприємно вразило Кропивницького, котрий за своїми уявленнями з поліційної Росії приїхав до «вільної» Австрії.

М. Кропивницький як режисер-педагог відіграв виняткову роль в справі підвищення мистецького рівня українського театру в Галичині. Він був не тільки зразковим майстром-актором, а й блискучим режисером, якого галицький театр досі ще не знав. Активно протестуючи проти захаращення репертуару низькопробними п’єсами, Кропивницький принципово відмовлявся грати в них.

Становище, в якому перебував  український театр в Галичині, засмучувало Кропивницького. Про  це він писав у листах до своїх  знайомих та згодом у власних спогадах. Дуже влучно схарактеризував принципи керівництва театром товариства «Руська бесіда», який мав над собою, крім директора, ще й виділ «Руської бесіди» та «Артистичний комітет», приставлений від Крайового виділу: «З того керування виходить та дитина, у котрої сім няньок і вона, нарешті, бува без очей або каліка»³⁰. М. Кропивницького вражало все: і вбогість костюмів, декорацій, оркестру, хору, і відсутність театральних залів у повітових містечках, і брак талановитих драматургів та акторів, і погана мова тощо.

Тут він зіткнувся й з давніми  знайомими по сцені – так званими «малоросами», які в українських п’єсах «дражнили хохла», кривляючись і патякаючи. Розсадником цієї «школи» у Галичині став Л. Наторський. Кропивницький нещадно боровся з примітивізацією реалістичних образів від якої треба було уберегти галицьких акторів, які могли б, наслідуючи цю «школу», дати галицькій публіці невірне уявлення про народні типи наддніпрянських українців³¹. М. Кропивницький провадив з молоддю заняття з музики і співу, бесіди про акторське мистецтво, ілюструючи їх власною грою. У листі до Є.Мячикова М. Кропивницький писав, що тамтешня театральна справа перебувала в дуже тяжкому стані. Від України наддніпрянської та від її труп галицькі автори були відрізані, а вплив польського театру не був плодотворним, бо сам він хоч і мав багатовікову історію, не міг, однак, служити взірцем³². Вражало Кропивницького і те, що на сцені галицького театру існувало «смешание языков», що постійного місця українська трупа не мала, а відносна «свобода друку», спричинялася до того, що драматична література наводнювалася різною макулатурою.

За ініціативи М.Кропивницького і  за його участю в трупі Т. Романович були поставлені «Назар Стодоля», «Чорноморський побит», «Сватання на Гончарівці», «Шельменко-денщик», «Гаркуша»³³. Враження від виступів Кропивницького знайшли відгуки у місцевій пресі – «Діло», «Правда», «Слово»³⁴. Перебування великого майстра сцени в галицькому театрі залишило по собі незгладимий слід в пам’яті акторів. Кропивницький підтримував листовні зв’язки з цим театром, а в травні 1876 р. запросив звідти свого учня І. Гриневецького до новоутвореної в Єлисаветграді української трупи Д. Ізотова, в якій був режисером. Однак перебування Гриневецького в цій трупі виявилося недовгим, бо саме тоді був виданий Емський указ про заборону українського театру. Але й навіть це коротке перебування галичанина в наддніпрянській трупі за участю Кропивницького збагатило знання молодого режисера, який у 1878–1880 рр. підніс до високого рівня галицький театр.

    Кінець 70-х років ХІХ ст. позначений появою в Галичині молодої плеяди інтелігенції (І. Франко, М. Павлик та ін.) з її літературними органами «Друг», «Громадський друг», «Дзвін», «Молот». Видавці цих журналів спеціально питаннями театру не займалися, однак в їхньому мали місце статті щодо літератури в якій питання реалізму, народності і тенденційності  мистецтва прямо стосувалося  театральної справи в Галичині. Так, за 1878–1880 рр. кістяк вистав становили кращі реалістичні п’єси наддніпрянської драматургії.

     У кінці 1880 р. товариство «Руська Бесіда» запропонувало суворіший контракт Т. Романович та І. Гриневецькому, котрий уже був режисером театру, однак Романович не погодилась з умовами і театр знову очолив О. Бачинський. До трупи Бачинського вступили й деякі актори з трупи Т.Романович. Сама ж вона утримувала власну невелику трупу  до 1883 р. після чого назавжди відійшла від професійного театру. О. Бачинський, що за останніх 7 років вів свій власний театр і серед важких матеріальних умов обїздив найменші провінційні містечка, знижуючи все більше мистецький рівень трупи, знову очолив трупу українського народнього театру «Руської Бесіди», якому Краєвий Сейм признав грошову субвенцію 4.000 гульденів. Бачинському утвердитися на цій посаді допоміг проф. Омелян Огоновський. Однак під його керівництвом театр не досяг таких успіхів, як за попередника, тому найяскравішою постановкою у 1881 р. став «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, атакож відновлено постановку «Назара Стодолі» з нагоди шевченківських свят та гостинних виступів наддніпрянських акторів. Також було здійснено постановку «Чорноморців» Михайла Старицького.

          Заснування українського народного театру в Галичині при товаристві «Руська Бесіда» у 1864 р. свідчило про рівень культурного розвитку і національної самосвідомості галицької інтелігенції другої половини ХІХ ст. Галицький театр створювався культурними діячами не просто як розважально-мистецький заклад, а як один з центрів розвитку і пропаганди української національної культури. Діяльність театру «Руської Бесіди» у перше десятиріччя свого існування була позначена низкою проблем, які узагальнюючи, можна окреслити наступним чином: брак професійних акторів, що було виклакано низькою платнею для акторського складу, тому у театральній трупі було багато аматорів; відсутність якісної режесури, що було характерно не тільки для українських труп, позначалася на якості актроської гри і постановках п’єс; боротьба між політичними угрупуваннями за вплив на театр між москвофілами і народовцями також ускладнювала ситуацію в театральному колективі, що стало наслідком розпаду театральної трупи.

Незважаючи на всі  складнощі, пов’язані зі становленням народного театру в Галичині, основу його репертуару становили п’єси наддніпрянських драматургів. Це свідчило про те, що у Галичині станом на 50–60-ті роки ХІХ ст. не було якісної драматургії, такої, яка вже розвинулася на Наддніпрянщині. Коли ж йдеться про 70-ті роки то поруч з драматичними творами галицьких авторів п’єси наддніпрянців все-одно становили основу репертуару. Це було викликано тим, що директори галицького театру намагалися демонструвати єдність українського народу та української культури. Проте не обходилось і без політичного підтексту і творчої конкуренції. Особливо це помітно у випадку, коли театр «Руської Бесіди» очолював А.Моленцький, котрого пітримувала москвофільська течія. Що ж до періоду, коли театр очолювала Т. Романович, то можна стверджувати, що це час, коли галицький театр вийшов на новий рівень творчої майстерності, оснащення театральними декораціями, вищим рівнем режисури. Вдалим кервницьким кроком директора Т. Романович можна назвати запрошення М. Кропивницького, котрий своєю грою на галицькій сцені продемонстрував високий якісний рівень акторської гри, режисури, володіння української літературної мови, незасміченої полонізмами чи русизмами. На жаль у Кропивницького про галицький театр залишилися не зовсім приємні спогади, що були викликано як цензурою з боку театрально виділу «Руської Бесіди», так і непорузуміннями з другим режисером театру Л. Наторським.

Перід 1864–1882 рр. можна  вважати часом становлення галицького народного театру, в репертуарі якого основну роль відігравали постановки наддніпрянських драматургів. Нова сторінка театру «Руської Бесіди» розпочалася тоді коли виділ уклав угоду з двома колишніми провідними акторами театру – І. Біберовичем та І. Гриневецьким. Першому було доручено адміністративне керівництво, другому мистецьке. У такому тандемі вони керували театром з 1882 р. З їх керівництвом у галицькому театрі намітився значний злам у бік реалізму³⁵.  На сцені театру впродовж 80-х років продовжували іти як п’єси галицьких та польських авторів, так і, безумовно, наддніпрянських драматургів. Дирекція Біберовича–Гриневецького налагодила постійні зв’язки зі східноукраїнськими письменниками. Популярність наддніпрянських драматургічних творів на галицькій сцені зумовлювалася особливістю, яка полягала в іншому, відмінному висвітленню українського побуту³⁶. Особливість періоду, коли тетр очолювали І.Біберович та І.Гриневецький полягала у тому, І.Гриневецький, прислухаючись до критики І.Франка, підтримував постановку реалістичних п’єс без яких не обходилася жодна українська трупа за будь-якого часу: «Наталка-Полтавка», «Сватання на Гончарівці», «Шельменко-денщик», «Назар Стодоля», «Гаркуша», «Підгіряни», продовжував виставлятися водевіль Кропивницького (з Д.Ленського) «Актор Синиця» під назвою «Дебютантка на провінції», «Чорноморці» Лисенка–Старицького. Однак, на галицьку сцену важко пробивали собі шлях драматичні твори Кропивницького. Це пояснються впливом народвської інтелігенції, котра не сприйняла гостроти реалістичного висвітлення життя українського селянства. Так, у 1882 р. у Києві вийшла «Збірка творів М.Л.Кропивницького». В кінці року вона була надіслана до Львова. У 1883 р. І.Франко виступив з позитивною рецензією цієї збірки на сторінках журналу «Зор’я». Там він і зазначив, що п’єсу «Глитай або ж павук» має намір поставити театр під керівництвом Біберовича і Гриневецького. Але тільки у 1885 р. на афіші з’явилась прем’ра «Глитая». Така нехіть до гостро викривальної п’си, як і до інших соціальних творів випливала з естетичних канонів народовців. «Цінних нових праць українських драматургів, – писав Франко у статті «Українська література в Галичині за рік 1886 р.», як Старицького не судилось», Кропивницького «Дай серцю волю» і т. ін. Навіть не пробували виставляти «Глитая» того ж Кропивницького, який  здобув собі право громадянства аж після довгої і завзятої боротьби з забобонами не пересічної публіки, а якраз найінтелігентніших представників, які ще й досі про вартість і «моральність» цієї п’єси висловлюють цілком протилежні погляди»³⁷.

Безглудість такого нехтування п’єсами, якими пишався і славився український  театр на Наддніпрянщині, була очевидною  і для декого з поміркованих народовців. Наприкінці 1883 р. Корженко (В. Коцовський) на сторінках «Діла» писав: Належало би може увійти в контакт з українськими трупами і при їх помочі можна б легко доповнити і відновити репертуар, оживити інтерес публіки»³⁸. Єдина вистава «Глитая» у 1885 р. ще не ознаменувала собою активного звернення театру до нової наддніпрянської драматургії. Тільки наприкінці 1886 р. було здійснено прем’єру комедію Кропивницького «Пошились у дурні», у 1887 р. – його ж «Невольник».

      Розділ IV. Міжособистісні контакти театральних митців Галичини

і Наддніпрянської України.

Крутий поворот української  реалістичної драми наддніпрянських  авторів було зроблено в 1888 р., коли театральним референтом виділу «Руської Бесіди» став Є.Олесницький, відомий  діяч демократичного табору в Галичині. Тоді на галицьку сцену прийшов уперше І. Карпенко-Карий («Наймичка»), а також

М. Старицький («Ніч на Івана Купала»). Під кінець ХІХ ст.у галицькому театрі накреслилася чітка лінія орієнтації на сучасний український реалістичний театр Кропивницького, Старицького, Садовського, Саксаганського. Немала заслуга у цьому процесі належить директорам театру І. Гриневецькому та І. Біберовичу. Основним орієнтиром для І. Гриневецького і талановитіших, акторів (а не «Руської бесіди», що диктувала театральну політику) були українські трупи на Наддніпрянській Україні, слава про тріумфальні виступи яких у 1886–1887 рр. у Петербурзі і Москві долинула й до Галичини.

І. Гриневецький, орієнтуючись на свого учителя М. Кропивницького, переборюючи перешкоди, які чинили народовські діячі, обстоював реалізм  і народність українського театру. Як режисер він творив вистави, позначені рисами глибокого знання законів сцени і драматургії, дбаючи про ансамбль, відтворення на сцені життєвої правди всіма виконавцями. Він в однаковій мірі виявив свій талант як постановник соціально-побутової драми («Глитай...» Кропивницького, «Наймичка» і «Мартин Боруля» Карпенка-Карого, «Назар Стодоля» Шевченка та ін.), так і комедії («Сватання на Гончарівці» і «Шельменко-денщик» Квітки-Основ’яненка, «Пошились у дурні» Кропивницького та ін.).

Те, чого не міг здійснити через  царські заборони М.Кропивницький  на Наддніпрянській Україні, те прагнув  надолужити в Галичині І.Гриневецький, ставлячи п’єси західноєвропейських  драматургів. І. Гриневецький нагадував Кропивницького однією важливою рисою: він, як і «батько українського театру», поєднував у собі хист і режисера, і першорядного актора. Власне, як актор, І. Гриневецький був неперевершеним у трупі. Будучи талановитиим, він грав як у драмі й трагедії, так і в комедії та водевілі. Однак найбільше проявлявся його талант у комічних ролях, власне вони принесли йому найбільшу славу. Його Стецько у «Сватанні на Гончарівці» полонив публіку своєю природною щирістю і наївністю, дотепним гумором. Зразком виконання цієї ролі, як і драматичних ролей Хоми Кичатого в «Назарі Стодолі», Івана Непокритого в «Дай серцю волю, заведе в неволю», Гаркуші була для нього чудова гра Кропивницького.

   Після смерті І. Гриневецького, завдяки Є.Олесницькому, який і надалі обіймав посаду театрального референта театру «Руської Бесіди» впродовж 1889–1892 рр. було поставлено низку нових п’єс переважно східноукраїнських драматургів: «Безталанна», «Мартин Боруля» І.Карпенка-Карого, «Не судилось» і «За двома зайцями» М.Старицького, «Лимерівна» Панаса Мирного та ін³⁹.

Є. Олесницькому довелось докласти чимало зусиль, щоб виправити помилку  свого попередника – Г. Цеглинського, а саме: викинути з репертуару театру оперету. Тому в 1889 р. вперше серйозно постає питання про вистави опер у театрі товариства «Руська бесіда». Опера «Олеся» галицького композитора П. Бажанського, поставлена у 1883 р., не мала успіху. Поновлена вистава опери С.Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм» користувалась у публіки величезною популярністю. У 1887 р. уперше в Галичині були поставлені також «Вечорниці» П. Ніщинського, і відтоді вони протягом наступних десятиліть успішно йшли в один вечір з «Запорожцем за Дунаєм».

Часто п’єси наддніпрянських драматургів, які ставили на сцені театру «Руської Бесіди», ставали об’єктом критики Івана Франка⁴⁰.  Щодо постановки «Запорожця» І.Франко вважав, що вона змодельована на зразок західноєвропейських оперет як стосовно стосовно музики, так і змісту. Критик відзначив прекрасний спів дуету А.Стечинського та А.Осипович, а також С.Яновича та Клішевської⁴¹. В жовтні цього ж року на сцені театру «Руської Бесіди» було поставлено «Наталку Полтавку» І. Котляревського. Як зауважив І.Франко, «цей старий, але завжди свіжий твір зіграно дуже гарно». При цьому він відзначив гру акторів А.Стечинського, К. Підвисоцького, С. Яновича, а також Клішевської та А. Осипович⁴².

Так у 1888 р. на галицькій  сцені було поставлено п’єсу М.Кропивницького «Дай серцю волю, заведе в неволю». Франко закцентував на колоритності цього драматичного твору (пісні, танці народні приказки) однак вказав на те, що ця п’єса написана немовби для міського жителя незнайомого із сільським життям. На думку Франка, драматична вартість цього твору є низькою⁴³. Говорячи про штучність сюжету драми, Франко відзначив її гарну постановку акторами театру, особливу гру актора Стечинського. Що ж до комедії М. Кропивницького «Пошилися в дурні», то Франко одразу вказав, що незважаючи на слабкість автора у жанрі драми, то згадана комедія є дуже вдалим твором, незважаючи на її критику з боку інших театральних оглядачів. На думку Франка ця оперетка є вдалою, повною дії, гумору та дотепних ситуацій, гру артистів у цій постановці він також оцінив дуже позитивно⁴⁴.

У 1889 р. на сцені театру «Руської Бесіди була поставлена п’єса Карпенка-Карого «Хто винен?». Пишучи про неї замітку у польськомовному виданні «Kurjer Lwowski», І. Франко акцентував на реалістичності цієї п’єси, на так званій «темній атмосфері сучасного українського села». При цьому він відзначив гру акторів Т. Гембицького, С. Янович, А. Осипович та І. Біберович⁴⁵. 16 листопада 1890 р. у залі Фрозін відбулася перша вистава М.Старицького «Не судилось». Франко вказав, що ця драма є хорошим початком театрального року, вона  багата на характерні постаті й епізоди⁴⁶. Пишучи про неї, І. Франко позитивно відгукнувся про гру акторів особливо виконавиць жіночих ролей: І. Біберович,